Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Гул літака над океаном — це теж «агов!» живої людини.
В історію можна пролізти і без квитка. Наприклад, написати пасквіль на кандидата у безсмертні.
— Ма, коли люди розлучаються, вони повертають один одному подаровані речі, правда?
— Здебільшого так!
— А як з почуттям? Теж повертають один одному?
А може, їх спалюють в печі разом з непотрібними паперами? Ма, а може, дарують двірникові на пам'ятку? Слухай, а може, залишають на старій квартирі десь у куточку разом з надбитими пляшками? Справді, мамо, що роблять люди із своїми почуттями, коли вони розлучаються? Не викидають же їх на смітник разом з побитим склом та консервними банками?
— Ні, почуттів не викидають на смітник. Для них викопують у серці могилку і туди хоронять їх. Хто парадно, а хто — от так, аби запорпати.
— І пізніше людина ходить з могилкою у серці?
— І то не з однією…
— І в моїм серці теж буде могилка?
— Напевно, доню.
— Ма, мені страшно. А що робити, щоб не було в серці могилки?
— Ніколи нікого не любити.
— Що ти сказала, мамо? Ніколи… нікого… не любити? Це ж неможлива річ!
— В тому і вся біда, моя дитино!
— Тук-тук-тук, — травинки вистукують під снігом телеграми від ластівок.
Танець — єдина форма людської безпосередності, що ще вціліла перед навалою цивілізації.
І що з того, що я мужньо не відчиняю дверей на твій стук, що гордо відішлю нечитаного твого листа, що з байдужим виглядом «не помічу» тебе у вуличному натовпі, коли туга моя однаково побіжить за тобою, як собака за хазяїном.
Майже відкриття: час можна не тільки вимірювати, але й важити. Воно ж бо й слушно: одна вага часові в дитинстві, друга — в юності, своя — у зрілому віці, а зовсім інша — у старості. Ця остання, до речі, найвагоміша… Либонь, тому і ціна на нього — найвища.
Не поважаю жінок і дипломатів, які обіцяють більше, ніж можуть дати.
Люди, не нарікайте на старість та пов'язані з нею хвороби! Її хитро придумала природа для того, щоб людині було менш боляче розлучатися з білим світом.
Витративши усю щедрість слова на просьбу, мимоволі стаємо скупими в подяці.
Чорні брови в наш час — не проблема.
І все ж таки найщиріші — анонімні подарунки.
Патріотизм — теж одна з рис порядної людини.
Треба бути до краю втомленим, щоб не відчути різниці між чужим і своїм ліжком. (Варіації на цю тему пребагаті!)
Вдячність з любові і любов з вдячності — зовсім інші речі.
Був такий обережний, такий уже обережний, що, викреслюючи прізвище начальника при таємному голосуванні, надівав про всяк випадок рукавички.
Літературно-меморіальний музей — це часто ті «творчі умови», яких бракувало письменникові за життя.
Сміливість думки — чеснота, яку ми воліємо подивляти в інших.
Ностальгія — це теж одна з тих недуг, проти якої ще не винайдено ліків.
Доки людство не винайшло середника проти раку, немає людини, якій можна б завидувати.
— Ювілей з нагоди вісімдесятиріччя — репетиція похоронів, — сказав один злостивий чоловік.
Маю гріх на совісті: по жорстокій битві з своїм минулим залишила в живих самі ласкаві спогади.
Слова — наче кольорові камінці. Мало назбирати їх в купу. Треба ще й вміти викладати узори з них.
Почуття часто нагадують дріжджове тісто: чим скоріше росте, тим більша небезпека, що може «сісти».
Стовбури старих дерев після дощу покриваються оксамитом. Твої губи тонкошкірі і сочисті, як скибочка помаранчі. Ліловий квіт картоплі пахне дитинством. Кішка з серйозним виглядом закінчує свій ранковий туалет. Чоловік в комбінезоні несе в зашкарублих пальцях букет підсніжників. У відчиненому вікні вітер надуває фіранку, наче парус. Піонер допомагає старенькій перейти вулицю.
Питається: до якого біса абстракціоністам «абстракція»?
Твої слова: «Я нікого так не любив, як тебе, і нікого так не образив, як тебе».
Що на це славетна «чоловіча логіка»?
«Барвінковий погляд твоїх очей» — дарую цей образ поетам в заміну на прийом мене в секцію поезії.
В народі «зичать» не лише хліба чи сірника, ба навіть щастя та здоров'я.
Настає пора в житті жінки, коли ще бувають успіхи в чоловіків, але хвалитися ними вже ніяково.
Сміх бере, як деякі «жони» оміщанюють побут під приводом «створення умов для роботи» своїм ученим мужам. Забувають, сердеги, що справжні учені — аскети по натурі.
Заздрити таланту чи вроді нерозумно хоч би тому, що їх не можна відняти в тих, хто має ці дари природи, і використати для себе.
— …Після танцю — забувся, чи що? — він не поцілував мене в руку, як інших жінок, а у вижолобину долоні. Розумієш? Начеб хотів води напитися з неї. І — все. Все, моя дорога! З тієї хвилини гріх кружляє довкола мене, наче вовк довкола отари овець…
— О, ви сильна натура! — доводиться іноді чути.
Люди добрі, коли б ви тільки знали, як часом хочеться мені відпочити від тієї «сили»!
Дозвольте молоді погаласувати привселюдно, аби не давати їй приводу шепотітися потаємно.
Не знаю, як кому, а мені подобається чути старі істини з молодих уст.
Цивільна зброя старіє так само, як і військова техніка. Зброя анонімів, наговорів та наклепів до того стала непридатною в наш час, що при пострілі може попасти не в намічений об'єкт, а в того, хто орудує нею.
Скільки горя в минулому спричинила моєму народові плутанина двох етимологічно споріднених слів: «національний» і «націоналістичний»!
Найкращий антибіотик проти бацили космополітизму — національна гордість.
Найбагатша на материнство пора року все ж таки весна. Згадаймо хоч би мільйони яєчок у пташиних гніздах.
Подобається мені бути собою.
Знати діагноз — ще не вміти вилікувати хворобу. Між іншим, це правило стосується не самої лише медицини.
«Чужого не хочу, але й свого не дам», — сказала жінка, маючи на думці не річ, а чоловіка.
