Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
То без упину пишучи, то на хвилинку спиняючись і припадаючи до холодних, цяцькованих кахлів присадкуватої груби за його спиною, владика сам собі проказував, на слух перевіряючи, потрібні добрим людям прості українські бентежні слова, слова болю, слова гніву, слова правди, що з ними владика мирославський не міг не звернутись до зрадженого самозваним гетьманиськом народу України.
Він не чув, як тихо ввійшов до покою куценький ченчик. Ставши зблизька, отець Зосима скрива заглядав, що пише превелебний, та розібрати нічого не міг, бо вже недобачав. Одступившись на крок, він чекав, коли ж владика одвинеться, нарешті, від свого препильного діла.
— Не знайшов ніде, — вибравши-таки слушну мить, поволі-волі вимовив ченчик.
— Кого це? — одвівши важкі очі від писання, неуважливо спитав єпіскоп.
— Варфоломея Копистку, цехмайстра жебраків, — звільна відмовив длявий ченчик, загайко й тихоплав, маруда, якому доручив отець Мелхиседек привести заводія й начальника старців, сліпців та мандрованих лірників, кобзарів та бандуристів, моторного діда Копистку, щоб доручити його цехові цього листа, який так прудко виникав зараз під його пером, листа, котрого треба було понести по Вкраїні, щоб підняти нарешті, ввесь простий люд український проти римського запроданця Однокрила.
— Ви пошукайте на дзвіниці, — не одриваючись од писання, звелів Зосимі архирей. — Коли так ловко дзвониться, Копистка завше там. Ідіть! Та швидше ж!
Куценький ченчик прокволом вийшов, дибаючи помалу-малу, барячись на кожнім кроці, і аж заплющився на порозі, щоб не бачити зненависного обличчя Козака Мамая, намальованого. як тоді водилось повсюди, на вихідних дверях з покою до сіней.
6
Отець Мелхиседек знову був зарипів пером, хорошенько обдумуючи кожне слово, бо вірив у «ого силу («як напише писака, то не злиже й собака!»), але й двох рядків зложити не встиг, аж на порозі став спітнілий і захеканий пан Купа-Стародупський.
Дірка на місці двох передніх зубів зяяла в роті, щетинкуваті вуса стояли сторч, відкриваючи на диво яскраві губи, які здавались недоречно намальованими на завше блідому обличчі. Драглий, товстенний, мов кухва, він, бувши напрочуд моторним і хутким, не підійшов до владичого столу, а підтюпцем підбіг.
— Ви чуєте, владико? — скрикнув пан обозний. — Дзвонить!
— Во славу господню… нехай!
— Але ж нині — Клечальна неділя, а той скажений Саливон розбамкався, мов на Великдень. У таке страшнюче врем'я — йому весело! Однокрилівці ж можуть подумати, же в нас приспіла якась радість!
— Хай собі думають, пане полковий обозний.
— Ба! Чуєте? Он уже дзвониться чи не по всіх церквах! А ви тут, ваше преосвященство…
— Чую! Дзвонять, аж лихо сміється. Добре, бач! — і архирей, як стій розгнівившись, загорлав: — I чого це ти до всього доброго прискіпуєшся, пане? Рік лише минув, як почепили ми на соборі нові дзвони, а тепер мусимо переливати на армату. Нехай же люди хоч надзвоняться! А ти, мостіпане… чи не повернувся б ти до своїх обозних справ? — і ще трішки — архирей лайнувся б зовсім по-запорозькому. Але, замість того, спитав: — Як нині годував козацтво? Я сьогодні піду по сотнях… покуштую!
— Як буде ваша ласка… — і пан Пампушка-Купа-Стародупський, перелякавшись погрози, рвонувся геть, щоб до приходу владики путнє що-небудь зварити для простого воїнства.
— Стривай лишень! — спинив Мелхиседек. — Куди, пак, подівся твій гість? Отой чепуристий панок?
— Не знаю. Пан Роздобудько зник.
Владика хотів був іще щось у пана Пампушки спитати, але над городом веселий передзвін раптово згас, на мить запанувала тиша, а потім церква за церквою, дзвіниця за дзвіницею почали бити на сполох.
— Що сталося? — сам у себе спитав єпіскоп, і аж зуби йому занили від тривоги.
— Чи не пожар?! — рвонувся Купа-Стародупський і хутко вискочив за двері.
А владика, не скинувши ні ряси, ні каптура, на ходу вчепив до пояса шаблюку, сховав за пазуху наперсного хреста і діамантову панагію, щоб не теліпалися на ретязках, і, вхопивши, замість архирейської патериці, полковницький пернач, вибіг на вулиці города, бо аж стогнали вони від лиховісного гвалту всіх дзвіниць Мирослава.
7
На соборній дзвіниці Лукія тимчасом, так і не докликавшись батька, гострим оком неуважно дивилася вдалечінь, на низькодоли, аж раптом дим кількох пожеж, що спалахнули на околицях Мирослава, там і там, привернув її увагу, і дівчина таке побачила далеко внизу, по той бік озера, що й подих їй перехопило, аж відібрало голос.
Там злітали димочки нечутних на дзвіниці пострілів.
Там, видно, вже ревли й гармати.
Хмари куряви здіймаючи, стрічались дві навали кінноти.
Вступали в бій, щодуху підбігаючи, й сотні ремісничі, оті, що тут недавнечко пройшли попід дзвіницею собору.
Там уже кинулись на допомогу нашим і косарі на лузі, сторч переставляючи жала кіс на косовищах.
Блискучі щити польських вояків, що, скупившись, посунули на оборонців міста, народжували нові сонця, які в бою сліпили долинян, а віддалік уже сунули хмарою кримці й ногайці.
Біліли постріли ворожої армати, вогнем жахтіли розриви тодішніх нехитрих гранат. Видно було, як налягає вража сила, як долиняни ламлють ворога, а потім відступають знов.
Все це сталось так нагло, що в першу мить Лукія не могла здобутися й на слово.
Мирне місто відбивало нечайний наскок, і в тривожному димі війни по серцю ятаганом шарпонула думка, що життя… що не таке воно й безжурне, як могло б хвилину тому здатися при погляді на голубів, на безхмарну блакить, на безпутнього батенька, що його Лукія вже знову смикала за білий рукав святкової сорочки.
— Тату! Тату! — кликала вона, але батько дзвонив та й дзвонив.
Лукія вже бачила, що оборонці Мирослава — під навалою в кількоро дужчого ворога задкують до брами Коронного замка, що була ворітьми Долини.
— Батьку! — зойкнула дівчина, забігаючи з іншого боку й киваючи пальцем униз.
Щось в її обличчі таки настрахало дзвонаря, і він, спинившись у своєму шаленому борсанні, вчув дальнє гуркання ворожої армати, шуми бою, бо ж передзвони вже змовкали по всіх дзвіницях Мирослава, та й кримська орда вже встигла підскочити ближче, і вже й тут чути було крики: «Алла! Алла!», виття й свистіння, яким татари завше намагались настрахати противника, биття в тулумбаси, рипіння арб, іржання коней та крик верблюдів. Татар приспіло небагато, але від того шарварку здавалося, що їх там незліченна сила…
— Стопекельний зрадник! — вигукнув гончар і, збагнувши все одним духом, хутко виплутався з павутиння мотузків, підбіг на змиг до поренчат дзвіниці, оком вергнув удалину, загледів дим пожарів, розгардіяш баталії, уздрів і нападників — недалечко вже від Коронного замка, від вежі Гончарської, яку там захищала сотня гончарів, і звелів Копистці, цехмайстрові мирославських жебраків, що їхній цех, старцівський, власної сотні не мав:
— Бийте на сполох!
Розгойдавши важенне серце старшого дзвона, Варфоломей Копистка вдарив, і гвалтовне бамкання попливло над Мирославом. Йому відповіли такі ж могутні голоси тривоги з інших дзвіниць та дзвіничок, ніби закалатали збуджені серця мирного міста.
Уже зійшовши трохи вниз, на щаблів кілька, — сама тільки голова його видніла з ляди, — Саливон закричав старому жебракові:
— Разів із тридцять-сорок бийте сполох. Потім знову — великодній передзвін! — і гончар так хутко подався вниз по рипучих дерев'яних східцях, що Лукія ледве встигала за ним.
— Не люблю непорядку! — покрикувала вона, намагаючись не відстати від хапливого батька. — Не снідавши й не обідавши, на війну?!
Сходи були такі тісні, круті й виткі, що спускатися вниз було старому тяжче, ніж лазити нагору, і дбав пан Глек тільки про те, щоб не впасти, а на бурчання пащекуватої дочки нітрішки не зважав.
Зійшовши хутенько з дзвіниці, він побачив на майдані чийогось коня, прип'ятого до стовбура берези, ні в кого не питаючи, скочив на нього, хльоснув кінцем оброті, гукнув щось та й зник у хмарі куряви, а на Лукію мерщій накинулись ці каві мирославці.
