Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Так часто марю: ось зараз відізветься дзвінок, я відкрию двері й онімію від радості. А мій коханий, не дивуючись, не випитуючи ні про що, звичним рухом поставить валізки на підлогу і скаже просто:
— Ось я прийшов.
І зразу буде ясно: він з цієї хати нікуди більше не піде, бо — сталося те, що не могло не статися.
І так, як бачите, обоє ми роками чекаємо на цю благословенну хвилину.
Часто ввечері, готуючись до сну, розраджую свого коханого:
«Не журися, єдиний, що сьогодні не поталанило нам. Потішимо себе тим, що завтра ще не займаний день перед нами».
А він у свою чергу розважає мене:
«Про мене не турбуйся, єдина. Я впертий, аби ти тільки не втратила віри. А навіть коли б недобра доля не дала нам зустрітися, то хіба ми і без того все своє свідоме життя не належали одне одному, хіба і без того не була ти мені дружиною, а я тобі чоловіком?»
І тому ви помиляєтесь, коли думаєте, що я — жінка-одиначка, яку не сподобав собі жодний мужчина. А просто-напросто чекаю свого коханого. Свого обранця, коли хочете знати.
Влітку подивляємо живописний колір дерева, взимку — його графічну чіткість.
— Не знаєш, як поводитися на аудієнції у високої особи?
— Порадься власної гідності.
Класики деколи нагадують старого діда в родині. До його голосу прислухаються не так з пошани до глибини його думки, як з пошани до його віку.
Аби втратити віру до людини, не потрібно, щоб вона двічі обдурила вас.
«Мій мені не милий, але при мені не бий», — казала жінка до коханця, що брався критикувати її чоловіка.
Щоб здобути ім'я, потрібно довгої дороги зусиль. Щоб втратити його — вистачить одного необачного кроку.
Мірилом твоєї культурності є твоє ставлення, але не до начальника, а до підлеглого.
— Коли б ти знала, як люблю тебе дуже, — сказав юнак до своєї коханої.
Дівчатко замислилося: «Невже він не розуміє, що слово «люблю» не знає степенування, так само як «смерть».
— Не говоріть про себе: «Я стара дурепа», бо у нашому віці такі слова мають велику сугестивну силу.
Послухала, а згодом і сама повірила, що вона ще ані така стара, ані така дурепа, як їй здавалося.
— Чого ж ви трудитеся самі біля кухні? Чи не зручніше купити готове печиво? — спитала сусідка художницю.
— Звичайно, але… моїм думкам теж належиться відпочинок.
— Виходить, синку, що у всіх твоїх невдачах «винна» я, мати. Хто ж тобі буде громовідводом, коли підеш од мене?
— А я оженюся, мамо.
— Що дає насолоду: одержувати подарунки чи робити їх?
— Для витончених натур — друге.
— Як я хотіло б бодай на старість мати постійну квартиру! — сказало серце донжуана.
Аби благословенства і прокльони віруючих здійснювалися, треба, либонь, візи самого бога. А оскільки перед його кабінетом мусить бути велика черга, тому одне й друге не досягає нас, безвірків.
— Краще бути молодим і здоровим, ніж старим й хворим.
— Ой, — шепнула кохана письменника з сльозинкою на віях, — я завжди говорила, що ти — геній.
Галасувати про свої почуття до коханої особи вважається поганим тоном. Чому дозволяємо собі цю нетактовність щодо народу?
Менше часу займе у нас відписати листа, ніж думати про нього — невідписаного.
Яка мова може бути про прощення, коли немає каяття?
Не хочу займатись психоанатомією своїх друзів. Для мене вистачає, що вони видаються мені щирими.
— Ви можете вирізати боляка під бинтом? — спитав письменник хірурга.
— Дурниці! А чому це вас цікавить?
— Бо я теж не можу втяти тієї штуки, а деякі критики вимагають її від мене.
— Вас обізвали «ненормальною» і ви не ображаєтесь?
— І не думаю. Моя ненормальність не нижче, а вище риски.
Настає пора в людському житті, коли батьки міняються ролями з дітьми: підопічні стають опікунами. Різниця тільки в тому, що у першому варіанті опікуни проявляють куди більше серця і терпеливості.
— Дріб'язкова причина? Надто бурхлива реакція? Навіщо ви це говорите мені, докторе? Ви скажіть це моїм нервам!
В молодості любов може обійтися і без взаємності: її запасу вистачає на двох.
— Я фаталіст, — сказав ледар. — Що має бути, те й станеться.
— Воно вже сталося, — вставив до слова двірник, вручаючи йому повідомлення про виклик на товариський суд.
— Я не мала дітей, а ви їх мали, — злостиво сказала незаміжня сусідка до самотньої матері, — а тепер, на старість, ми обидві однакові.
— Так, але я бодай мала коротку радість, коли мої діти малими були при мені, а ви й того не знали.
— Правда ваша. Але не зазнавши материнських радощів, я не скуштувала й гіркоти розчарування.
— Що ж, — відповіла покинута мати, — тоді доля не обійшла жодну з нас.
— Недобрий, чому ти не писав мені?
— Пробач, але я боявся образити наше кохання. Те, що уклалося б на папір, — бліда тінь того, що почувало моє серце.
— Чоловіка добре мати хоч би тому, — сказала новоспечена молодичка, — що вже не треба промишляти, як дістати б його.
— Чого ж ви так боляче реагуєте на жарт про вашу мову? — спитав мене один космополіт.
— А як би ви реагували, коли б у вашій присутності образили вашу матір? — відповіла я питанням на питання, не маючи певності, чи в нього взагалі була коли-небудь мати.
Хвалитися комфортабельною ванною у квартирі — це не так брак культури, як прикрий пережиток минулого.
Коли б ми так прощали гріхи своїм ближнім, як самим собі, то ми давно втратили б пошану у своїм колективі як люди абсолютно безпринципні.
Перша книга — одноразова, а не постійна перепустка в літературу.
— Не знаєте, які найкращі ліки проти старості?
— Знаю. Ігнорування її!
Стрункість думки в якійсь мірі залежить і від справності авторучки.
«Усі ми тільки люди». Ач які хитрі! А боротьба за якість?
Єдина чеснота, якою не можна похвалитися, це — скромність.
— Усе життя виправляючи чужі думки, кінець кінцем можна викривити і свої власні, — сказав редактор, ідучи на пенсію.
