Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Галина не садила явора, правда? Її брат теж ні, отже яким правом взялася вона рубати цю прикрасу нашої природи? Доведеться штраф заплатити.
Що ж, як штраф, то штраф. Їй тільки цікаво, за що доведеться платити черговий штраф…
Наступним карателем був інспектор фінвідділу. Є заява, що Галина займається нелегальним траволікуванням і ворожінням. Крім того, що практика недипломованим лікарям взагалі заборонена, треба платити податок від прибутку, а за ворожіння, отой морфій народу, треба ще й штраф заплатити.
Галина хотіла б побачити ту заяву. Аякже.
— Не можна. Це — службова таємниця.
— Тоді прошу взяти до відома, що я не займалася ніколи й не займаюся траволікуванням, а щодо ворожіння на картах, то це просто образа для мене. Я готова подати в суд за такий наклеп.
— То ви, громадянко, хочете сказати, що в цьому домі ніхто ніколи не займався траволікуванням?
— А я цього не сказала. Займався мій брат.
— А податки платив? А диплом має?
— Не знаю. Нічого не знаю. Знаю, що вже рік як не живе. Зверніться до нього небесною поштою, він вам відповість докладніше.
— Ей, громадянко, — киває пальцем фінінспектор, — я б радив більш скромно розмовляти з нами. Ще одно питаннячко: кому в спадок припала хата і пасіка покійного?
— Мені, його сестрі.
— Ага, а сестра покійного знає, що матеріальні претензії, в цьому разі, фінвідділу мають юридичну силу до трьох років?
— Не знала. Тепер буду знати, але справа в тому, що хата, пасіка і сад вже не мої.
— Як не ваші?
— Отак, я продала їх ось цьому громадянинові і маю на це документи.
Фінінспектор забувся і почухав собі потилицю. Заковика в тому, що він не впевнений, чи спадкоємці мають сплачувати старі борги, а тим паче, коли спадок перейшов юридично в другі руки?
Після таких відвідин, а приходило ще двоє після фінінспектора, не здалося сусідам дивиною, коли одного дня під дім Ізидора заїхала машина і Галина з Василем стали зносити ті речі, що їх свого часу привезла сюди.
Люди, як у день приїзду Галини, стояли на воротях і стежили пильно, чи Галина забирає тільки те, що привезла, чи дещо і з Ізидорових речей. Важко було простежити, бо машина виїжджала досвітком, можна сказати, що перед сходом сонця, до того ж шофер так квапив, що Василь з Галиною не встигали кидати у кузов клунки за клунками.
З Василем мусила попрощатися раніше, бо коли сідала в кабіну, то тільки злегка всміхнулася йому, а він помахав їй рукою, як це роблять пастухи, коли поїзд проїздить полями.
Всі знають, що Галину з села виїли її найближчі сусіди, але, як не дивно, ніхто тих сусідів не осуджує, ні за Галиною не жаліє.
Марта каже, що це ще війна приглушила людську совість, бо їй теж не жаль Галини, а тільки муляє її серце несправедливість, що хата по Ізидорові дісталася «бабиному» Василеві, правду сказати, ні за що. Якби покійний мав передчуття, що наближається його кінець, то він залишив би заповіт, і тоді хата припала б не сестрі, а тим більше — не Василеві, лиш комусь, хто вартий того…
Юрко, як тільки ковтне трохи, починає нахвалятися:
— Як зустріну, мой, Василя, то плюну в його сині бульки, бо то хлоп негоноровий. Напевно, так не діяв би ні його тато, ні дід, ні прадід.
Марчишин іншої думки: ми землю топчемо і думаємо, що їй не болить, бо дає з собою робити, що тільки людині заманеться, а вона має свій розум і серце.
— Марку, ти де нині був: на хрестинах чи заручинах?
— Нічого, нічого, ви собі говоріть своє, а я знаю своє. Скільки через наші гори, берім хоч би наше село, пройшло панів, шинкарів і всяких колоністів, а ви подивіться, ні, ви навмисне зверніть на це увагу, багато з них наша земля сприйняла на вічний спочинок. Вона їх зразу незлюбила, бо вони з самого початку осідали на ній з недобрими намірами.
Не те, що випоминати, боже борони, але прийшлося до слова, і Марчишин пригадав, як рік тому Галина гонористо заносила з шофером свої бебехи в Ізидорову хату, мовляв, вона може обійтись без ласки сусідів. А тепер прийшла коза до воза.
— Галина мусила покинути село, бо вона його відразу не полюбила.
— А Василя теж не полюбила?
— Не гнівайся, Юрку, але треба направду бути контуженим, аби ціле село протиставити одному хлопцеві пришелепуватому.
— Але ти, Марчишин, не мав би, мабуть, нічого проти, якби той «пришелепуватий» парубок взяв твою Нуську…
Марта не втерпіла і передала цю розмову Марковій дівці, а ще й додала від себе, як то вона любить: «Прийшла би-сь, небого, на все готове».
Нуська, як розповідала пізніше Марта, зразу шарпнулася, якби їй хто рідну маму зачепив: «Що ви таке говорите, тето? Хто нині лакомиться на чужі лахи? То не ті часи, що колись, тето, щоб за злотого козу до Пацикова гнати! Тепер люди мають гроші… го… го… Чи, як я буду виходити, то тато мені хати не поставлять? Ще кращу, як у вашого Ізидора, бо із здорового матеріалу…»
А проте — слово впало, і так щасливо, що відразу кільчики пустило.
— Як поживаєш, Васильку?
— Ади…
— А хто тобі варить?
— Часом сам, часом баба прийдуть.
— А хто тобі шмаття пере, Васильку?
— Баба…
— Баба не завжди будуть годні…
— То правда.
— А хто тобі, Василю, миски змиває?
— Або баба, або ніхто…
— Як-то — «ніхто»?
— Отак, ніхто. Страх не люблю бабратись у помиях.
— А може, зайти помогти тобі?
— Як хочеш, то прийди…
— А я хочу…
— То добре…
— Прийти одній чи ще з кимось?
— У мене нема роботи на чотири руки.
— Ти дивись, бо я візьму й направду прийду…
— А чи я щось кажу?
І прийшла.
Підстерегла, як виходив з клубу, перша зачепила його, нібит як сусіду, з яким по дорозі, і так, слово по слову, нога за ногою, аж опинилася разом з Василем в Ізидоровій хаті.
Як побачила, що в кухні діється, то тільки долонями сплеснула: сподівалася побачити розгардіяш, але не аж такий!
— Тепер, Василю, марш по воду, а я за той час підпалю під плитою і трохи посортую посуд: скло до скла, тлусте до тлустого, пригорене до пригореного…
Василь приніс води, обперся ліктем об буфет і стежить за її вправними рухами.
Не минуло й півтори години, як все було на своїм місці, а кухня відразу стала весела й простора.
— От що значить жіноча рука, як той казав.
— Не хвали, не хвали, — обтирає, як її прабабуся, рукавом піт з чола, — бо ще перехвалиш, а краще злий мені води над цебриком, хай собі руки помию. Де в тебе мило? Та чого став так далеко? Захляпаю тобі підлогу…
Василь слухняно стає ближче. Замість витерти руки рушником, Нуська збризкує воду з них йому в обличчя.
Василь мотнув головою. Миляна крапля попала в око.
— А, тобі пусте в голові!
— А чом не має мені бути пусте в голові? Від мене що — чоловік пішов, аби я мала сумувати?..
— Ти до чого це?
— А ти такий недогадливий?
— Лишім пусту бесіду!
— Та й я так кажу… Йой, а то чого в тебе подушки такі прим'яцкані, як би пес витовкся на них? Ха-ха… Чого так дивишся на мене?
Не питаючи дозволу, вправно, штовханцями в боки, збиває подушки, аж пушинки замиготіли в повітрі.
Василь не зводить очей з Нуськи.
«Хто його знає, чи я йому сподобалася, а чи тільки чимось нагадала тамту?»
— Почекай, я зараз…
— …А це ліжко я б викинула з кухні. Тут краще пасував би бамбетель… До буфету білі фіраночки… не мусить мені кожний заглядати, що я там тримаю…
Василь вносить велику миску яблук, яких у селі ще ніхто не має. Щепи Ізидор привіз з Молдавії, і вони довго не могли прийти до згоди з нашим кліматом. Сусіди казали вже, що з тієї муки не буде хліба, коли несподівано зародили цієї осені.
— Ти не дивись, що вони непоказні, ти покушай їх.
Гострими, хижими зубами (дивно… до старого подібна, а гарна) відкусила зразу майже пів-яблука.
— Маєш файні зуби… — і відразу поправляється — Добре кусають.
— Не всіх… Ха-ха…
— Смакують яблука?
— Ага!
