Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Тоді Лідчина мама з білим, немов пареним, обличчям каже в оборону Дарки:
— Панна Даруся має таке гарне волоссячко, що гріх був би припікати його.
Господиня виходить з кімнати, а Лідка знову до Дарки:
— Слухай, ти не маєш пилочки для нігтів? Слухай, — каже Лідка, — тобі слід трохи більше дбати про себе. Подивися лише на свої панчохи! Чому не купиш собі рожевого лаку для нігтів? Далебі, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за дама була б з мене!
Дарка не відзивається. Сказати, що Лідка зовсім не має рації, — теж не можна.
По дорозі до церкви Лідка невгаваючи торохтіла (а Лідка любить говорити, ах, як любить!). Розповідала, що учитель Гушуляк має скляну трубку в горлі, що брат Оріховської перебуває в Галичині, у Львові, і що (а це для Дарки має особливу вагу) жіноча гімназія ходить до церкви разом з чоловічою.
«Данко… Данко… Данко…» — виспівує дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила біля гімназії групи синіх хлоп'ячих форм, серце відразу забилося, аж боляче стало у грудях. Де ж Данко?
Данка не було.
«Він завжди акуратний, — заспокоює себе Дарка, — ніколи не запізнюється, але ніколи й не приходить першим».
Данко надійшов сквериком, і в Дарки аж сльози забриніли на очах. Навіть у цьому морі синіх форм він був найгарніший. Може, навіть гарніший, ніж там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих облич, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу побачив Дарку і вже здалека привітався до неї серйозним поглядом.
Дівчата перші йшли парами до церкви, а за ними — хлопці. В церкві теж стояли відокремлені одні від одних так, що Дарка не могла побачити навіть Данкової тіні. Коли скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що їй конче потрібно зачекати на Наталю Оріховську.
І коли так чекала, застав її Данко, що, як завжди, вийшов з церкви ні першим, ні останнім.
— О, Дарко, — сказав ніби здивовано. — Що поробляєш? — спитав за звичкою.
А коли збентежена Дарка не могла відповісти хоч би звичайне «дякую, нічого», він заговорив далі:
— Ну, привіт, бо я мушу вже йти! Грає «Довбуш», і я поспішаю на матч. Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути прима! Ба! Колись загляну до тебе! — крикнув і побіг з групою товаришів.
Вийшла з церкви Лідка, і Дарка побігла до неї.
— Лідко, що ми тепер маємо робити? Що ми тепер робитимемо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходім на той якийсь матч, що його дає «Довбуш»! Я ще ніколи не бачила «Довбуша». Лідко, скоріше, щоб ми не спізнилися!
Лідка аж руками замахала спересердя.
— Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що «Довбуш» — то жива людина? От дурне! Ти думаєш, що матч — це театр чи кіно? От будуть ганяти хлопчиська за м'ячем, і більш нічого. Що тут цікавого? Краще ходім до парку… може, побачимо когось.
Досить. Досить. Сонце зайшло за хмару, і неділя тривала тільки до півдесятої ранку.
На обід був суп, що його Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Та там був дім, а тут станція. Згадалися напучення, що ними мама так дбайливо забезпечила Дарку в дорогу: на станції треба їсти все, що подадуть.
Дарка заплющувала очі і сьорбала суп ложка за ложкою, як власну кров. Господиня налила цього супу (о, крему чи компоту, напевно, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Це мало означати, що Дарці трапилася порядна станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати листа до мами, господиня згадала, що збирається з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тітки, геть десь аж на Монастирисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ними? (Це теж мало йти на рахунок доброї станції і совісної опіки). Там, у тітки, є дочка-гімназистка. Правда, вже у сьомому класі, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зиркає на розкладений листок паперу і не дуже-то рветься в гості до тітки.
Тоді Лідка шепнула для заохочення:
— Слухай, не будь дурна! У тітки є на станції товариш Гинків, знаєш, мого двоюрідного брата. Орест Циганюк. Щось чудове, як він грає на скрипці! Іноді у неділю збирається нас і більше… До Гинка приходять хлопці, до Олімпки товаришки… Я тобі кажу, пожалієш, коли не підеш…
Дім тітки Іванчукової — на передмісті, де хата від хати відділені садками, а перед вікнами цвітуть квіти. Хата була низька, але під бляхою, з ганком, садком і грядками. Назустріч гостям вибігла кузина Олімпка.
«То вона Олімпкою називається?» — пригадала собі Дарка зустріч у коридорі гімназії: струнконогу, руду, з мідним обличчям і зеленкуватими очима дівчину.
— Що у вас чувати? — спитала її Лідка по-німецькому.
Дарка перелякалася, аж піт виступив їй на лобі: а що буде, як вони захочуть тільки по-німецькому розмовляти між собою? Що тоді буде? Вона так мало знає, так незграбно в'яже слово за словом, так непевно почуває себе при кожному відмінку в цій мові! Це ж сором, ще й який сором — при першому знайомстві показати себе простою селючкою, бевзнем з якоїсь там Веренчанки, що навіть по-німецькому не вміє говорити!
«А може, — мигнуло їй крізь страх, — може, їм здається, що вона взагалі по-німецькому не розуміє? А вона ж не так… адже ж…»
— Очевидно, що щось буде, — відповідає Олімпка по-українському. — Хлопці пішли по гітари. А як не буде, то хіба ми не вміємо й без хлопців бавитись? Ніхт вар? — закінчує по-німецькому, звертаючись до Дарки.
Богові дяка. Ніхто не думає погано про Дарку. Навпаки, думають добре. Їм здається, що вона, дівчина з інтелігентного дому, повинна вміти говорити по-німецькому.
Тітка Іванчукова, товста, мов бочка для капусти, погладила Дарку під підборіддям, наче телятко:
— Ну, як справи йдуть у школі? Все гаразд? — запитала теж по-німецькому, але тому, що останнє речення закінчила по-українському, Дарка могла без шкоди для своєї гідності відповісти по-нашому.
— Дякую, все гаразд.
— Лідко, — щипнула Дарка товаришку в плече, — твоя рідня — німці?
— Слухай, — розсердилася Лідка на весь голос, — який з тебе ще Матвій з села! Гарні мені німці Іванчуки! Ага, що по-німецькому говоримо між собою? Хіба я знаю, чого ми по-німецькому говоримо? Бо так навчилися… Так звикли… Бо так водиться… Абощо?
— Нічого, — зітхнула Дарка і почала молитися в душі, щоб цей візит якнайскоріше закінчився.
За скляними дверима, де жив кузен Гинко з товаришами, почувся шелест кроків і бренькіт інструментів.
Лідка підморгнула Дарці: хлопці вже прийшли!
— Комт, шон, комт! — звала своїм басовитим голосом тітка Іванчукова.
З'являються три хлопці, зразу — тільки три голови. Рудувата без всякого сумніву належить до роду Іванчуків. Друга, циганська, розпатлана, — то, мабуть, скрипаля Циганюка. Третя, русява, з біленьким лицем і ріденьким проділом посередині, якогось селянського сина в білій сорочці.
— Ви ще не знайомі? — для чогось питає хлопців і Дарку Олімпка, хоч дуже добре знає, що обидві сторони вперше бачаться.
Дарка чує насамперед м'ясистий, бездушний дотик Гинкової великої руки. Потім міцний потиск костистих пальців Циганюка (Данко теж грає на скрипці, але рука в нього еластична!). Наприкінці вітається з нею той, селянський, — Івонко Рахміструк. Несміливо й невиразно.
— Пане Оресте, — озивається тітка Іванчукова, — зверніть увагу на панну Дарку! За весь час вона ні словечка не вимовила по-німецькому. Щось… ніби, пане Оресте, — повертає своє обличчя не до Циганюка, а до Дарки, — хоче з нас, старих австріяків, українських патріотів поробити!
Вона сміється, начебто почула, що від сьогодні всі чоловіки ходитимуть у спідницях. Орест, здається, послухав тітку, бо повертає до Дарки голову. За окулярами Дарка не бачить його очей, а тільки два світлячки.
— Цікаво… о… о! — якось насмішкувато дивується Орест. Голос у нього низький, наче проходить насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… якийсь такий… що саме підходить до цієї голови із скельцями замість очей.
