Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Я — про цибулю, а він — про часник! — сумно посміхнулась ображена панна. — Про Стецька я забула, а на божій дорозі — тепер уже ти!
— Куди ж дорога? — гірко посміхнувся бідолашний Климко.
— Куди ж!
— За що ж мені кара?
— Смерть — не кара, а закон! Це сказав колись іще розумний римлянин Сенека. Отже…
— Панно, люба! Дай хоч люльку викурити…
— Там викуриш! — і панна Смерть кивнула в непевну далечінь. I заговорила з явним бажанням переконати нерозумного: — Та й що ти забув на цьому світі?! У пана Стецька — тут і хороми, і корови, і дівки дворові прездорові! А в тебе? Звання козаче, а життя собаче?
— Гірше собачого, мила панно.
— Ну, от бачиш! Ні печалі, ні воздиханія, а життя — бісбатьказна-яке!
— Без притулку ж я, панно.
— От я й кличу тебе…
— Без роботи ж я, панно.
— А робив би?
— Нехай!
— А їв би?
— Давай!
— Оженився б?
— Ого!
— А сорочка де?
Та Климко пошепки попросив:
— Мовчи!
— Я тебе й голенького візьму.
— Ба ні! — і сяйнула блискавкою Климкова шабля, а панна Смерть глузливо мовила:
— Проти дівчини — шаблю?! Фі!
Зніяковівши та почервонівши, Климко шаблюку опустив. Весь майдан охнув. А Смерть…
13
Погрожуючи сіножатною косою, Смерть, проте, не вбила Климка зразу, бо він, як ми бачили, припав їй до душі, а стала його перестерігати, повчаючи парубка незграбними школярськими віршами, що від них самих можна було любісінько сконати, що з ними Іван Покиван ув образі панни Смерті ходив по кону ще взимку, на виставах київської Академії:
— Чув єси, козаче, про силу Самсона
Та й про мудру вдачу царя Соломона?
I де їхня сила?
А де їхня вдача?
Всіх я покосила,
Бережись, козаче!..
Бережись: Безноса йде,
На покоси всіх кладе…
Бо в руках я косу маю,
Бо я добре нею маю:
Королів я не минаю
I гетьманів постинаю,
Патріархів I монархів
В сиру глину поховаю…
А тепер прийшла неначе
I твоя пора, козаче!
I Смерть наставила косу, а Климко, можливо, шаблюки й не наставляв би, щоб не йти проти власного ж сюжету, коли б Іван Покиван, удаючи панну Смерть, та не заговорив отими віршами, бо ж кожен із нас — власні свої препогані вірші терпить без помітної огиди, а чужі хороші (люди ми грішні), чужі вірші в нас будять зневагу чи й критичну пропасницю.
Отож, розгнівавшись на панну Смерть за кепське віршування, Климко, хоч того в виставі заздалегідь і не передбачалося, оружно кинувся на Йвана Покивана, аж іскри з його шаблі посипались, з сіножатної коси посипались, і з очей посипались, бо ж розпочався смертельний герць, еж і Покиван розсердився на Прудивуса не менше — за два поганющі римовані рядки, що ненароком зірвалися тому з язика (віршування ж, як і позіхання, заразливі!), два рядки, за які мало було вбити:
— Ставай, Смерте, тута зо мною,
Будем битися з тобою!
Це, й справді, було набагато гірше, як у сучасних поетів, гірше й за поетів тодішніх, тож і не дивно, що герць зайшов гарячіший, ніж це могли передбачити в задумі творці вистави, бо ж, як ми вже говорили в Пролозі до цього романа, дійові особи та виконавці в будь-якій виставі роблять зовсім не те, що їм робити слід, та й було вже їм обом непереливки, і тільки спритність рятувала їх од ран, неминучих у шаленім вихорі двобою, в якім навіжений Іван Покиван спромагався не тільки відбивати Климкові вдари, а й знов та знов закидав у самісіньке небо до лихої години всяких дрібних речей, ловив їх і знову кидав, і ввесь той вихор Смерті, що боролася з Життям, знов перехоплював подих у мирославських глядачів, бо все круг Прудивуса й Покивана маяло, мелькало, мерехтіло й миготіло: смертельний поєдинок ставав стрімкіший, шаленіший, і бряжчала Климкова шабля, і лиховісно дзвеніла коса смерті, і дзвеніли тисячі сердець, а найдужче — серце нашого Михайлика.
Дзвеніла й тиша над майданом, а далекі постріли гармат, які знов десь ревнули й замовкли, лишились без помітного відгуку в серцях городян, бо й перед простодушними глядачами вистави точилась та ж сама війна, війна Життя і Смерті.
Коли шабля й коса зненацька розлетілись на сліпучі скалки, сотні людей схопились мимохіть за свої шабельки та ножі.
Вихопив шаблю й Михайлик.
Та й мамина рука сама собою потяглась до кривого ятагана, що завше стирчав у Явдохи за поясом.
Та й інші глядачі хапались — хто за що.
I лиш тоді трохи легше зітхнули мирославці, коли Климко, ще під впливом поганих школярських віршів панни Смерті, схопив рушницю, наставив її проти своєї лиходійки й почав… проголошувати вірші власні:
— Аще побачимо: та хто кого звоює,
Той жив додому хутко помандрує…
Панна Смерть, уйнявши Климкові мову, відповіла: — Той же Сенека сказав: «Життя, мій любий Луціллію, є вічна боротьба…»
Та Климко не слухав панни, бо віршувальна стихія тягла його далі:
— А щоб не могла ти, Смерте, людей заїдати,
Буду на тебе з лучниці стріляти:
Держись-но, Смерте сухоребра,
Стрілив воїн у твої ребра!
Народний артист, що його варто було самого вбити за погані вірші, забувши про заздалегідь передбачений з партнерами фінал, таки стрілив порожнім набоєм сухореброму Покиванові в пузо, і той, здивований несподіваною зміною сюжету, покірно впав додолу, тим самим зобов'язавши необачного Прудивуса — готувати й на завтра нову виставу про халепи й пригоди того ж таки лукавого наймита Климка, що його влучний постріл збудив на майдані ревище радості, яким мирославці вітали наругу та згуду Смерті.
Вітали смерть Смерті, перемогу Життя, раділи завтрашній новій зустрічі з улюбленцем своїм, з хитрюгою Климком.
А сам Прудивус… ох, як же й трудно буває переможцеві лишатися скромним!
14
Захоплений перемогою над Покиваном, Тиміш Прудивус, втрачаючи раптом і майстерність, і смак, і найменші ознаки хисту, і свою незбориму владу над глядачем, на якусь страшну хвилину перестаючи бути майстром свого живого діла, мартопляс самовпевнено проголосив:
— Не буде вже смерть православних заїдати
I на поєдинок воїнів призивати…
I хоч вона сама — з-за міста, з поля бою, з війни, панна Смерть, і призивала на поєдинок воїнів. ніхто вже на теє не вважав, і крики похвали Климкові, що подолав сухоребру, завихорились над базарним майданом, хоч мистецтво там було й ні при чому, бо люди раділи не майстерності лицедіїв, а лише тій нарузі, якої зазнала особиста супротивниця кожного з глядачів, що були, ясна річ, смертні та й смертні.
Вистава, тонучи в неправді, дерлась на клапті, і, хоч глядачі й вітали те, що бачили, сам Прудивус, щирий митець, відчувши щось непевне, прислухався до несподіваної порожнечі в самому собі, і на коротку й напружену мить завмер.
Він ходив по землі, наш Прудивус, придивляючись до усього, що траплялось на путі.
Там чоловіка побачив химерного.
