Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
лося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів
під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках.
Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і ви-
летіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиді-
ли, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в тер-
новому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне
розп'яття.
Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою
цікавістю і співчуттям.
Ти підійдеш? — спитав він тихо.
Підійду,— відповів я також тихо, набираючись сміли-
вості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.
Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалила-
ся на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі
хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, зня-
лося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Ве-
личезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з
темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася
геть.
1 Кадило — церковна річ.
На мене напав судорожний страх.
Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ре-
мінь.
Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись під-
няти мене на світло дня і сонця.
Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойк-
нув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно огля-
нувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене,
ніж перелякало.
Те темне, про що ми сперечалися,— шапка чи відро і, як
потім виявилося, було горщиком,— майнуло в повітрі і на
моїх очах зникло під престолом.
Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче
дитячої, руки.
Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що
я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на
тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох
секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння
трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був
один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих
явищ.
Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко
я почув під престолом стриманий шепіт.
Чому ж він не лізе назад?
Бачиш, злякався.
Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг на-
лежати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щі-
лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.
Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.
А ось почекай,— відповів голос хлопчика.
Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби
похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.
Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,
худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у
брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-
теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над
чорними задумливими очима.
Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-
ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-
тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили
один до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,
побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще
дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-
лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-
лося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям,
що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.
Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.
Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-
тякаю на моє до нього презирство.
Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.
Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:
Ти чого тут?
Так,— відповів я.— Тобі яке діло?
Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти
руку з кишені й ударити мене.
Я й оком не моргнув.
Ось я тобі дам! — погрозив він.
Я випнув груди наперед.
Ну, вдар! Спробуй!
Момент був критичний; від нього залежало, як складуться
наші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувши
мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.
Я, брат, і сам... теж...— сказав я, але вже миролюб-
ніше.
Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в
підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-
дала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими
кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона
міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на
мене здивованими і трохи переляканими очима.
Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в та-
кому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був
надто великодушним, щоб скористатися з його незручного
становища.
Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукою
біляву голівку дівчинки.
Вася. А ти хто такий?
Я Валек... я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком.
У вас великі яблука.
Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?
Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що
ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці.
Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.
Боїться,— сказав той і сам передав яблуко дівчинці.—
Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? —
спитав він потім.
Що ж, приходь! Я буду радий,— відповів я привітно.
Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.
Я тобі не компанія,— сказав він сумно.
Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном,
яким були сказані ці слова.
Твій батько — пан суддя.
Ну і що ж з того? — здивувався я щиро,— Адже ти
гратимешся зі мною, а не з батьком.
Валек похитав головою.
Тибурцій не пустить,— сказав він, і начебто це ім'янагадало йому щось, він раптом схопився.— Послухай... Ти,
здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо
Тибурцій тебе застане, погано буде.
Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені
сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було не-
близько.
Як же мені звідси вийти?
Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.
А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.
Маруся? Вона теж піде з нами,
:— Як, у ВІКНО?
Валек замислився.
Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми
вийдемо іншим ходом.
З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна.
Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, трима-
ючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши
один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек
і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.
Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-
туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на острові
яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім
промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я при-
йшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що
це було вчора.
Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечора
і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.
Сумно тут,— з тугою промовив Валек
Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали
спускатися з гори.
Тут.
А де ж ваш дім?
Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити
без «дому».
Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і ні-
чого не відповів.
Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший
шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, пере-
йшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля
підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. По-
тиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг ії також