Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
— Не все золото, що світиться, — сказала маленька жіночка, припудрюючи носик.
Порівнювати чистоту душі з білиною снігу досить ризиковано: надто багато сажі у повітрі.
— Завжди проценти миліші, ніж капітал, — сказала бабуня, цілуючи внучку.
«Егоїзм! Егоїзм!» Ще бракувало, щоб ми самі собі перестали подобатися.
І останній найважчий екзамен: з гідністю вийти назустріч старості.
Найбільше бракує нам наших покійних батьків тому, що не стало дзеркала, в якому так рельєфно відбивалася наша радість.
Невродливі мали б куди більше шансів вийти заміж, якби їхні наречені не мали друзів.
Де ж справедливість? Наші нащадки будуть животи надривати над нашим бюрократизмом, а ми — так страждаємо від нього.
Коли б наші чоловіки частіше заглядали в дзеркало, до них дійшло б нарешті, що старіють не тільки їхні жінки.
— Мій дім — моя фортеця, — сказала жінка, тріснувши дверима перед носом п'яного чоловіка.
Повчання — наче ліки: в поміркованих дозах допомагає, в надмірних — може привести до отруєння.
— Ой господи, така витрата часу і лише кілька мізерних рибин.
— А ти звикла приємність оцінювати на кілограми?
— Для мене мірилом цивілізації даної місцевості є гігієнічний стан публічної вбиральні, — сказав цинік.
— Не досить, — жалівся початківець, — що у нас немає ні літературного досвіду, ні життєвої практики, ще й рукописів наших друкувати не хочуть!
Присягатися на вічність у коханні не чесно хоч би тому, що ручаємося за речі, які не залежать від нас.
По своїй смерті наші близькі можуть обійтися без нашої любові.
Треба нам, письменникам, творити так, щоб і недруги вивчали нашу мову, аби читати нас в оригіналі.
Скільки людського щастя розбилося у друзки тільки від того, що одне з двох своєчасно не вимовило слівця «пробач».
Деякі люди оправдують свою нікчемність «культом особи». Цікаво, яким фіговим листком прикриватимуть вони тепер свої підленькі душі?
Ох і натуронька у тих жінок! Вони люблять подобатися навіть тим, хто їм не подобається.
— Чого ти заплакана, дівчино?
— Як же мені не плакати, коли я згубила своє щастя.
— А ти не журися. Люди в нас чесні. Хтось буде йти, знайде твоє щастя, придивиться, що воно твоє, і віддасть тобі назад.
Слово впору — ложка до обіду.
Мій друг незвичайно чемний. Він скоріше забуде свої власні гріхи, аніж мої дрібні провини.
Спочатку хвалилася ляльками. Потім — поклонниками. Потім — чоловіком. Потім — дітьми. Потім — внуками. А коли уже весь запас вичерпався, вдалася до спогадів. І пішло все заново циклічним порядком. Так полюбилося їй бути гідною заздрощів.
Філософське питання — що шкодить людині більше: брак вільного часу чи його надмір?
Є ідея, товариство! Закладім музей «Добрих вісток», які прибули до адресата вже посмертно.
Треба бути обережним з компліментом старшій жінці, аби подарунок не перетворився у милостиню.
Страшна боротьба не так з фактами, як з тінню підозри.
Ох, коли б ми самі могли скористатися з порад, що їх даємо іншим!
Коли хвалю свого чоловіка — мені заздрять. Коли нарікаю на нього — мені співчувають. Волію щиру заздрість, ніж фальшиве співчуття.
Свекрухи, перестаньте ви гудити невісток! Якби не вони, у вас не було б ваших прекрасних онуків.
Нічому не дивуватися ще не означає нічим не обурюватись.
Що ж тут говорити про «жіночу гордість», коли війна забрала у нас чоловіків?
— Колись люди боялися бога, а тепер газети, — сказав доморослий філософ. Про страх перед власною совістю він не чував.
— Доброму богові не вдалася старість, — сказала стара жінка, ховаючи дзеркало.
На перламутровому небі шугає білий, як полум'я, голуб.
Не менш страшна від злочину є можливість рецидиву.
Лайка — розпач слабшого.
Людина, яка багато розвезькує про свою бездоганну ідейну біографію, нагадує дівицю, що ревно запевняє про свою невинність.
— Рекомендую вам чудового спеціаліста!
— Чекайте, а як він як людина? — спитав керівник.
— Боюся людей, які не читають художньої літератури, — сказала одна тиха дівчина.
Коли йдеться про Батьківщину, пропоную слово «заслуга» замінити «обов'язком».
Помилково думати, ніби гарні жінки менш інтелектуально розвинені. Вони просто, як добрі господині, дають відпочити розумові там, де з меншим зусиллям може заступити його врода.
Якими естетами ми не були б, завжди імпонуватиме нам у нашому партнері перш за все — характер.
Біда молодих, між іншим, і в тому, що вони нехтують досвідом батьків. Мені здається, що в цьому випадкові вони не без рації. Яким би той досвід не був корисним, він все ж таки найменше на двадцять років зостарілий!
— Ти розчарувався в мені? А хто в тому винний? Навіщо ти поспішив виписати мені характеристику, не спитавши мене про мою вдачу і звички?
— Будь моєю дружиною, червонявко, — попросив соняшник квасолю.
— Що? — обурилася та. — Зі мною одружитися, а на сонце заглядати? З такими поглядами тобі жити серед людей, а не в нашому рослинному світі!
Старі люди живуть спогадами. А що роблять ті, хто не запасся цим матеріалом на зиму життя?
Хіба ходять на жебри…
Дружба між народами, як і любов поміж людьми, для свого процвітання вимагає взаємності.
Брехати в живі очі — це не вміння, а вроджений талант.
