Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗

І треба було батькам зчинити стільки галасу навколо «дудочок» синів, аби незабаром… звужувати власні штани!

Вони мали «своє» місце у міському парку, на стадіоні, в театрі, у їдальні, на пляжі… Тільки в житті не зуміли знайти його і тому мусили розійтися…

До того полюбляємо всяку свіжину, що навіть перший грім напровесні вводить нас у подив.

Не заспокоюйтесь тим, що ваша совість мовчить. Цей апарат може бути й уповільненої дії.

Кажуть, що вродливі жінки здебільшого нещасливі. А воно, може, й справедливо. Врода й щастя? Чи не забагато два гриби в борщ?

Деякі старовинні прислів'я в наш демократичний час мають зворотне значення. Наприклад, латинське «Квод ліцет йові, нон ліцет бові» (Що дозволено Юпітерові, те не дозволено бикові) у сучасному перекладі звучить: що дозволяється рядовому, те зась — начальникові.

Між тим, хто нікого не боїться, і тим, що всіх боїться, — невелика різниця. Обидва — не в нормі.

Зірваної квітки вода не лікує, а продовжує її муки.

Недобрий знак, коли людині у всьому притакують.

Коли б сонце знало, з ким тільки ми його зраджуємо взимку, воно б влітку не хотіло глянути на нас.

Мало який мотоцикл гине природною смертю. Про водія тактовно замовчимо.

Ти соромишся матірної мови? Це ще нічого. Я знала виродка, який цурався жінки, що привела його на світ.

Ось і наглядна різниця між математикою і літературою: від перестановки співмножників сума не міняється, а від перестановки слів думка може змінитися докорінно.

На жаль, від того, що наші романи стали безстатевими, не піднявся загальний рівень моралі.

Чому ж ти боїшся невдачі, коли ти не спробував ще успіху?

Нудьгує хіба той, кому нема про що поговорити з собою.

Що тут говорити про красу й багатство народної мови, коли лише слово «ромашка» має сімнадцять синонімів, а між ними й таку поетичну назву як «наречена». На жаль, не диплом дає ці знання.

Нашим дітям запах чебрецю вже не нагадуватиме дитинства.

«Гей, хто там охочий? — відізвався з могили голос класика. — Віддаю безсмертя за ще одне звичайне людське життя!»

Яка може бути мова про старість, коли мені й досі сниться росяний слід твоїх босих ніг.

Що за мішанина понять! Сміливим вважається той, хто називає речі своїми іменами!

Не зв'язуйте всіх своїх надій з літом. Воно теж може не дотримати обіцяного.

Ах, «не доходять руки до багатьох справ»? Що ж, тоді доведеться вас замінити більш «довгоруким» керівником.

Підлабузник вищого класу не хвалитиме тебе, ні, він гудитиме твого ворога.

Сон теж буває з обов'язку і — для приємності.

Спитали старого бурлаку, чому він не одружився.

Той відповів:

— Я бачив її лише раз у житті в чужому місті у вікні чужого дому, і цієї ілюзії вистачило мені на ціле життя.

Спостерігши нерозуміння на обличчях присутніх, з деякою сором'язливістю додав:

— Я забув ще сказати, що незнайомка… усміхнулася мені.

І спитала я своїх років пораз перший:

— Літа мої, кого ви любили, юні, як було вам п'ятнадцять?

Вони назвали твоє ім'я.

І спитала я своїх років пораз другий:

— Літа мої, у тридцять ви були вже зрілі й розбиралися в людях. Кого ж ви любили тоді?

Вони теж назвали твоє ім'я.

І спитала я своїх років пораз третій:

— Літа мої, а в п'ятдесят любили ви ще кого-небудь?

Зніяковівши, літа мої тихенько вимовили — твоє ім'я…

Про наші спільні біди можеш не говорити вголос, але не думати про них не маєш права.

Учора знову посланець приніс мені рожі від вас. Перевтомлені, з рисками невиліковної смертельної недуги, червоні, берегами чорні, сумні голівки.

Невже ж ви мали серце, посилаючи квіти мені, засудити їх на смерть? До того ж на найпоганішу смерть: смерть від передчасного старіння.

Та цим разом не залишу вас без відповіді.

Будь ласка, сядьте проти мене. Що ж ви? Не треба так боязко, на самому бережку.

Тепер слухайте: як і що можна подумати про чоловіка, який сьогодні, так, сьогодні, в час безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту й занепаду тратить свій час, волю, думку на те, щоб жінці вислати кілька хворих рож?

Ви ж знаєте (хто має знати, як не ви?!), що я не цілуватиму тих рож, що я навіть не поставлю їх у вазу, що я не обтинатиму їм щодня кінчиків, щоб продовжити їхнє життя, що я не висушу і не спалю їх з честю по їх смерті.

Все це ви знаєте.

Ви знаєте навіть більше. Ви знаєте, що я залишуся байдужою до них тільки тому, що вони від вас. Ви знаєте, що я передчасно прожену їх із своєї кімнати, бо я, сучасна, ділова жінка, не можу розуміти, як чоловік у наші часи, тобто часи безробіття, голоду, бунту й занепаду й т. д.

Еге ж, я не можу зрозуміти цього! Та одного ви не знаєте, приятелю. Не знаєте, що я, «ділова», «сучасна» жінка, ладна складати пелюстку до пелюстки, ладна забальзамувати, заморозити, не знаю що зробити з тими самими «хворими» рожами в ті самі «наші» часи, коли б їх прислала чиясь інша рука.

Але цього бажати — все одно що бажати собі сонця з неба.

Ти сказав мені: «Коли настане весна, візьму тебе на руки й… скажу щось, чого я досі ні одній жінці не говорив».

І я повірила, що у твоїм любовнім словничку можуть бути ще слова, що ти їх досі жодній жінці не говорив.

Ти маєш тридцять літ. Профіль як з каменя видовбаний і… кілька слів, що ти їх ще жодній жінці не говорив.

Тому я від котрогось грудня думаю про весну. Тільки з чого пізнаю я її тут, у місті?

Може, на селі вже десь ластівки гнізда в'ють і діти на насипах босі бігають. Тут же єдиний вісник весни — перші весняні жіночі капелюшки за вітриною.

Скажи: це має статися тоді, коли за вітриною буде багато весняних жіночих капелюшків?

І на тротуарах так сухо, як весною в селі на насипах буває. Від цього дзвінкіше відбивають кроки вулиці.

Увечері навмисно не заслоняю вікон: лежу в ліжку та вслуховуюсь у дзенькіт кроків на тротуарі… Думаю: твої кроки пізнала б навіть, коли б ти з сотнею війська марширував.

Та я чую різні кроки за вікном на вулиці: стомлені й легкі, недбалі й запобігливі, довгі й кокетливо дрібні, але твоїх кроків не чую…

Я дуже добре знаю, що, де б ти не був, дорога від тебе до мене буде все та сама, що від мене до тебе. І я давно відшукала б тебе, якби не страх, що з ним приходить на світ жіноче серце.

Я боюся, що можу одного дня зустріти тебе на тротуарі, такому сухому й теплому, як призьба весною проти сонця на селі, у товаристві жінки, що буде як сама весна, у новому весняному капелюшку.