Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Пана Пампушку-Стародупського жалило кожне слово зневаги й недовіри, що їх, застукавши пана Демида в такій тісноті, висловлював йому підвладний люд.
«Пішого сокола, — бундючно думав обозний, — і ворони б'ють. Але ж і ти в мене, триклятий мартоплясе, за дев'ятими ворітьми гавкнеш!» — і пан Купа аж упрів од злості, і його пика вже нагадувала кольором не рожеві пелюстки собачої рожі, а оту червоно-жовту рибу, солоного лосося, сальму, що її на мирославський базар привозили вірмени чи татари. Але пан Купа-Стародупський мовчав, розуміючи, що необачне слово може його занапастити, бо… коли народ плаче, з ним раду можна дати досить легко, а коли вже сміється… не доведи боже!
— То, виходить, ви все-таки з ясновельможним — родичі? — дошкуляв йому, ворушачи вусами, лобуряка Прудивус, оцей чортула й сатан, який нічого в світі не боявся (крім хіба законної жони своєї, яка недавнечко в Києві, не догодивши чоловікові ні тілом, ані ділом, померла через півроку потому, як вони, нишком від старого Саливона, мали щастя побратись, — переставилась, царство їй небесне, наче потвердивши брутальну попівську істину, буцім жінка буває мила два рази: як у хату вперше вступає і як її з хати востаннє виносять). — То ким же ви, пане полковий обозний, тепер ясновельможному полюбовникові своєї шлюбної жони доводитесь? Чорт козі — дядько?
Пика пана Пампушки стала вже схожа на перезрілий моримух, а потім набрала здорового й сталого кольору сирої свинини, і Михайликові здавалося, що той ось-ось вибухне, розірветься від тиску невисловлених лайок і погроз. Та обозний, нігтями впиваючись у свої долоні, обачно мовчав і мовчав: вовк стояв, мов овечка, не сказав ні словечка, бо… була небезпечка!
— Чи, може, двоюрідному бугаєві — свояк?
Та пан обозний, темніючи вже, мов буряковий квас, так дуже зціпив зуби, аж у щелепах засудомило, але й на цей раз оглядно змовчав, щоб мати змогу відплатити Прудивусові та I всій оцій голоті, свиноті, черні, оцим хамам — за всю наругу, підплатити в тисячу разів.
— То які ж ви все-таки з Однокрилом родичі? — невгавав Прудивус. — Сидір бабі — сестра в первих? — і лицедій, — (і вони ж завжди були совістю народу! — забалакав про все, чого вимагав обов'язок перед глядачем, наче горохом пороснув, I збиткувався з пана полкового обозного, котрий міг завтра ж урвати йому життя, — збиткувався, як тільки хтів та вмів, як йому веліло мужнє серце, і то була гра небезпечна смертельно (бо справжнє мистецтво, як і всяка зброя, небезпечна є річ), і все він панові перед народом виклав, усе, що знав, усе, що йому підказало сумління митця, народного артиста: і те, що він панщину важчу та важчу заводить по своїх маєтностях, і то, що він, запорожець колишній, бундючиться, величається, мов чумацька воша, супроти простих людей (він там важний, де вікна маленькі), і що він, хоч і лютує війна, дметься навіть перед козацтвом, котре ллє свою кров (нема в світі над «ми»: своє пузо не дми!), і що багатіє він, невідь звідки загрібаючи добро, і знов-таки — про його незбагненні стосунки з гетьманом: чи не пан Купа, бува, йому виказав кілька днів тому Козака Мамая, котрого не вдалось гетьманцям повісити лише тому, що не народився ще, бач, той катюга, котрому пощастило б навіки вговтати Козака Мамая, — і про все про те Прудивус — що не скаже, мов зав'яже.
7
Ось чому Демид Пампушка-Купа-Стародупський аж потемнів, мов буряк, посинів, мов курячий пуп, а то вже став блакитно-попелястий, як у житі волошка, і аж тоді лише збагнув Прудивус, що довів його до останнього пруга, та й заходився котити свою виставу далі, до її зарані передбаченого кінця.
— Гей, ви, Стецьки! — зневажливо гукнув він до Стецька-Данила й до пана Купи-Стародупського. — Постережіть лишень мою лисицю.
— Яку лисицю? — з очевидним зусиллям повертаючись до своєї ролі, спитав Данило Пришийкобиліхвіст. — Яку лисицю?
— Оту, що в мішку.
— Хіба ж то не кіт?
— Жива шкурка лисиці — на шапку й на рукавиці. Кумедія вже йде до кінця: піду на базар — пошукаю купця.
— Але ж і я — без шапки! — скинувся Стецько. — А голова моя лиса змерзла без твого лиса. Продай-но!
— Ке сюди грошики!
— Скільки?
— Ні п'ять, ні шість.
— Тобто чотири?
— Тобто сім.
— Тримай! — погодився Стецько і став лічити: — Раз, два, три, чотири… сім!
— Після чотирьох має бути п'ять і шість.
— Але ж ти сам сказав: ні п'ять, ні шість.
— Хоч дурний, так хитрий. Ну, нехай! — і, сховавши грошики за пазуху, Клим попередив: — Тільки мішка не розв’язуй, поки не прийдеш додому.
— Чому?
— Втече твоя шапка, — і він одступив на край кону.
— Поки шапка втече, а ти вже тікаєш… Куди ж це ти?
— Недалечко… Я зараз!
— Ку-ку-куди? — спитав Стецько, знов заникуючись од недоброго передчуття.
— Настав-но вухо, — таємничо прошепотів Климко-Прудивус. — Ближче! — і він не дуже й тихо, навіть товстіше, як завше, сказав з баса: — До вітру!
— Тс-с-с-с! — озираючись на притомних глядачів, ніяковіючи та червоніючи, просичав соромливий Стецько, бо ж виховання пан мав таки панське: бути безсоромним, де потрібен сором, і навпаки. — Люди ж чують!
— Я ж — не до того вітру, до якого ти думаєш!
— А до якого ж?
— Аж ось побачиш… — і Климко зник за коном, а вистава який час котилась далі на мигах, на рухах, без жодного слова.
Лишившись на самоті з власною шапкою та з власною смертю (вони ворушилися й вовтузилися в мішку та під макітрою), Стецько зустрітися з небезпечною панною не поспішав, а лисина без шапки мерзла-таки, хоч і було жарко серед літньої днини, — тож і цікавило його: стане лиса тільки на шапку чи й на рукавиці? — і він поспішив розв'язати нявкучий мішок, і куплений котик любісінько втік, — а що податися в прегустому натовпі було нікуди, то він і скочив на одну з шибениць, котра лишилась на кону, і звідти шипів на макоцвітну пику Стецька, що в ту мить не могла розсмішити самого либонь рудого котика, бо вже реготали на базарі навіть коні з лошатами, віслюки навіть реготали, хоч і нелегко тепер повірити: як це ті лицедії, не бувши членами Театрального товариства, могли щось путнє створити на кону?
Отож усі там реготали, крім хіба незворушних німецьких купців, котрі, не розуміючи ні слова, не могли розшолопати, що ж воно діється: чи не зійшла вся ця юрба з ума?
8
Не реготав і Михайлик, бо все в житті сприймав насправжки, ні в чому не бачивши смішної сторони, навіть на смак не знаючи — що таке є сміх.
За собою цю ваду коваль добре знав.
Він часом навіть просив у кузні ковалів та коваленків, ще там, дома, в Стародупці:
— А розсмішіть мене!
Проте ніхто ще не зумів того зробити, бо здавалось Михайликові, буцім йому не смішно, хоч він сам легко міг розсмішити ненароком будь-кого.
Або просив у товариства:
— Розгнівайте мене!
Хоч розгнівить його досі ніхто й не зумів, і Явдоха тим журилась, бо ж, як кажуть люди: добрий — дурневі брат.
Та й сам він, чудний хлопчина, смутився від тої гризоти,
бо здавалось йому, що й до ворога він буде такий же добренький, і коваль стидався в собі тої дівочої доброти.
А то ще бувало просив:
— Настрахайте мене!
Але й налякати його не вмів ніхто, бо здавалось, же й не страшить його ніщо, бо й сам він будь-кого міг наполохати до смерті.
Він знав ті вади за собою й вельми від них смутився, буцім він є бовдур нечутенний, недвига серцем, та й несміливий він,
1 незграбний, і недотепний, і не зугарен ні на що, і соромливий, і боязкий, — і парубок сам себе не любив за той гандж, і завше тримався матінки, що без неї, собі не вірячи, боявся й кроку ступити без любої та милої нені, яка була для нього в усьому зразком: і розумна, і смілива, і працьовита, і метка, і до всього уважна.
Сміх сміхом, а вона й тепер, Явдоха, до всього придивлялась і все бачила, і ніщо и не дивувало, навіть те, що притомні глядачі, поки Стецько мав халепу з рудим котом, почали складати на воза біля кону свої доброхітні даяння — хто що мав, м то й гроші навіть, на які прозоро натякав, закликаючи базар до вистави, громогласний сміхотворець Тиміш Прудивус.
