Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
— Бабусю, ви замолоду мали багато поклонників? — спитала лукаво внучка, не даючи віри, що хто-небудь міг любити цю негарну, вицвілу жінку.
— Подаруй мені, кохана, своє фото.
— А навіщо? Коли ти кохатимеш мене, то мертвий папірець не заступить мене живої. Коли ж розлюбиш, то мертвий папірець не воскресить мене у твоєму серці.
Пишучи любовного листа, завжди май на увазі й ту… третю особу, яка може прочитати його.
Не смійтеся, коли людина глузує з себе. Це не з надміру веселощів.
— Мене не любити, перш за все, — поганий смак, — сказала жінка, яку зрадив чоловік. — Чого це мені падати в розпач від того, що в «когось» там погані смаки?
— Чого ти плачеш, дитино?
— Ой, мамо! Ми розробляли з учителем «Патетичну сонату» Бетховена, а потім він сам заграв її. Ух, як страшно стало, мамо! Розумієш… громи і блискавки наполохали табун коней, що паслися на галявині… Коні з відчаю почали стрибати з високого берега просто у пінистий водопад… Громи виривали, ти чуєш, мамо, дуби з корінням… А дерева, як смолоскипи, неслися із свистом у повітрі… І раптом десь почувся плач дитини, і хтось, — хто міг то бути, мамо? — хтось заграв на сопілці… Ух, як страшно було, мамо!
— І тому ти плачеш, доню?
— Не тому, мамочко, не тому… Я оце пробувала заграти сама. І… Ти чуєш мене, мамо?.. Зникли кудись коні… пропав водопад… не стало того, хто грав на сопілці, тільки вітер колише житом і ледве чутно квилить немовля…
— Це зрозуміло, — серйозно відповіла мати, — заки ти прийшла з музичного училища додому, буря стихла.
Найвищим авторитетом для своїх дітей стаємо тоді, коли їм треба нашими вадами прикрити свої помилки.
— Ніколи не тиняйся темними завулками, — повчала мати доню на зорі її дівування.
Наука матері згодилася і ген-ген пізніше. Йшлося не тільки про дівочу честь.
— Скільки разів ти мене не послухало, завжди впадало в халепу, з якої я мусив пізніше витягувати тебе, — журив своє серце, а про себе думав: «А скільки разів я не йшов за твоїм покликом, завжди гірко розкаювався».
Невірно, що любов залишається сліпою до кінця днів своїх. Вона згодом прозріває, хоч стопроцентного зору, як правило, не відзискує ніколи.
Для успіху у мистецтві мало самої «божої іскри». Потрібна ще й «щаслива зірка».
Спогади — дірявий місток між минулим і сучасним.
Типове розходження теорії з практикою: теоретично можна й учневі директора покритикувати, а мені — мого начальника.
Одним з яскравих проявів міщанського світогляду є панічний страх перед так званими «міщанськими смаками».
Як ми можемо бути щирими з іншими, коли часто-густо нам не вистачає відваги на щирість із собою?
Правда завжди перемагає. Інша річ, що деколи перемога може прийти з фатальним запізненням.
В юності повірила поетам, що не можна любити не поважаючи. Коли дійшла своїх літ, зрозуміла, що можна любити — й не поважати, поважати — й не любити.
Старий черевик не тисне й не муляє, але що з того, коли вже нікудишній?
— Я закоханий в народну пісню, а от ту, що починається із слів «дівчино-рибчино», — терпіти не можу.
— А то чому?
— Та тому, що у риби холодна кров.
— Що за конфуз, — шепнула Ромашка своїй подрузі, — всі наші прийшли на бал весни в однакових платтях!
Коли діти обзивають нас відсталими і консервативними, потішимося тим, що наші внуки відомстять їм за нас.
Змагання у винахідливості між медициною і військовою технікою відбирає в пересічної людини повагу до вчених XX віку.
Щоб запалити любов до всесвіту, іноді вистачає маленької іскорки: одного лукавого погляду з-під примружених вій.
У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду ще коли ними ходити?) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.
У моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях.
Але ви цього не бачите…
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову.
У моїй стороні… але ви цього не чуєте.
У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні…
Ім'я моїй батьківщині — Буковина.
Конвалії — застиглі сльози Молочного Шляху.
Деякі наші драматурги досягли вже вершини комуністичної свідомості у… власних п'єсах. Побажаємо їм такого ж успіху і в особистому житті.
Для авторитету замало високого стільця. Треба ще й вміти триматися на ньому, аби не похитнутись.
Навіть самого себе любити надміру — шкідливо для здоров'я.
— Ми домовлялися, що ви здасте у видавництво десять своїх оповідань, а ви принесли п'ятнадцять.
— Пробачте, товаришу редактор, але я врахував і процент відходів при шліфуванні.
— Я знаю тільки те, — відповіла двірничка на запитання, які, на її думку, показники росту добробуту у мешканців будинку, — що після війни кожний лише думав, де б притулити сарайчик для свині, а тепер, дивись, тільки й мізкують, де б викрутити місце під гараж…
Не маю довір'я до людей, які і вдень не відслонюють вікон.
Коли він міг зрадити мене з тобою, то чому ти думаєш, що він не може зрадити тебе з іншою?
Брак часу чи, може, брак вміння організувати його?
У великому місті не давав йому спати гуркіт міського транспорту. Поїхав на село — не міг заснути від тиші.
Коли будемо всіх повчати, то нам не лишиться часу на самоосвіту.
Одного разу ворона побачила на бездоганно чорному костюмі свого чоловіка біле пір'ячко. Вона влаштувала йому, як це можна було сподіватися, бурхливу сцену ревнощів. З того часу на бездоганно чорному костюмі ворона не було й сліду чужого пір'ячка. Перед тим, як з'явитися в родинному гнізді, він старанно обтрушував свій костюм.
— Цікаво, куди дівається розум начальника, якого зняли з роботи?
— А він нікуди не дівається. Його зберігають у сейфі установи для наступного начальника.
