Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
ді моє серце спалахувало жа-
лістю й співчуттям. Одного ра-
зу, коли, стиснувши руками
голову, він присів на лаву й за-
ридав, я не витерпів і вибіг з
кущів на доріжку, піддавшись
палкому бажанню кинутись на
шию батькові. Але, почувши
мої кроки, він підвів голову,
суворо глянув на мене й оса-
див холодним запитанням:
— Чого тобі?
Мені нічого не потрібно бу-
ло. Я швидко повернувся, со-
ромлячись свого пориву, боя-
чись, щоб батько не прочитав
його на моєму збентеженому
обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем
і гірко заплакав від досади й болю.
З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.
Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче любив її, і вона
відповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка про
мене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між нами
високу стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-
своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сон-
на й завжди з заплющеними очима драла куряче пір'я на по-
душки, негайно прокидалася, швидко схоплювала мою Соню
й несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в таких
випадках вона завжди нагадувала мені нашорошену квочку,
сам я порівнював себе з хижою шулікою, а Соню — з малень-
ким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не див-
но ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби розважати
Соню моїми галасливими іграми, а через деякий час мені
стало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні від
кого привітності й ласки. Я почав бродяжити.
Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттям
життя.
Мені все здавалось, що десь там, у тому великому і неві-
домому світі, за старою огорожею саду, я щось знайду; зда-
валось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки я
не знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з її
пір'ям, і від знайомого лінивого шепотіння яблунь у нашому
маленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили на
кухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епіте-
тів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бродяги; та
я не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вони
стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спе-
ка. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиня-
ючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому цікавими очима вневигадливе життя маленького міста з його халупками, при-
слухався до гудіння дротів на шосе, намагаючись вловити, які
вісті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, ше-
піт вітру на високих гайдамацьких могилах.
Не раз очі мої широко розкривалися, не раз зупинявся я
з хворобливим переляком перед картинами життя. Образ за
образом, враження за враженням лягали на душу яскравими
плямами; я дізнався і побачив багато такого, чого не бачили
діти, старші за мене!
Коли всі вулиці міста стали мені відомі до останніх бруд-
них закутків, тоді я почав заглядатися на каплицю, що видні-
лася на горі. Спочатку я, як полохливе звірятко, підходив до
неї з різних боків, все не наважуючись вилізти на гору, про
яку йшла така недобра слава. Але в міру того, як я знайомив-
ся з місцевістю, передо мною виступали лише тихі могили та
зруйновані хрести. Там не було ознак будь-якого життя або
присутності людей. Все було якесь смиренне, тихе, занедба-
не, порожнє. Тільки сама каплиця дивилася, насупившись,
порожніми вікнами, ніби думаючи якусь сумну думку. Мені
схотілося оглянути її, подивитися всередину, щоб перекона-
тися остаточно, що й там нема нічого, крім пороху. Але само-
му було і страшно, і незручно починати таку справу, тому
я набрав на вулицях міста невеличкий загін з трьох шибени-
ків, пообіцявши їм у нагороду булок та з нашого саду яблук.
РОЗДІЛ III
НОВІ ЗНАЙОМІ
Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори,
почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопата-
ми й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і
де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки.
В одному місці видно було дерев'яну труну, в іншому — щи-
рив зуби людський череп.
Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпа-
лися на гору з останнього провалля. Сонце починало схиля-
тися до заходу. Його косе проміння м'яко золотило зелену
травичку старого кладовища, грало на старих похилених хре-
стах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо;
віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут
ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена
свіжа трава рівним покровом з любов'ю приховувала жах
смерті.
Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластів-
ки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що
стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою
могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гроб-
ниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голів-
ки жовтців, кашки й фіалок.
Нема нікого,— сказав один з хлопців, що були зі мною.
Сонце заходить,— промовив другий, дивлячись на сон-
це, яке не заходило ще, а стояло над горою.
Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо надземлею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти
на вікно і заглянути всередину каплиці.
Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптом
втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.
Іди геть, бабо! — крикнув на нього старший з нашої
армії, охоче підставляючи мені спину.
Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на
його плечі.
Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона
міцна, підтягся до вікна й сів на нього.
Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою ціка-
вістю.
Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув
усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша по-
кинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була
позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця,
вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскра-
вим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік
замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що
ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані
павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в
кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося наба-
гато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку
яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі ва-
ляються на підлозі.
Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чека-
ти від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що
і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.
А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну
річ поряд з престолом.
Попівська шапка.
Ні, відро.
Навіщо ж тут відро?
Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.
Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-
вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.
Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.
Ну, що ж! Думаєш, не полізу?
І лізь собі!
Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за
раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на дру-
гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,
глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-
