Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Там дотепне словечко почув.
Там люди співали чи коло водили.
Там сперечалися.
I все це Прудивус прикмечував, від усього, що бачив, ставало йому весело чи сумно, а на виставах домагався, щоб там було всього — і не занадто й не замало, тобто ніколи не втрачав почуття міри, дошукуючись правди, вимагаючи від лицедія нестримності розуму й стриманості почуття.
Відчувши тепер, ніби щось у виставі пішло не гаразд, Прудивус на мить захолов, замислився, дещо збагнув-таки і схаменувся.
Ставши над панною Смертю, стиха мовив Покиванові:
— Вставай лишень!
Той не дочув або не зрозумів.
— Вставай-но!
Вічно жива й діяльна панна Смерть лежала мертва, як непростимий вірш, що через нього у виставі все й сталось не так, як гадалось.
Доходила кінця довжелезна часина, що на кону дорівнює вічності, де секунди здаються хвилинами, хвилини — годинами, години — роками, — і за ту хвилю Прудивуса блискавкою освітила думка про згубність віршування: воно приносить радощі небагатьом, справжнім поетам, котрих шанує ввесь народ, воно ж таки зводить з пуття й силу-силенну добрих людей, котрі, захворівши на ту дитячу хворобу в ніжному віці, так і віршують, горопашні, протягом цілого життя, чинячи голими римами прикрості не тільки своїм ближнім, а й дальнім…
— Устань же! — знову шепнув товаришеві Прудивус. — Оживи! Чуєш, Іване?
Та панна Смерть не оживала.
Тоді Прудивус копнув Покивана чоботищем у бік, і панна Смерть, зрозумівши, що настала пора кінчати виставу, як умовились, скочила й схопила свою сіножатну косу й знову замірилась на Климка, і знов заговорила… віршами:
— Ти не втечеш, козаче, смерті,
Бо все живе смерть має жерти,
Бо ж плоттю сам Христос вмирав
I нам свій приклад показав.
Возстани, воїне, ко богу,
Та й зараз рушимо в дорогу…
Прудивус уже розумів, що вистава, яку так добре вели вони перед вдячними глядачами, кінчається через ті проклятущі вірші не вельми и лепсько, але врятувати її вже було ніяк.
Смерть замірилась на Климка, щоб, як і належало за сюжетом, перетяти нитку молодого життя, і ввесь майдан зойкнув, бо ж Климкові, нарешті, настав-таки очевистий кінець.
Коса вже блиснула йому над головою, але Смерть нічого Климкові заподіяти не встигла, бо вистава мандрованих лицедіїв, що вже була дійшла зарані вготованого нещасливого кінця, раптом дістала несподіване продовження.
15
Наш Михайлик, бездомний, безробітний коваль, хлопчина негнівливий та несміливий, раптом… чи не вперше в житті… раптом сильно розсердився.
Та й зовсім не тому розсердився, що його обурила дурна недоречність закінчення вистави перемогою Смерті — в годину війни, в місті, яке ворожа сила має намір обложити з усіх боків, — ні, зовсім не тому…
Михайлик ні про що таке й не думав.
Його ж менше за все хвилювала зараз вистава, бо ж він, оцей селюк, ніколи досі й не чував — не тільки про театр, а навіть про Головмистецтво з Головцукром, котрі ретельно обсахарювали й пересироплювали в театрі солону кров серця і преавторитетно колись бувало заперечували, їй-богу ж правда! — проти перемоги Смерті у фіналах будь-яких вистав, навіть у жанрі трагедії…
Нічого такого він, звісна річ, знати не міг, Михайлик, його просто вхопила за серце смертельна небезпека, що звисла над Климком, і коваль кинувся на допомогу товаришеві, не стримавши свого пориву, забувши, же перед ним лише кумедія, і пін накоїв такого, що й не приведи господи: вихопивши шабельку, хлопець кинувся на кін.
Панна Смерть отетеріла з несподіванки, та Михайлик шаблюкою її не вдарив, бо ж мусив перевірити одне грунтовне підозріння.
Він панну смикнув за плахтину, тая впала додолу, а Михайло, простосердий ковалик, уздрів таке, що ствердило його нечайне підозріння: це була не панна.
Це був парубок! А з парубком… о, парубків Михайлик не боявся і, розсердившись на лицедія за обман, кинувся до нього н шабелькою. Явдоха не встигла схопити сина за рукав, як він уже втрутився в дію, голосом і рухами несвідомо наслідуючи Климка-Прудивуса, ще один голодранець, що намагався владно вплинути на долю героїв вистави, аж кумедіянти відсахнулись од шаленого глядача, який став перед ними, наче сувора правда життя, принадна в своїй обшарпаній, незайманій простоті, в своїй молодості, в своїй нездоланній силі.
Він з'явився перед глядачами нагло, мов вихор, мов грім, мов полум'я, бо Михайлик, і справді, горів, гуркотів, нуртував: відтоді як побачив сьогодні на власні очі дівчину, що зійшла буцім з того ненаського портрета, Подолянку, зарозумілу панну Ярину, Кармелу, чи як там її, — він увесь час, забувши про голод, летів і летів кудись, прегарний у молодечому шалі, ввесь час пригнічуючи в собі жадання чогось незвичайного, на що він досі був не здатен, про що він досі й не чув навіть, жадання дії, бешкету, боротьби, змагання до знемоги.
Переконавшись, що панна Смерть — не дівка і не молодиця, Михайлик рвонувся в бій, і ніяка сила не могла вгамувати його, навіть найдужча проти нього сила — рідна його матінка, Явдоха.
Іван Покиван, навіть у таку скрутну хвилину не забуваючи, ці,о він є Смерть, устиг лише схопити дрюка, яким Стецько розбив макітру, але й фахова рухлярська проворність не могла йому стати в пригоді.
Якоїсь особливої лицарської спритності в Михайлика, звісна річ, не було ще, але буяли в нім юнацький шал і снага правого діла, тож і налетів він на Смерть, мов навіжений, і нічого більш не лишалось Іванові Покиванові, як накивати п'ятами.
Але й кивати було нікуди.
Кинься Покиван у юрбу, він тут же зав'яз би між людьми, в гущині непроходимого натовпу: живцем ніхто ж не випустив би зненависну панну, та й швидка Михайликова шабля наздогнала б її в ту ж мить, а шабля ж була гостра і не знала ніяких лицедійських умовностей, бо ж про них не мав і гадки оцей селюк-Михайлик.
Треба було тікати, і Покиван… кинувся до височенної шибениці, що так і лишилася стовбичити посеред кону, і скочив махом-пахом на мережаний стовп та й подерся по ньому вгору.
16
На самому вершечку шибениці примостився рудий кіт, котрий при початку вистави, перебуваючи в Климковому лантусі, сумлінно виконував роль лисиці.
Іван Покиван, на ту хвилю забувши, що він — стара панна і що йому належить любити кішок, намагався, докладаючи лицедійської вправності, скинути котика вниз, бо прагнув сам залізти трохи вище: Михайлик шаблею врубати його вже не міг, але ще діставав гостряком до правої п'яти, яка трималась на мережаному стовпі трохи нижче за ліву, — та злізти вище Покиван уже не міг, бо рудий котусь показав себе дужчим і спритнішим навіть від такого проворного спритника, як київський жонглер Іван Покиван.
Котик орудував однією лапою і шипів.
Боронився другою лапою.
I сичав.
Обома передніми нападав котусичок.
I вже гарчав по-собачому.
Еге ж, гарчав, а панну Смерть, що намагалась видертись на вершечок стовпа, далі не пускав та й не пускав.
Штрикнувши Покивана шаблею в п'яту, Михайлик на хвильку, як сутий художник — від свого творіння, відступав од стовпа поглянути збоку на власну роботу, а Іван тимчасом спитувався відвоювати в рудого кота бодай цаль шибениці під самісіньким верхом.
Юрба знов реготала, так реготала, що нам з вами, читачу, такого й бачити ніколи не доводилось на жодній виставі.
Юрба ревла.
Юрба вже й плакала від сміху.
I треба відзначити, що протягом вистави мирославці кепкували й сміялися — не з добрих людей, їхньому серцеві близьких та рідних, не з речей для всього народу святих, бо ж простим людям блюзнірство ніколи не було властивим на протязі віків, — а сміялись мирославці з одвічних ворогів: панства, бундючності, дурості, боягузтва, смерті…
В людей од реготу й животи вже боліли.
