Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— А чого ж це я п'яний? Вас таки двоє!
— От-от! Двойнить в очах!
— То я — п'янісінький? — спитав Климко, а всі зареготали.
— Як чіп!
— Я?! — веселився разом з усіма Климко.
— Як хлюща! П'яний-п'янезний!
— Тут либонь усі п'янезні, як і я! — і Климко звернувся до мирославців: — Скільки ви бачите Климків?
— Одного! — загукали по всьому майдану. — Одного!
— А Стецьків?
— Двох! — ревонув майдан, знемагаючи від реготу, сміючись до сліз і до плачу.
Не стримався й Прудивус, залився сміхом, як сироваткою, а від того сміху басогласого глядачам ставало там іще смішніше, а вистава котилась далі, добуваючи все більшого напруження в юрбі, більшого тиску збуреної крові в тисячах сердець, з'єдинених ревною силою мистецтва ув одне дуже серце, яке калатало аж гупало, гучніш і гучніш, прискорюючи дихання, запалюючи очі, посилюючи жадобу до життя.
— Ну? — глузливо спитав Климко. — Коли громада каже, що вас — двоє, то виходить-таки — двоє. Га? — і звернувся до глядачів: — Не вірить пан Стецько! — і Клим простяг руку до дядечка, що стояв при помості, тримаючи в руках щойно купленого гусака. — Ось ви, дядечку! Скажіть лишень: скільки ви бачите Стецьків?
— А двох, — відмовив дядько.
— То ти, пане Стецьку, запевнятимеш, що і в цього дядечка ь очах двойнить?
— Двойнить.
— Що ж виходить? Оцей дядечко може бути гетьманом?
— Кобила розмишляє хвостом, — знизав плечима Стецько. — Чого ж то гетьманом?
— Як то чого! В очах йому двойнить? Двойнить! А крил він має, з гусаком разом, аж двоє. А задля гетьманування, як відомо, крила задосить і одного. Так чи не так?
Регіт знову пройшов по майдану. А Данило, сердега, не знаючи, до чого йдеться, вже знемагав од прикрого напруження.
— I чого ти до мене прилип, як до Гандзі Пилип? — спитав мін, спітнівши від марних спроб угадати, куди навертає лукавий Климко. — Чого прилип?
— Адже ж вас таки двоє. Озирнись лишень!
— Нехай-но буде гречка, аби не суперечка!
— Маєш, Гандзю, книш: вас двоє? А смерть на вас, на двох — одна? Якщо я її зараз випущу з-під макітри, кого ж вона злапає? Тебе? — і обернувся до пана Пампушки: — А чи тебе? — і шалено зареготав, по-дитячому радіючи з примхи випадку, який так міцно припер пана Купу на час вистави до самого кону.
I коли знову ревнув-грянув увесь базар, тільки в цю премоторошну мить зрозумів, нарешті, пан Демид Пампушка, в яку він ускочив халепу, та й дивився на свого двійника, лютуючи й дивуючись, як сич на сову.
5
Він знову був кинувся пріч, Демид Купа, але крізь юрбу продертись не могла ніяка сила, бо ж глядачам не хотілося випускати з рук смертельно небезпечну забавку, якою став на той час вельможний пан Пампушка-Стародупський, людина мстива й лихопомна, але смішна та безпорадна в прикру годину.
Навіть ставши загальним посміховиськом, пан обозний не втрачав ані пихи, ані бундючності, що личить особі значній, котра, навіть бувши в минувшині людиною доброю та простою, ставши особою, вже мусила набувати холодності та непорушності монумента, без яких, запанівши, вже й не проживеш, — от чому пан Купа й стовбичив на березовім пеньочку незворушно, аж мовби скам'янівши навіть, чого не можна було сказати про його двійника.
Данило Пришийкобиліхвіст, лише тепер збагнувши всю небезпечність підступної витівки Прудивуса і миттю забувши свою роль, почав, мов останній йолоп, перепрошувати виставленого на всенародний глум пана обозного.
— Пане Купо!
Обозний мовчав, мов степова камінна баба.
— Ви не подумайте… — раптом спавши з голосу, допоминався Данило.
Пан обозний тільки сопів.
— Я ж не хотів… нічого такого… супроти вас! Повірте, пане Купо!
Обозний мовчав.
— Це все — він, оцей проклятущий гаргара! Пан обозний мовчав, як і належить панові. А в Данила шия стала ще тонша й довша.
Ніс йому теж витончився, а кінчик заворушився самостійно.
Добрим людям несила була дивитись на ті два носяри: один товстий, бундючно задраний над закопиленою яскравою губою, а другий — гострий, запобігливий і винуватий, — два такі різні, але й такі схожі носи — на однаковісіньких блідих та брезклих пиках… I, вже щадячи душевні сили глядачів, — їм же треба було до кінця додивитись виставу живим і здоровісіньким, — Прудивус підігнав у собі Климка, і той мусив забути, що йому по-людськи також смішно, і вправний лицедій, скорчивши байдужий вираз незворушності, повів діло далі.
— Сілентіум! Сілентіум! — по-латинському голосно зашепотів спудей, звертаючись до двох Стецьків. — Ви чуєте? Тс-с-с-с! Ви чуєте? Чуєте?
— Що таке? — спитав, не опритомнівши від холодного ляку, Стецько-Данило.
— Шкрябає. Га?
— Хто шкрябає?
— I шамотить наче.
— Що шамотить?
— I скавчить. Га? Чуєш?
— Хто ж таки скавчить?
— Вона ж таки.
— Та хто ж?
I в тиші, що знов зацарювала над майданом, всі почули, як щось і справді шкрябає й скавчить, мов цуценя.
— Що воно? — спитав, нарешті, і Стецько-Демид.
— Під макітрою щось, — дзвінко прошепотів г^Климко. — Тс-с-с!
— Що «під макітрою»? — збитий з пантелику, спитав Пришийкобиліхвіст, хоч він і сам добре знав, що саме шамотить. — Що там?
— Я ж не відаю, що ти туди сховав, — пересмикнув плечима Климко. — Ти ж сам казав допіру, буцім під макітрою — твоя… смерть?
— Так-так…
— Смерть? А чи не смерть? — і він знову прислухався. — О! Знову… Чуєш?
— Чую, — мусив признатись Пришийкобиліхвіст.
— I тобі… не страшно?
— Чого б то?
— Вона ж проситься! — і на обличчі Клима спалахнув кумедний жах.
— К-к-куди проситься?
— До тебе… і до пана Купи! — і Прудивус, підійшовши навшпиньках до макітри, знову нашорошив вуха.
Але все було тихо.
Тоді він обернувся до пана обозного.
— Агов! — ревонув він басом. — Пане обозний! — і додав ще басовитіше: — Гряде! — і грянув уже на самих низах: — Твоя смерть! — і повторив найнижчою октавою, і було це страшно і смішно: — Смерррть!
Та на скам'янілім обличчі обозного не здригнувся жоден м'яз.
— Кайся в гріхах своїх, пане обозний!
— Кайся, пане Купо! — незнарошна ревонув своїм басом і коваль Михайлик.
Той тільки ще дужче засопів, але не мовив ні слова.
I тут почалось найстрашніше.
Для пана обозного.
I найсмішніше.
Для нас, для притомних глядачів.
6
— Кайся, пане Купо! — повторив і басюра Прудивуса. — Кайся, пане, кайся! — наполягав бешкетник, варячи пана без вогню. — Кайся на порозі пекла!
Бліда брякла пика обозного почала потроху мінитися всіма барвами, і його щоки стали нараз рожеві, мов найніжніші пелюстки польової квітки, котру звуть собача рожа.
— Чи ти до пекла не хочеш? Хочеться в рай?.. А-а, так і є! Але ж у пеклі — все тепло, а піди в рай, то й про дрова дбай! Вп'яв бог тобі душу, як червака в грушу, та й гнилу чортяка видрав, бо грішна: серце з перцем, а душа з часником! Чи, може, бог тобі все простить? Га? Та озовися ж, пане!
Та Купа, кипівши люттю, обачно мовчав.
— Чи, може, — провадив Климко, — люди, може, неправду кажуть, же ти взяв добрі грошики за те, що раптом оженився з любаскою ясновельможного?
Пампушка-Стародупський так блиснув грізними очима, аж чуб на Прудивусі закурівся, але й тут він промовчав, тільки заміри помсти, один за один страшніші й кривавіші, палахкотіли вже в його державній голові.
— Ач, поважний добродій: свічки поїв, а очима світить! — і знову спитав: — То, виходить, люди брешуть, пане Стародупський? Чи ти — «вітам імпендере веро»? За правду віддаси життя?
— Не любить пан правди, як пес редьки! — озвалась Явдоха.
— Чи, може, твоя нова жіночка — гетьманові Однокрилові сестра? — домагався далі Прудивус, вигинаючи брови, мов знаки запитання.
— Сестра, що з Остра! — глузливо відповіли з натовпу.
— Там-то личко, там-то стан, не задурно ж любив пан!
— Не задурно либонь! — ворухнув обома вусами Климко. — А опріч того пишного маєтку в Чабанівці, крім того добра чабанівського, за гетьманською сестриченькою скільки ти взяв посагу? Скільки? Га? — і пренахабний лицедій так і дзигався обозному осою в вічі.
