Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Цього я боюся.
Ти маєш тридцять літ, профіль як з каменя видовбаний, і тому я боюся твоєї незнайомої. Тієї майбутньої. Тієї неминучої.
Хто і яка вона буде, що задля неї забудеш ти мене? Розумна, гарна, молода, з серцем чи без серця?
І чим уб'єш в її серці заздрість за наші дні?
Скажеш їй, що ти ніколи-ніколи не торкнув устами моїх уст? Запевниш, що ти ще нікого так не кохав, як її?
Чи, може, обіцяєш, як прийде весна, взяти її на руки, сказати щось, чого досі ти «ні одній жінці не говорив»?
— Ось хто, — вказала на себе пальцем Анкета, — вернув честь і пошану вашим предкам!
ГОСТИННА
— Як мені жаль тебе, конику, — сказала дівчина, цілуючи Буланого в холодний носик. — Ні твій розум, ні твоя краса, ні твоя роботящість не витримали конкуренції з брутальною силою машини.
— Що ж, — відповів Буланий, — такий знак епохи! Я маю бодай ту рекомпенсацію, що й космічну потугу вичисляють одиницею, названою в честь моєї «кінської сили». А яке відшкодування за свої нерви від отехнізації маєте ви, люди?
— Коли б ти знала, який чудовий сон приснився мені цієї ночі, — сказала старша жінка до своєї подруги.
— А що таке?
— Снилося мені, ти лише зваж, що я відзискала владу над мужчиною.
— І це все? — молода явно розчарована. — Хіба ти не маєш влади над чоловіком, над синами?
— Ей, — нетерпеливилась старша, — ти ж бо не слухаєш мене уважно. Я тобі говорю про владу над мужчиною, а ти мені про чоловіка, про дітей…
— Розумію! Що ж, доводиться тільки жалкувати, що гарні сни так рідко навіщають людей… А втім, що таке сон? Одне павутиння, і тільки…
— Не кряч! — цикнула на неї старша. — А то й павутиння візьме і відлетить од мене…
Потім додала журно:
— Е, молоде, молоде, тобі як меду, то зразу ложкою!
— А що ж, товариство, якби дармоїда та карати… хлібом? Хай би такий ледацюга вивіз гній на поле, виорав би його, засіяв, прополов озимину, вижав урожай, змолотив його, очистив зерно, повіз його до млина, змолов, розчинив муку, замісив тісто, протопив піч, посадив хліб у неї і за кару… з'їв один буханець.
Слово серйозної людини рівняється фактові.
Зайчику маленький, ти кривдуєшся, що тобі пришили ярлик «боягуза». Не треба. Це ж не зі злоби, а з великої ніжності до тебе!
Чому здебільша розходяться подружжя? Причини прості: не дотримують умов, складених до шлюбу.
Коли розсудок зводиться мало що не до ганьби?
У випадках подружжя з розсудку.
Ми чомусь звикли відмірювати втрачений час одними роками, так начеб місяці, тижні, дні, години не мали жодної вартості у рахунку людського життя. Бухгалтерів, товариство, за таку халатність віддавали б під суд!
Одвічне непорозуміння статей: жінка прагне говорити… говорити… говорити, а мужчині потрібно, аби його слухали, слухали… слухали…
— Учора взяв мене за руку, зібрав пальці в один пучок і обцілував кожну пучечку зокрема. Не пам'ятаю тільки одного: снилося це мені а чи то було наяву, — засміялася молода жінка. Для її великого щастя дрібні неточності в часі не мали найменшого значення.
Тільки одним матерям дано право говорити про любов до самої смерті. Чого ж це ти?..
Те, що сонце інколи заслоняється хмарами, ще не означає, що воно перестало світити землі.
Таке-то й з моїм коханням до тебе.
Від виступу муру падає на тротуар трикутна тінь. Дитина тягне на шнурочку автомобільчик разом із своєю і його тінню. Від фуксії на вікні падає ламана тінь на підвіконня. Вії дівчини, що йде з хлопцем, кидають мережисті тіні під очі.
Є підстави припускати, що природа насамперед захоплювалася графікою, а вже пізніше полюбився їй і живопис.
Простити й забути може тільки мати. Жінка може простити, але не забути. Сестра може забути, але не простити. Дочка і не забуде, і не простить.
Важко тут говорити про першу зустріч. Її, можна сказати, взагалі не було, а коли й була, то така собою непомітна, що жодне з них не запам'ятало її собі. Зрештою, діти, виховані на лоні природи, не мають того педантичного почуття часу, що міські.
Справжня, неминуча зустріч була літом, перед самими жнивами. Вона верталася з лісу вузькою стежкою між двома шпалерами доспілого жита, а він ішов тією самою дорогою до лісу чи бозна-куди.
Йшли назустріч одне одному, зближалися з кожним кроком, трохи збентежені, трохи врадувані, — аж нарешті стали. Стояли одне проти одного нерішучі, вичікуючи, хто перший заговорить. «Ти» чи «ви» — билося їй у голівці.
Інстинкт жінки підшепнув їй заговорити до хлопчика у куценьких штанцях, до цього ще надавнього товариша— будівничого замків у піску — на «ви».
— Ви куди? — спитала.
І цим чужим їм обом «ви» вона відразу підняла їх з дітей до молодих людей. Пізніше любилися і знову нишком говорили собі «ти».
Немає у світі нічого більш зворушливого, як той перехід дітей з «ти» на «ви», а потім знову — на «ти».
Чим скоріше, тим краще. Від любові, як від смерті, встерегтися не можна.
Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що якби всі пари, призначені долею, зуміли віднайти себе, то небо хіба мусило б заздрити землі.
Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грає на фортепіано…
Пристали і слухали.
У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця пісня вражала.
Їй (о серце жіноче, скільки в тебе очей, скільки в тебе вух!) впало на думку, що це, певно, грає одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йти.
А він так заслухався, що навіть не помітив її руху.
Опам'ятавшись, він сказав:
— Моя жінка мусить вміти грати на фортепіано.
Вона зиркнула на свої пальці, почервоніла і сказала винувато:
— Я не маю слуху.
Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице:
— Кожне твоє слово, любко, це музика.
Скрипко душі людської, хто тебе настроює, що раз твоя музика правда, якої хіба у бога шукати, а раз — фальш, якій назви немає?
Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку:
«А все ж… а все ж таки… господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом».
Про цю кривду роздумувала ген-ген і пізніше. Він був уже жонатий. Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути!
— З комсомолу слід би виганяти не тільки за те, що зробив що-небудь погане, але й за те, що не вчинив нічого хорошого, — сказав хлопець, який довгий час походив у «зневірених».
Що ж — повіримо неофітові.
Мені особисто вже не треба, щоб чоловіки упадали за мною, але ще треба, аби людям здавалося, що воно так.
Чужий досвід — теорія, яка вимагає практики на полі власної шкіри.
