Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Свіже, з запахом прив'ялого листя й сіна повітря, з одного боку, начебто трохи протверезило сусідів, а з другого — у ще більш неймовірному світлі показало їх протверезілим головам учинок Галини.
Учинок! Гм, а хто з вас, барани, бачив контракт купівлі-продажу з нотаріальною печаткою?
— От, бачите, хлопи, до чого доводить горілка. Про все теревенили, а сказати, щоб показали акт купівлі-продажу — забули!
— Тихо будьте, жіночки, бо як ми барани, то ви — вівці! Документ мусить бути, бо Галина знає, що інакше довелося б їй покинути село…
Жінки при чоловіках ще стримуються, а вдова Марта сміється з хлопів, навіть прикриваючи долонею рота: дурні ви, хоч вам і здається, що ви всі розуми поїли!
— А хто каже, що Галина зробила Василеві задармо дарунок? А може, то не Василь купив, а його купили? За Василя дала Галина три з половиною тисячі, а за вас ніхто і подірявленої копійки не дав, от що.
— То ти сама, Марто, дурна, як мотилична вівця: ми ж не діти й розуміємо, що до чого. Але, людоньки добрі, як мені хочеться з'їсти яблуко, то чи я маю зараз яблуньку ламати? Чи як скортить мені в чужому селі молока напитись, то я маю зараз корову купувати? Ні, ні, тут щось не те…
— А може, чуєте, — контуженому поволіше вивітрює алкоголь з голови, — тепер так ціна піднялася на… теє? А ми живемо тут в горах і нічого не знаємо.
— Заткайся, Юрку, Марчишин хоче щось сказати.
— Ось що я хочу сказати, жіночки милі: перед нами загадка, якої поки що ні ви, ні ми, барани, розв'язати не можемо. Але на все прийде свій час. Треба тільки всім нам добре подумати, а тоді і кросворд, як каже мій онук, розв'яжеться сам собою.
Нічого дивного в тому, що сусідка до сусідки прийшла позичати річ. Коли на те пішло, то в селі навіть досить криво дивляться на тих відлюдків, що ні в людей, ні людям нічого не позичили б. Адже буває таке, що порозбігаються свої, а тебе, стороже домашній, такий дурний туск візьме, що за марницею побіжиш до сусіди, аби тільки з хати.
Правда, трохи гейби зарано увійшла Марчиха до Галини, хоч, напевно, не наважилася б удосвіта постукати до дверей, якби не бачила, що з Ізидорової хати куриться вже.
Василя не побачила на подвір'ї, не застала його в хаті. Може, вибрався до міста, бо ліжко в кухні було вже застелене.
— Позичте, сусідко, м'ясорубки, коли ваша ласка. Є в мене своя, але десь поділася закрутка від корби. Марко доробить, ви ще його не знаєте, то майстер на всі руки, але мені вже треба, хоч гинь! Буду мати свата на обіді, тож треба фляки на котлети перекрутити, бо ні на що інше не надаються…
Відвідини Марчихи не тільки не обрадували Галини, а навіть роздратували. Фляки могли б почекати, не горить, чей же, а тут не знаєш, чи блузку застібати, чи косу заплітати…
Все ж таки Галина взяла себе в руки й попросила сусідку чемно, наскільки могла, сісти.
Яка віддаль може бути від стола, що посередині кухні до дверей? Не більше, як два — півтора метра. Якраз стільки, щоб крізь напіввідхилені двері уздріти розстелене ліжко — на дві подушки поруч.
Кросворд розв'язано: ці двоє не чужі собі.
Найдужче ця новина вразила Марту. Сусідам незрозумілі її ревнощі. Коли б Ізидор жив, то ще півбіди, а так?
— Марта у своїй засліпленій збудженості й не помічає, що люди вже насміхатися з неї стали: Василь живе з сестрою Ізидора? Що ви кажете, Марто? Бачите, а люди набрехали, що то Галина живе з Василем!
Якось заманили сусіди Марту до Юрчихи і там їй добрий «отченаш» вичитали! Ти що перший раз у житті чуєш, щоб двоє людей жило на віру?
Марті плакати хочеться, і вона таки плаче, що так її не розуміють найближчі сусіди, з якими вона, можна сказати, вік прожила.
— Та хай собі живуть на віру чи хоч без віри, що це мене обходить!
— А що, в такому разі, тебе обходить?
— Мене обходить, коли хочете знати, публіка в сусідстві, от що! Таж Галина Василеві в матері годиться, а вона з ним у постіль лягає…
— Ти, Марто, мала одного чоловіка і любила одного Ізидора…
— Ая, вже таки «любила»!
— …і поза цими двома чоловіками світу не бачила, як той черв'як у яблуці. А світ, молодице…
— Я тобі не молодиця, Марку, а вдова…
— Для нас ти ще молодиця… і подякуй богові й нам за це слово. А життя, Марто, не просте, як ногавиця, а закручене, ой не раз такими кавульками, що й не розкрутиш…
— Спокійно, Марто, спокійно… А ти знаєш, коли по-людськи розібратись, отак по-земному, то в цьому, можливо, аж надто великої чудасії немає.
— Що ти хочеш цим сказати, Юрку?
— Хочу те сказати, що, може, Василя і найбільше потягло до Галини те, що він мами не пам'ятає…
Тепер Марту вже не плач, а сміх бере:
— То, може, ще скажете, й Галину потягло до Василя тому, що вона могла мати сина в його віці?
— Ти знаєш, може бути. Таки так, може бути.
— Чекайте, люди, мені здається, що я уві сні говорю з вами… То виходить… то виходить, що мама і коханка в одній особі… Таж то чиста содом і гоморра…
Те, що принизило Галину в очах людей, в очах дівчат зробило з Василя «героя» на все село Заріччя.
Дурні й сліпі були дівчата, коли досі бачили тільки його круглий, як червоний леденець, ротик, який подобався очам, а не губам, та молочно-рожеве личко, якому не одна заздрила, але сама воліла обвітрене, наче з каменя видовбане, парубоцьке обличчя.
Щойно Галина відкрила їм очі на те, що у Василя плечі — як двері, груди як піч, а руки як два весла… Хоч Галина теж нівроку собі, але бідна мусить бути, як той медвідь схопить її у свої лабети.
Маркова Анничка, найближча Василева сусідка, міркує собі, що доки ці двоє не зареєстровані у загсі, то ще всяке може бути…
— Що там, Василю, твоя пані поробляють?
— Варять мені каву, або що.
— Ти гадаєш з нею женитись? Женись! Будеш мати заодно вже й маму.
— Як буду женитись, то, напевно, тебе у дружки попрошу.
— Не мала б кому дружчити!
— Та якраз через те й не женюся. Бо яке ж то весілля без дружок?
— А ти знаєш, що в селі говорять, ніби вона дала тобі якогось пиття у каву і тим тебе причарувала.
— Що ж, зробила те, чого жодна з вас не потрафила!
— Але то тільки чари. А що буде, як чари минуться і ти побачиш, що то стара баба?
— А я не дам тим чарам минутись. Як тільки почую, що вони слабнуть у мені, то зараз скажу наново підсипати їх собі, але ще міцніших.
— Ти зовсім здурів, Василю…
— Коб ти знала, як то добре таким «дурним» бути…
— Іди… іди, хай піп прочитає євангеліє над твою головою.
— З радої душі, але комсомольський квиток не дає.
Все це можна б назвати жартами, якби одного дня не з'явилася міліція на Ізидоровім обійсті. Цього досить, аби й на господарів впала гранатова тінь їх мундирів.
— Добрий день.
— Добрий день.
— У вас є незареєстроваиа рушниця.
— У мене не було і немає рушниці.
— То, може, обшук зробити?
— По-перше, на обшук, товаришу старший, повинна бути санкція прокурора, а по-друге, ось рушниця перед вами. Перепрошую, що трохи запорошена. Не сподівались, так би мовити, гостей з самого понеділка.
— Значить, нелегальна зброя є, тобто донесення правильне.
— Неправильне, бо ось дозвіл на зброю.
— Ха-ха-ха! Гумористика та й годі! На кого ж цей дозвіл виписаний і коли?
— Як на кого? На того, чия зброя.
— Стривайте, громадянко, але дозвіл виписаний на покійного Ізидора, про якого точно відомо міліції, що він уже рік як не живе.
Галина не заперечує. І дозвіл, і рушниця покійного брата.
— А чому ви по смерті власника не здали рушницю в міліцію? Доведеться платити штраф, громадянко.
— Що ж, як доведеться, то доведеться. Закон є закон.
— Ото ж то, ото ж то, якби ви про закон пам'ятали, то й штрафу не довелося б платити.
За тиждень після цієї пригоди завітав до Галини лісничий з гайовим. Є скарга на неї, що зрубала явора.
Так, зрубала, але не в державному лісі, а на своїй присадибі.
Зелених дерев, зокрема явора, не можна рубати навіть в себе на присадибі. Є закон, громадянко, про охорону зеленонасадження.
