Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,
і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.
Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова
легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом
якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до
школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи
молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий
граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-
чену для голови панича.
Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-
ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років
семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька
трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою
перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то
він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась
у нього на руках.
1 Єзуїти — католицькі ченці.
Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-
ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши
руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця
калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках
пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — ніко-
му не було відомо.
Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,
а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,
всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони
звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди
своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий
жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-
ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-
ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-
важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту
могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими
осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі
кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-
ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.
РОЗДІЛ II
Я ТА МІЙ БАТЬКО
Кепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько ста-
рий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед
слухачів пана Тибурція.
І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.
Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода,
дуже шкода сина шановних батьків.
Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре об-
шччя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили
дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як
молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з до-
помогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою
зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті
маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив
до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намага-
ючись не розбудити буркотливої старої няньки.
А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав ро-
сяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через пар-
кан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками
такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний
мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здрига-
ючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» [1] і бадьо-
ро починала свою денну працю.
Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштов-
хами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби
лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли,
бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях.
За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині
млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий
борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-пре-
старого млинарського будинку.
Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження
природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жай-
воронка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі
роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток,
коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали
мене шепотом лінивої дрімоти.
Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз
у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але
ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галас-
ливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує
мене йти додому до ранкового чаю.
Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом,
і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, на-
решті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив
цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але
спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суво-
ре, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать
невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед
ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й
озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях:
мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на ко-
ліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і,
може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік —
над нашою спільною втратою.
Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх
моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для
мене поглядом.
— Ти пам'ятаєш матусю? — питав батько.
Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як ін-
коли, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й
міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я па-
м'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і
сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею
в останній рік свого життя.
О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, моло-
да й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі,
я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими
очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої за-
гадки життя й смерті.
І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений
любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце,
прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені зда-
валося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу
ласку.
Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високої похмурої лю-
дини, в якій я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь
зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку
руку з його руки.
І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчу-
вав, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами
стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива,
і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закри-
вало мене від нього.
І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою.
Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований
хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість,
що він мусить, але не може
зайнятися мною, мусить лю-
бити мене, та не знаходить цієї
любові в своєму серці, ще
збільшувала його неприязнь
до мене.
Йому наговорили всі, що
я поганий, зіпсований хлопець,
і він все більше й більше сто-
ронився мене. А я це почував.
Інколи, сховавшися в кущах, я
стежив за ним, я бачив, як він
ходив по алеях, все прискорю-
ючи кроки, і глухо стогнав від
нестерпної душевної муки. То-