Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Викладач підвівся одночасно з дзвінком. Вже поклавши руку на клямку, він обернувся до класу і проговорив тим самим рівним голосом:
— Коляска прийде завтра у встановленій формі до школи, а Поповичівна встане на півгодини раніше, щоб встигнути дома привести до порядку свій одяг! Так, привести до порядку свій одяг.
Дарка неспокійно заплітає і розплітає хвостик лівої коси. Слова вчителя зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього учителя, тому й не може знати, чи те, що він сказав, — це тільки товариське нагадування, батьківський докір, чи догана, пересторога, погроза?
Шукає очима призвідницю. Коляска виблискує своїми свіжими зубами:
— Угу! Попович! Можемо собі руки подати!
І знову не збагнути, що ховається за цим вигуком: легковажне ставлення до дрібної події, над якою не слід і задумуватись, чи глузування з власної небезпеки.
— Чи мені може за це щось бути, що професор так сказав? — запитує Дарка в «засушеної рибки» Оріховської.
Наталка Оріховська малює якісь фантастичні профілі на внутрішній сторінці обкладинки. Вона відповідає, не відриваючи очей і руки від малюнка.
— Гм… (і ще один локон волосся на вимальовуваній голові) гм… як тобі сказати? Мусиш тепер бути дуже уважною. Можеш тепер одержати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й голову — мусиш все мати в якнайкращому стані. Спитай Дутку, за що вона минулого року одержала двійку з латині? Це називалося «Двійка за розкуйовджену голову».
Дарка починає ненавидіти Марію Коляску. Прийшла в цю школу, в оці мури з найкращими думками, з найкращими намірами і вже напочатку, зовсім без своєї вини і співучасті, викликала незадоволення вчителя.
До Дарки підійшла Лідка. Вже подобріла, байдужа до того, що сталося поміж ними.
— Ну, і як тобі подобається в школі? — запитала, сподіваючись на захоплення Дарки.
— Ет, така школа! Далі дихати буде заборонено, — зовсім не приховувала свого розчарування Дарка.
Лідка скривила уста в півмісяць — ріжками донизу:
— Знаєш, можна пізнати, що ти перший раз у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить? Він мусить так говорити, бо це його служба. Ти якась така смішна… слово честі! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що після навчання хлопці не відводять гімназисток додому? Побачиш! Аби тільки навчання добре розпочалося! Ого, скільки навіть у нашому класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та, з локонами, Косован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з сьомого! Зрештою переконаєшся сама!
Хтось обіймає Дарку за стан. Здригнувшись, оглядається. Ориська!
— Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! — питає Ориська тихенько, таємниче, щоб інші дівчата не чули.
— Ще й питаєш!
Дарка поривчасто пригортає Ориську до себе.
— Орисько, будемо собі і тут двома найкращими товаришками! Ти бачиш, як вони дивляться на нас, оці бувалі у школах?
Дві дівчини, чорна й чорнява, сплівшись руками, як дві ліщини, приступають до Дарки й Ориськи.
— Я пригадую собі на тебе й тебе, — каже чорнява з таким акцентом, начебто українську мову знала тільки з книжок. — Ви здавали тоді іспит.
— Я нічого не пригадую! Ми були тоді такі налякані, — признається Дарка, бажаючи, щоб розмова на тому слові урвалася і вона могла залишитися удвох з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.
— Ти, може, з Веренчанки? — запитує чорнява ласкаво Ориську.
— Ми обидві з Веренчанки, — нагадує Ориська товаришкам і про Дарку.
— То твій тато священик, правда? — допитується тільки в Ориськи чорна.
— Так, а ти звідки знаєш?
— Бо мій тато теж священик… і її теж, — кивнула на чорняву. — А я знаю твого татка!
— А її татко — вчитель у нашому селі. — Ориська знову намагається вивести на рейки розмови і Дарчину постать.
Чорна й чорнява наче не дочувають цих слів.
— З тобою, Підгірська, буде в нашому класі п'ять дочок священиків… У нас є і дочки народних учителів, — докидає свій клаптик уваги чорнява і Дарці. Але на цьому клаптику і кінчається вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.
— Ходім з нами в коридор, — звертається чорнява тільки до Ориськи і тягне її за руки за собою.
До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть поміж ними, вражена до найтонших клітин своєї гордості, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слів і дивиться тільки на Ориську. Дивиться, начебто ковтає її шматками: піде вона з дочками священиків чи залишиться з нею, своєю подругою?
Ориська заслоняється нерішучою дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і, зовсім спантеличена, вертиться безпорадно у цьому трикутникові.
— Ну, ходім, бо зараз задзвонить на урок! — нетерпеливиться чорна і довірливо закидає Орисьці руку за шию.
Ориська в останню хвилину, мов бажаючи винагородити Дарку за те, що робить, повертає в її бік своє вузеньке личко лисички, проводить долонею по її плечу і йде за дівчатами.
Дарка стоїть непорушно якусь хвилину, важка, застигла, потім обертається різко і сідає за парту.
«Добре знати, — вибивають рівно такт тільки ці два слова. — Добре знати, добре знати».
Ориська, що вже встигла повернутися, звертається до Оріховської:
— Чи клас багато пройшов з румунської?
У Дарки після цього випадку з дочками священиків наче щось розбилося в серці. Це щось стосувалося Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як веселкова куля, не витримало удару і розлетілося на шматочки. Немає вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми тепер знаємо, хто така Ориська Підгірська. Вже випитує, винюхує, скільки клас встиг засвоїти з цього найнебезпечнішого предмета. Будьте певні! Ночами сидітиме, спину гнутиме, аби тільки зрівнятися з усіма, перегнати всіх. Аби тільки завоювати ласку вчителя, щоб лише на неї сипались його похвали.
Оріховська не дуже захоплена такими запитаннями нової товаришки.
— Напевно, не знаємо більше за тебе, Підгірська! Минулого року перший раз описували ми весну напам'ять. Так що не будеш остання з румунської… Якщо вмієш відмінювати «о каса», то вже добре.
Це ледве приховане глузування, бо відміни «о каси» вимагають уже в другій народній. Але Ориська не здогадується, що з неї глузують. Відходить задоволена, що вона все ж таки знає більше з цього предмета, ніж будь-хто в класі.
Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каштана, що стоїть у скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють передчасно у цьому місті. Їх теж перевезли сюди проти їх волі з батьківщини і примусили тут жити, цвісти і старітися передчасно.
Перехиляє голову у вікно і бачить, як під будинком метушиться багато маленьких синіх чоловічків.
Ах, та одним з цих синіх чоловічків може бути і Данко! Данко… так близько Данко. Кільканадцять ступенів униз — і можна чути його голос, торкнутися його долонею, бачити порух його вуст.
Але в ту саму мить виринає із свіжого ще болю та перша їх зустріч тут, у місті, біля самої гімназії, і його непривітні слова. Чому там, на селі, був він такий уважний, такий прихильний до неї, так радував його її усміх, а тут змінився? В чому річ? Може, хто набрехав йому на неї? А може, тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки білої троянди, дівочих личок, Данко соромиться веснянок на її носі?
Якщо так, якщо справді так, то вона не стане дивитися навіть на його товаришів. Так! Підводиться од вікна і натрапляє на Ориську, що, несмілива й покірна, заступає їй дорогу.
— Може, ми сьогодні після обіду пішли б купити собі атлас? — питає Ориська.
Але Дарка не може так скоро простити, а тим паче вдати, що не пам'ятає свого приниження перед дочками священиків.
— Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? — Малі запобігливі Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть нагнути її до Орисьчиних вуст.
— Дай мені спокій! — як щось непотрібне, Дарка скидає з себе її руки. — Я з тобою більше нічого не маю…
