Повнолітні діти - Вільде Ірина (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Ориська червоніє. Дарці хотілося, щоб вона розплакалася, а вона тільки червоніє від сорому чи люті, відсувається на самий краєчок парти. Оріховська приходить рівночасно з ударом дзвінка і зовсім не знає про те, що сталося між найсердечнішими подругами.
Вже стих і відгомін від дзвінка, а вчителя румунської мови нема. Кожної хвилини може він з'явитися на порозі класу, але поки що нема. Як нема, так і нема. Дарка починає дрібно тремтіти від напруженого очікування. Напруга така велика, наче цей румун має принести їй смерть. Дарка стільки встигла наслухатися про його підступність, що їй здається: як тільки він з'явиться на порозі класу, вона перестане жити. Задушить її страх, як ангіна. В пам'яті виникають усі ремствування на румунський уряд, що їх чула в домі батьків, спогади про прикрі вісті, що їх після кожного першого привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії рекрутів-односельчан про знущання в армії, самовільні, безкарні екзекуції румунської жандармерії проти селян у самій Веренчанці, оті вічні візити татка до сигуранци, після яких часто мусив лягати на отоманку і приймати порошки від головного болю. Все це призводить до того, що Дарка умліває від страху та надто довгого очікування.
Мігалаке… Мігалаке… Що може нагадувати цей звук? До чого можна прирівняти це слово?
Раптом відчиняються двері, і Дарчин страх доходить до того стану, коли вона перестає боятися. Може, тільки одні очі стають надто великими. Учитель Мігалаке киває головою, клас сідає. Сідає й Дарка. Нема кого запитати, чи справді цей гарний (ох, боже, який гарний!) молодий хлопець — учитель румунської мови? Не хочеться повірити, що він називається Мігалаке. Адже ще за хвилину перед цим звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно й якось неймовірно було б цій чорнявій, кучерявій, як у молодого ягнятка, голові приписувати якісь недобрі наміри. Просто думка не мириться з тим, що цей молодий, вродливий юнак може бути з тих румунів, що їх люди ненавидять і бояться.
Ориська забуває, що вони посварилися з Даркою. Вириває сторінку з чернетки й підсуває Дарці. Там написано великими літерами:
«Він такий гарний, що хочеться з'їсти!!!»
Дарка теж забуває свій гнів і хитає до Ориськи головою:
«Це правда».
Вродливий учитель посміхається до класу, і Дарчине серце, як по дроту, біжить до нього і падає йому до ніг. Тільки Оріховську не може розвеселити це сонце в класі. Вона далі похмуро рисує профілі уявлюваних красунь.
— Чи це справді Мігалаке? — насмілюється тихо запитати Дарка, коли учитель щось записує в журналі.
— Ага, — ще тихше відповідає Оріховська. — Він навіть ще не закінчив університет. Молокосос. Але добрий шовініст. Тому й послали його сюди.
Дарка не розуміє слова «шовініст», але це не головне. Головне, що цей чудовий учитель (далебі, його можна так назвати) — це той самий Мігалаке, що ним намагались налякати Дарку ще у Веренчанці.
Очі вчителя відразу помічають два нових обличчя. Але він не відразу звертається до них. Він міряє кроками клас од вікна до дверей і аж за другим поворотом зупиняється біля Ориськи. Це, може, неприємно Дарці, але зовсім природно: всякий, хто мав би вибирати між нею і Ориською, вибере Ориську. Вона, можливо, дурненька трохи, хоч разом з тим хитра, як лисиця, але що правда, то правда: вродливішої від неї нема в цілому класі.
— Як вас звати?
Голос у цього румуна привітний, і запитання лунає зовсім по-товариському.
Ориська рожевіє, як вранішнє сонце. Вона щаслива, що учитель на неї першу звернув увагу.
— Багато вмієте по-румунському? — питає далі лагідним тоном Мігалаке.
На це запитання Ориська могла б з певністю відповісти, бо вона твердо знає, що «ну» по-румунському чає наше — «ні». Але як же може Ориська дати таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель, певно, і без цього догадується, що приватистка не може знати добре румунську мову. Він щось говорить без гніву, навпаки, з усмішкою. У приблизному перекладі зміст його слів такий: учитель розуміє, що тим, які вчилися приватно, з румунською мовою буде трошки трудніше, але при добрій волі (учитель сподівається, що в Ориськи є та добра воля) можна все осягнути. Він має надію, що Ориська полюбить його предмет і успішно вивчатиме його.
— Будемо любити мої уроки, Поповіч? — вимовляє по-румунському Дарчине прізвище учитель.
Мігалаке запитав таким проникливим голосом, що відповідь не могла бути заперечною.
— Прошу сідати, панночки!
Учитель виголошує тепер промову до цілого класу, яка у Дарчиному приблизному перекладі означає: маю надію, що житимемо в найкращій згоді. Ви повинні знати, що, крім знання предмета, я вимагаю ще й любові до нього. В цьому році читатимемо поза програмою одного з найбільших поетів Румунії — Васілє Тудоряну. Речі, які і найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом любові учениць до предмета я вважаю зацікавлення ними позашкільною програмою.
«Що пише той Тудоряну?» — надіслала Дарка записку Оріховській.
Та доки прийшла відповідь від Оріховської, Дарка вже пригадала собі, що про цього поета чула ще перед іспитом з уст самого татка.
Оріховська ледве глянула на записку, зім'яла її в кулаці.
— Шовініст і слов'яножер, — шепнула Дарці, торкаючись губами її вуха.
— Хто з панночок має гарний, чіткий почерк? — запитує учитель.
— Романовська! Наталка Романовська! — загудів клас.
Учитель дивився на обличчя учениць, поки не побачив одну, що зашарілася. Це й була Наталка.
— Домнішора! Прошу до дошки. Підпишіться, — сказав лагідно, наче просив.
Романовська вивела геометричними, чепурними літерами: «Наталка Романовська».
— Я просив підписати по-румунському, — зауважив учитель.
Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав учитель.
Учитель нахилився до дошки, хоч, напевно, не був короткозорий, а потім пильно подивився на Романовську:
— Чи ви справді так мало знаєте румунську?
Романовська з острахом озирнулася навколо: що це значить? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала, і, похитуючи головою в Наталчин бік, вивів присадкуватими збитими літерами: «Наталія Романовські».
— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватися в мене. Це стосується всіх учениць. Звертаю увагу, що всякі пом'якшення, всякі не згідні з духом румунської мови закінчення на «а» вважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду виставляти оцінки. Список учениць приготувати мені прошу домнішору Сидір. Романовські, ідіть на місце.
Наталка попленталася до парти. Глянула на свій каліграфічний підпис на чернетці і затулила лице долонями.
Учитель був несправедливий. Чотири роки підряд список учениць виготовляла завжди Романовська, яка була найкращою рисувальницею на весь клас, а може, навіть на всю жіночу гімназію. Ніхто нічого не сказав, але відчувалося, що клас не погоджується з вчинком учителя. Усі знали, що Романовській завдана моральна кривда і права вона, а не вчитель. Але всі мовчали.
Мігалаке виписав на дошці назви нових підручників і лекцій для п'ятого класу. Учениці переписали їх до своїх зошитів. Урок закінчувався.
Враження від першого дня навчання у школі не були ані прикрі, ані милі. Були важкі.
II
Перша неділя у місті припала на теплий, пронизаний уже осіннім повітрям день. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось шовково-м'яким. Лідка крутиться по хаті, наче бджола на леваді. Дарка приводить до порядку своє довге непокірне волосся.
— Ти не зав'єш собі волосся? — допитується Лідка, вся у дрібних, смішних кучерях.
Дарка тільки здивовано дивиться на неї:
— А навіщо?
Хотіла б сказати Лідці, що вона не має потреби припікати своє волосся, бо Данко цього літа і без того назвав її коси прекрасними. Погладив їх (так, Лідуню!) своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, просто прекрасні. Але чи Лідка зрозуміє це?
