Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Хвалу божу за хвости хорошенько смикаючи, дзвонар орудував руками і ногами (бо ж завтра вже, коли й схочеш, то не надзвонишся: ані дзень, ані бом, ані за мотузочок!), і в напрочуд зграйному хорі подавали мідні голоси й підголоски — то дзвін-полієлей, то перечасний — підстарший дзвін, то скликанчик задзвінний, тонкоголосий, той самий, що завше починає першим, то дзвін неділешній, то постовик, а то буденний — чи по два, чи по три, чи по п'ять заразом, а то й гуртом усім — у раз по раз повторюваних сполученнях чітких ритмічних фігур, — і все це — так шпарко й весело, і все це — так густо й тремко, з гарячим захватом людського вміння, аж подих переймало в городян, котрі слухали останній, прощальний спів мирославської божої вежі, бо ж мала вона сьогодні свої гучні дзвони віддати війні.
Сховавшись під найбільшим, старшим дзвоном, бамкав величезним серцем, обома руками розгойдуючи, дід Варфоломей Копистка, веселий цехмайстер жебраків, і все співало в душі цього легкої вдачі чоловічка, і він, хоч і сам був дзвонарем, уславленим не тільки в берегах Долини, не міг надивуватися з кебети гончаря Саливона, котрий на дзвіниці таке вшкварював — аж танцювати хотілось, котрий по мертвому подзвіння в найменші дзвони («клим-клим-клим») так тенькав жалібно й печально, що люди плакали… Цей музика-дзвонар так бувало надзвониться, що й уві сні завжди вчувались йому дзвони, настроєні зграйно, де дзвін старший, перший — звучав «до», де полієлейний «мі» був у великій терції до першого, а буденний «соль» — чиста квінта до старшого ж таки, — і всі вони співали в різних поєднаннях, у різних ритмічних фігурах, і серця дзвонарів калатали завше з ними влад.
I Саливон, і дід Копистка обидва прощалися з дзвонами, двоє старих людей, що для них хвилини благовісту бували найсолодшими хвилинами існування, коли биття їхніх сердець могла чути вся Калинова Долина.
Доручивши здоровенне крицеве серце старшого дзвона одному з хлоп'яків, котрі з самісінького ранку топтались на дзвіниці, чекаючи щасливої хвилини, коли ж нарешті їм дадуть хоч трохи побамкати, дід Варфоломей Копистка, припавши грудьми до тисячопудового мідного тіла, що на його нижньому пояску перебігали літери «Літа божого тисячу шістсот якогось там… сольян бисть святій Покрові», грудьми своїми сприймав старий жебрак дуже бриніння дзвона, його спів, його рев, його плач, — та й сам він, дід Варфоломей, мало не плакав, прощаючись із оцим велетнем, що з нього дивувалися сторонські купці та всякі гості, котрі прибували в город Мирослав з усіх кутків Європи, з Ближньої та Середньої Азії.
Дзвін оцей відливали для Покровського собору недавно — тут же, в Мирославі, і чимало тоді золота й срібла накидали городяни в розтоплену мідь, щоб співав цей дзвін любішим голосом, і сам Варфоломей Копистка висипав тоді в киплячий спиж усю свою калитку, все, що нажебрав протягом життя — і не думав же він тоді, щось ось так доведеться…
Голос мирославських дзвонів зараз чули десь там, і поза краєм Долини — трикляті однокрилівці, а через тиждень-два вчують вони ці ж самі голоси з жерел гармат: і голос найбільшого, і голоси дрібніших, привезених сюди з Голландії, з Валдая, з Києва, коли загомонять вони гучними голосами справедливості.
Варфоломеєві кортіло ще раз подзвонити в усі дзвони бодай трішки, але він бачив, що Глек аж наче сам не свій, аж ніби й не було вже тут його душі, таким чудним, далеким, зосередженим було його обличчя, бо ж мислі витали десь там, по той бік озера, де скупчилась ворожа сила: чи ж добре вони чують його дзвони, чи ж не тьохне серце якого-небудь зрадника… Мислі були десь, на далеких манівцях, що ведуть на північ, до Москви, де його син, Омелько, поспішає до московського царя: чи ж подумає він зараз про батька… Мислі старого Саливона не раз повертались і до ганьби його, до сина-мартопляса, котрий, як йому спозарана вже хтось переказав, збирається проскочити через облогу, щоб добутись до далекого Києва, і старий підсвідомо доходив до мислі про те, чи не сам він є причиною цеї втечі…
Заносячись думками в безвість, рвав Саливон за мотузки, розгойдував ногою дошку, прив'язану товстою вірьовкою до підстаршого, перечасного дзвона, але не бачив, що на дзвіниці, даремно пориваючись перекричати дзвони, давненько вже топталась, чимось вельми стурбована, його дочка Лукія.
— Тату, йдіть снідати! — гукала вона. Та Саливон Глек невгавав.
— Тату!.. Агов!.. Чи не пора до роботи? Але старий не зважав.
— От уже не люблю, коли ось так…
Дівка гнівливо і, видно, якоюсь новою бідою пригнічена, змовкала, марно дожидаючи, коли ж, нарешті, батько весь видзвониться, або ж передасть мотузки Варфоломеєві Копистці.
А згодом починала знов:
— Та йдіть же снідати! Тату…
I стара дівка, горопашна, знов чекала, бо не могла ж, батька жаліючи, ось так зразу й викласти недобру звістку, яка її й привела на дзвіницю.
Бавилася з голубами, що безстрашно пурхали над дзвіницею та й по всьому Соборному майдану, нагадуючи гончарівні знов про ту ж біду.
Поглядала в безжурну блакить небес і вниз, у далечінь, на заквітчану зелом тучну землю, на величаву красу Долини, на щиру українську вроду раннього літа.
Весь город красувався в кружальному танку білозорих беріз, що там і там висвічували, мов ставники соборні, в білорунних заростях калинових кущів, у сніжистому вборі глоду, бузини, горобини та жимолості, що від них у Долині все було біле-білісіньке, — мовби в шумі молочному кипіли гаї посеред вулиць та й вулиці жили межи дібров, і казковими яблуками виринали златомальовані церковні бані, і злиденні, але чепурні хати-білявки, і панські хороми, і рибальські вітрила на Рубайлі, і білокрильці-лебеді на хвилях, і гуси на лугу, і на леваді смуги полотен, для біління простелені проти сонця, і мокра білизна, розвішана по верболозах, та й білі сорочки невтомних косарів, що гони за гонами сунули по луках, хоч і був то гріх — косити в Зелену неділю, — і всюди цвіт ромашки, і голуби коло собору, — все це сліпило очі, сяяло і полотніло, і стільки тої білини перлової, молочної, сніжистої було прещедро розіллято всюди, що кожне, глянувши довкола, думало про те, як господь-бог, малюючи цей мирний краєвид, не пошкодував ані хисту художника, ані білила, бо вся ж долина сяяла, немов на підрешітку сир, як вона сяє й тепер, бо я ж був там недавно, в Мирославі колишньому, і, хоч і все там змінилося, але ж так само гарно там, так само гарно, як було колись, бо ж Україна — завше Україна, і цвісти й красуватись їй віки-вічні… Цвісти й красуватись!
4
Там, десь далі, за озером, де починався степ, сивіла ковила на обрії, прозора тирса-білоус, і видно було з височенної дзвіниці, поставленої на високім урвищі, над рікою Рубайлом, як виграють проти сонця панцири, гармати, шаблі та списи війська однокрилівців, які сьогодні, заради свята — не зважувались нападати знов, і мирославці раділи, що проклята війна вщухла бодай на один-єдиний деньок.
Зграйний передзвін, спадаючи в Долину, радував оборонців, і здавалось, буцім кожен, хто його чув, стає дужчим і завзятішим, легшим і чистішим, бо дзвін єднав людей у спільному пориві, як гуртують козацтво — пісня в поході, музика в танці, жалобний спів на похороні, коли людські серця калатають, як ми тепер сказали б, у єдиному ритмі, як одне велике серце народу, — і зараз ця певність єднала людей — і тут, на Соборнім майдані, і там, по всій Долині, і десь на краю її, де мирославці грудьми стояли проти дужчого ворога.
Лукія, не знаючи, як їй повестися з батьком, чи казати йому про сумну вість, що привела її зараз на дзвіницю, вирішила дочекатись кінця передзвону. Зіпершись на поруччя, вона дивилась далеченько, туди, на той бік війни, за Красавицю, за видне звідсіль величезне озеро, яке, вигинаючись луком, в одному місці, насупроти замка, звужувалось аж до півверстви, бачила на тому березі — і панські хороми, і хатки в садах, і чепурні бідняцькі халупи, що тулилися в придолинку, силу-силенну гармат і гаківниць на обох берегах.
Бачила в далечині й людей.
