Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
I все це було так смішно, що й Михайликова матінка, і той білявий москаль з гарненькою своєю жіночкою та й усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу.
— А чого ж ти заїкуєшся? — допитувався далі Климко.
— П-п-поспішаю. Ось чого!
— Куди ж ти поспішаєш?
— Не к-к-куди, а спитай: звідки?
— То звідки ж? Га?
I пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів:
— 3 війни.
— I що ж там?
— Шапку загубив, сам бачиш.
— Як загубив?
— Не питай.
— Чого ж не питати?
— С-с-с… с-с-с-с…
— Сила війська йде, як той мак цвіте?
— Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с…
— Серце? Від гніву серце твоє запалало? Га?
— Ні. Там с-с-с… с-с-с-с…
— Страшно там?
— Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно^ Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм…
— Знову мерщій туди?
— Куди це «туди»?
— Та на війну ж.
— Чого?
— Та воювати ж.
— А я їм звідси, я їм звідси…
— На печі то й баба хоробра. Га?
— Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с…
— Стріляють?
— Авжеж!
— Як же тебе не вбило?
— А що я кому завинив?!
— Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило?
— Аж ось, помацай. Теплий!
— I не поранило?
— Мене й куля не наздожене.
— Чому ж то?
— Я швидший за кулю.
— Від смерті не втечеш.
— А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. I додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною.
— Хто?
— М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с!
— Де ж вона?
— Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка.
— Не бачу.
— В лантусі.
— Ось я полапаю.
— Хто ж таки лапає смерть! Це вона тебе колись полапає.1 А тобі… крий боже!
— Чого ж то?
— Панна Смерть — не дівка ж! Хоч і панна…
— I давно вона вже не дівка?
— Я з нею не спав.
— А вона — з тобою?
— Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — I Стецько гордовито кивнув на лантух.
— Як же ти її спіймав?
— К-к-купив готовеньку в знайомого чорта.
— А як же її нагибав чорт?
— Бо панна Смерть — є панна.
— Став залицятися?
— Котові почав хвоста зав'язувати.
— Навіщо ж?
— Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані, вони що люблять?
— Парубків? Вечорниці? Побільше подушок?
— Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав'язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив, нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за…
— Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що схопили?
— Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть? А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав:
— Стривай лишень! А ти певен, що це саме т в о я смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя?
— Як же теє взнати?
— Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо П з мішка.
— Та й що?
— На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя.
— Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан!
— До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який!
— Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме…
— I нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь.
— На що? На гепу?
— Я її й так бачу, твою гепу.
— Де? — і пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари.
— На в'язах на твоїх! — і Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова, чималенька, була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт.
I раптом присікався до якогось парубійка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:
— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти, та й реготи!
4
А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.
— Я таки панну полапаю, — наполягав він.
— Не руш!
— Визвірився, як господь-бог на святого Петра. Чого це ти?
— Смерть не твоя ж!
— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.
— Нехай-но я колись погляну на твою.
— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!
— Я пожартував! — і пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя
— Мілко плаваєш, задок видно!
— Побий мене бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!
— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке її сюди! — і Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого це вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — і Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна, знайома нам череп'яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії.
— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.
— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?
— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.
— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — і Климко був замірився на череп'яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дог шкулити товаришеві.
Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.
— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?
— Одна, звичайно.
— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.
— Як то — двоє?
— Двоє-таки.
— Я ж бо тутечки, перед тобою — один! Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!
— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання.
— От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав'яз обозний.
— Чи ти сьогодні п'яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з'юрмились там притомні глядачі.
Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп'ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт.
Вони були достоту схожі, як двоє близнюків, а те, що в Демида шиї майже не було, а Стецько мав шию журавлину, і його ворушкий лисячий носок паленів між блідими щоками, як і в справдешнього пана Купи, — то ця подібність і різнота — ще більшої додавали кумедності несподіваній парі, що сама ще досі й гадки не мала про взаємну вбивчу схожість, так підступно підкреслену заходом лукавого Климка-Прудивуса: пан Стецько виглядав чистісіньким паном Купою, тільки ще кумеднішим за нього, а сам пан Купа був викапаним паном Стецьком, тільки гордовитішим та гоноровитішим, запанілим і вилюднілим на луччих харчах і перинах, з печаттю влади на блідому й вузькому державному чолі.
— То ти, я бачу, все-таки п'яний сьогодні, — стенувши плечима, знову повторив Стецько.
