Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (читать книги онлайн без txt) 📗
Тим випадковим зустрічним був Василь «бабин», що навесні цього року прийшов з армії. Не став ніде на роботу, бо знав, що йому, як такому, що служив у війську, завжди місце знайдеться.
Люди досі не зміркують, якого туману напустила Галина «бабиному» Василеві, що йому відразу відібрало розум, і він погодився зрубати явора на її садибі на дрова під кухню.
Повинен був, сякий-такий, у горах народжений, знати, що з явора, а тим паче з явориці, як у Ізидора, роблять колиски, човенця для кросен, весільні ложки, а майстри з Печеніжина — навіть скрипки і цимбали.
Після тієї зустрічі на кладці Василь, замість у ліс, ходив з барткою через плече до Галини на роботу.
— Яку ти там, мой Васи, роботу маєш? — запитували побратими.
— Ади, всяку!
І будь мудрий з того!
— Яку ви там роботу вишукуєте для Василя на цілі дні? — питає Марта самої Галини, бо їй недосить ясно, що хлоп о цій порі може робити на господарстві, де єдиним живим інвентарем є кури.
Галина відповідає, дивлячись Марті у вічі, злегка примруживши вії:
— Як для жінки на цілий рік знайдеться робота в хаті, так і для хлопа на подвір'ї.
По теплих, передосінніх днях, коли то не знати, чи кінчається літо, чи настає весна, пішли осінні затяжні дощі. Зникли гори, село зробилося мале, а каламутне небо, що нависло над хатами, заступило сонце. І якби не той світ, що у вікні…
Повставлялись люди у вікна, як у телевізори, і бачать, як «бабин» Василь чимчикує кожного ранку на роботу до Галини. Цікаво лише, яка то робота може бути по надвір'ю у дощ? Хіба що дрова рубати під повіткою, але дрова у Галини (практика навчила!) давно порубані і поскладані у повітці й попри стіни хати.
Довго ломили собі сусіди голову, яку роботу може загадувати Галина Василеві у сльоту, і таки знайшли!
— Васи, а ти курей путаєш, чи самі стоять?
— Я тебе не розумію… Що ти хочеш цим сказати?
— Питаю, як курей доїш, то путаєш їх, чи самі стоять…
Насмішник казав пізніше, що у Василя в одну секунду губи пожовкли, як у мерця, і якби той не спинив був «бабиному» руку з барткою, то йому була б смерть, а Василеві вічний кримінал.
Після цього трафунку не Василя зачіпали хлопці, а він перший (ніяк не інакше, тільки Галина мусила йому таке нарадити) шукав собі зачіпки.
— Я чув, що ти женишся…
— А що?
— То, може, купиш в мене курячої бриндзи на весілля…
— Іди, чоловіче, бо як ти бриндзну!
Жарти жартами, а вода в Пруті ось-ось сягне підвісного моста. Пускатись проти ночі підвісним мостом на Заріччя стало небезпечно. Особливо стали люди обережні, відколи — два роки тому — один весільний перейшов міст і почав дряпатись рачки на берег у тому місці, що стрімке, як стіна, посковзнувся і полетів стрімголов у жовті хвилі. Щастя, що кинуло ним не об камінь, а на вербу при березі. Він схопився за її вершок, ніби за чупер, і так врятувався.
Від цього випадку пішла така поведенція по селу, що хто в таку негоду проти ночі переходить міст на один чи другий бік, то вже там ночує.
Нема чого дивуватись, що і Василь не захотів ризикувати своїм молодим життям. Ще мав би подякувати Галині, що дозволила йому внести ліжко до кухні.
Дощі починалися поволі, а зупинились раптово. Зійшло велике сонце й повернуло людям гори, а селу простір. Прут присмирнів, навіть голос свій стишив, вода стала опадати. Берегам повертався їх попередній жовтий колір. Рінь теж очищувалася спроквола з усякої наносної нечисті.
Громада перелякана тим, що було, не чекаючи ні вказівок, ні нарядів на матеріали, укріпила береги напроти мосту, а заразом і сам міст.
Таким мостом, як тепер, можна й у повінь переходити.
Проте Василь далі ночує в Галини. Хлопцям скаржився якось, що йому дуже багато часу йде на оті «спацери» на Заріччя і назад.
За осінню, що відомо не тільки людям, але й звірам, наступає зима. Сусідам нова гризота: чи Василь закінчить роботу в Галини до осені, чи затягне її й на зиму?
Василь, наче передчуваючи, що його можуть про таке запитати, дає заздалегідь приготовану відповідь: «Тільки що збирався саком-паком за ріку до баби, коли передучора вітер, як бачите, повалив кільканадцять стовпів огорожі на Ізидоровій присадибі».
Певно, треба бути хіба несповна розуму, аби гатити стовпи у примерзлу землю, але добрий господар заготовить їх саме тепер, аби через зиму просохли.
Господар?
Тут сусіди переглянулись поміж собою: хто такий, кінець кінцем, Василь на Ізидоровім подвір'ї?
Поденний робітник? Приймак, який зобов'язується разом з жінкою (яка колись таки буде в нього) заходити і шанувати Галину до самої смерті? А чи хитрунець, який хоче підлизатись до старшої жінки, аби переписала на нього хату, а потім показати їй, де раки зимують? А може, він найнявся в неї на рік на службу?
— Тепер ніхто в нікого не служить, — заявляє зі злим лицем Юрко, — і про це, нарешті, треба вже пам'ятати.
— Поволі, поволі! Чого б то я їжився від самого слова «служба»? Експлуатації людини людиною нема, бо не може такого бути, а служба як була, так і є. А хіба голова району не йде щоранку (хтось поправляє для сміху «їде») на службу?
— Е, то державна служба, а в Галини приватна, воно так, як день і ніч.
А чого то зараз «як день і ніч»? — починає вже гарячитися Марко, сам не рад тому, що встряв в цю дурну суперечку. — Відколи держава взяла тих приватних службовців під свій контроль, то і різниця не така велика. Якби Василь вислужив тридцять років у Галини, то й так мав би пенсію.
— Йой, а хіба тільки про пенсію йдеться?
— А про що, власне?
— А про те, Марчишин, що я тепер не «служив би» в когось, аби мені втроє більше платив, ніж держава.
А тепер, до речі, сусіди.
Якщо Василь «бабин» в неї на правах поденного робітника, то хай йому Галина платить так, як платиться сьогодні в селі поденний робітник: п'ять карбованців на руку і три рази на стіл.
Загусто?
Певна річ, що такої оплати село ніколи не знало але що діяти, коли в селі на лік немає ні одного безробітного холопа в силі віку? Якщо «бабин» найнявся в неї на рік, то треба нам, сусідам, які знали його тата і маму, перевірити, чи Галина оформила його у профспілці. Нашим обов'язком є також попередити Галину, щоб мала на увазі, що Василь скоріше чи пізніше ожениться, і ще не знати, що то за зіллячко буде його жінка. Це на випадок, якби вона рихтувала його собі у приймаки…
Чекайте, люди, а чого це ми ломимося у відчинені ворота? Чи не розумніше буде спитати насамперед самого Василя?
Влучили хвильку, коли Галина пішла в село, спитали його щиро як свого.
— Хто ти тут, Василю?
Василь відповів так само щиро, як своїм:
— Не знаю.
— Якщо ти, сирото, не знаєш, то ми за тебе спитаємо.
Заки сусіди збирались делегацією до Галини, зона перша запросила їх до себе. Нічого іншого, тільки Василь, псяюха, доніс про їх з ним розмову!
У великій кімнаті був накритий стіл — акурат той самий, на якому лежав Ізидор, — з пляшками і закускою. Сусідам відразу впала у вічі маринована червона ротунда, якої в селі не споживають просто тому, що не достигає в нашому підсонні. Зварені натвердо, перерізані навпіл, залиті майонезом яйця нагадали чоловікам буфет і ще більше додали апетиту.
Галина посадила гостей, поналивала кожному, а сама, стоячи з чаркою в руках, попросила випити за здоров'я господаря дому.
— «Господині», — поправив Юрко, але на нього зашикали, хоч і всім здалося незвичним, чого це Галина п'є за себе саму. В наших краях не водиться такого, хіба що в Молдавії, а то інша річ.
Сусіди випили і без принуки сягнули по закуску.
— Ану, Марто, подай мені тої молдавської ротунди. Гей, жінко (Марко завжди при людях відважний), а чи то не можна зробити таких яєць дома? Може б, менше плакали, що чоловіки внаджуються до буфетів.
Галина не пила, тому й не закушувала. Стояла далі і дивилася понад головами сусідів на портрет Ізидора, якого раніше не було.
— Дійшла до мене вістка, шановні сусіди, ніби я задарма використовую працю Василя, круглого сироти.
