Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗

— Але будьте обережні, тето, це все тайна. Чим більше офіцер терпить, тим менше повинні про це люди знати.

По Святій вечері Оксана підійшла ще раз до ялинки і почала гасити деякі свічечки, що догоряли, щоб причепити інші. Вона усміхалася вдоволено до себе. Юліян у своїй кімнаті засів спокійно за часописи.

Нараз почули вони в сінях знаний голос і коляду «Бог предвічний…».

— Дора! — кликнула Оксана врадувано і кинулась до дверей.

Дора прийшла з дарунками та різдвяними побажаннями і, здавалося, що з нею враз увійшов інший світ до хати. Скинула футро та шапочку, передаючи їх Юліянові.

Юліян сів напроти неї і докидав дотепні слова до розмови між гостею, Оксаною і матір’ю, як це робив не раз, щоб закрити свій поганий настрій. Коли на мить поринав у свої думи, як тільки хто розсміявся, він наче прокидався і брав наново живу участь у розмові.

— Тета Цілля, — оповідала Дора, — дістала від свого чоловіка грошовий дарунок на подорож до Швейцарії або Мерану [128]. Лікар радить їй виїхати туди рятувати здоров’я.

— Сама поїде? — спитала пані Цезаревич.

— Може, з дідунем, тетою Захарій або і…

— Вами? — вмішався Юліян.

— Може, і зі мною, — відповіла непевно Дора, — але я воліла би залишитися з тетою Олею.

— Доро! — майже кликнула здивована Оксана. — Як же так можна зрікатися такої нагоди!

— В мене є про це власна думка. Я здорова й молода і Швейцарія із своєю красою так скоро не западеться… Хто знає, чи мені було б там тепер мило і любо. Тета Оля каже розумно: «Ховай гріш, а прийде час, то ще не одно гарне побачиш». Наша Швейцарія над Дніпром [129]! Туди я хотіла б поїхати!

Оксана перебила їй.

— Але чи дідуньо згодиться, щоб ви залишились дома?

— Це не від дідуня залежить, а від мого тестя, який оплачує цю подорож. Він так само любить мене, як і колись…

Юліян встав незамітно і підійшов до одного з вікон, а Дора сіла за фортепіян і проспівала коляду. Юліянові здавалося, що коли вона підняла очі й їх погляди стрінулися, в її розпромінених очах блистіли сльози зворушення.

Коли прийшов час іти до хати, Юліян сказав:

— Я вас проведу.

— Ви все трудитеся, а то я й сама збігла б.

Увійшли в каштанову алею, вечір був чудовий. Повітря спокійне, майже у безгомінній тиші земля лежала вкрита снігом під небом, засіяним зірками. На горах виднілися хатки з-поміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліян і Дора йшли без слова попліч, нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову, перелякані, відсувалися одне від одного. Він скинув шапку, проїхав рукою по чолі і за хвилину пристав.

— Пані Вальде, — вимовив несподівано.

— Пане надпоручнику?

— Пані Доро!

Вона гляділа на нього, як говорив, слухала, а сама тільки мовчки притакувала головою. Він говорив небагато, не бурхливо, лиш слово по словечку, стримано, наче в його горлі опирався голос, начеб хотів відразу сказати все одним словом або одним великим почуванням. Її голова була оперта хвилину на його рамени та її уста питали:

— Я могла б вам помогти…

— Як? Ви би… ти хотіла б… Доро?

— Хочу! — сказала вона і піднесла хустинку до очей. — Якби ти знав!..

— Не плач, Доро, — попросив він, зітхаючи з полегшою, і поцілував її, притискаючи її до себе.

— Боже мій! — відповіла паленіючи. — Це в мене з несподіваного щастя…

— Ти цього ніколи не пожалуєш, Доро, бо ще не знаєш, як я тебе люблю.

— Але ти про одно забув, Юліяне.

— Забув, що?

— Ти забув, що я Альбінська.

— Альбінська, але моя, і внучка тієї бабуні, що залишилась вірна свому народові і відродилася в тобі.

— Юліяне, я так багато наплакалася потайки, що не сміла бути тою, якою хотіла.

— Ми не потребуємо присягати собі вірности, Доро.

— Ні, Юліяне, це непотрібне між нами.

— Завтра я буду у твого діда і, доки ще лишусь тут, буду щодня в тебе.

«Як воно все це склалося, чи не був це сон? — питала сама себе. — Чи він говорив справді з нею і завтра він сам прийде до дідуня?» Підходить до мешкання, бачить освітлені вікна в кімнаті дідуня, в тети Олі… О, яке чудове буває життя, як у житті все, наче чудом, складається. Вона — його наречена, його щаслива наречена! Глянула на небо, шукала там чогось… Чи вміла в зорях читати?

«Тиха, як ніч, як море, глибока…».

Наближалася до фіртки. Чи не спізнилася? Чи дуже її там вижидають? Чи ніхто не відгадає її щастя?

З гостей застала ще купця-вірменина і старенького латинського пароха, як саме збиралися додому. Чекала, аж тета Оля відійде до своєї кімнати. Коли тета кинулась, зітхаючи, у свій фотель, за нею появилась Дора.

— Подай мені папіроску, доню, мені чогось важко на душі. Чи Цезаревич був дома? Як його мамі ведеться? Здорова?

— Здорова, і він дома. Ах, тіточко, не будьте смутні! Не віщуйте лиха. Чи ви не пізнали по мені сьогодні нічого? Погляньте на мене.

Альбінська глянула на Дору і всміхнулася.

— О, тіточко, ви заступали мені батька та маму, то й вислухайте, що я вам розкажу щось небуденне.

Дора, наче гріх, що його таїть винуватець перед своїм ближнім, а мусить його виявити, висповідалася перед своєю старою, щирою повірницею.

— Це все гарно, моя кохана, але між тобою і ним не може бути злуки. Ти не знаєш, що тебе жде. Дідо ніколи не дасть на це свого дозволу.

— Я хочу правдиву причину знати, тето. Я молода, я можу з життям і до бою станути. Чи може мене ще щось гіршого стрінути, як те, що я вже пережила?

— Може, це наслідки з сумних днів діда Юліяна Цезаревича, Господь один знає. Проклін сягає в сьоме покоління, кажуть.

— Що за проклін, тето? Я про щось таке в їх родині не чула.

— Тим ліпше для тебе.

— Говоріть ясно, тето, мушу знати.

— Проклін прабабуні твого Юліяна Цезаревича, проклін, що повторявся у всій родині твого діда без огляду на те, чи нищив винних чи невинних. Тебе одну оминув він, коли не рахувати катастрофи з Егоном.

— Хто ж провинився проти тої страшної прабабуні?

— Він сам, Доро, твій дідо.

В хаті стало тихо, годинник на стіні тикав, лампа на столі кидала тінь з-під зеленої умбри, а тета Альбінська оповіла всю ту дивну історію, яку знаємо здебільше із записок батька Максима Цезаревича.

Дора кликнула:

— А моя бабуня, та моя прекрасна, дорога бабуня, взяла малого сироту під свої янгольські крила, щоб його виховати на чесного українського громадянина, а сама мусіла вмерти. О, як сумно! І вам сталася кривда, дорога тето, що ви любили так само Юліяна Цезаревича, як я свого люблю.

— Але ти не осуджуй спричинника цього лиха, бо він каявся, і від хвилини прокльону ніколи більше не зазнав щастя. Він сповняв благородні вчинки, вів християнське життя, розумів чужі страждання, лише від того свого сумного, наче божевільного вчинку, став неприхильний для нашої національности, хоч до часу смерти своєї жінки ніколи таким не був.

Дора розсміялася зневажливо, а тета Оля піднесла остережливо палець догори:

— Я гадаю, що це почування ненависти зродила в нього заздрість через те, що твоя бабуня обставала до останньої хвилини свого життя за нащадком своєї нації.

Дора встала з місця:

— Все те, що ви мені оповіли, невідрадне й сумне. Воно звалило мого діда з п’єдесталу, на якому я звикла була його бачити. Підіть до дідуня і приготовте його, що завтра прийде хтось до нього і попросить руки його внучки, — ви вже знаєте.

Панна Альбінська відійшла, а Дора дивилася крізь будинок на узгір’ї. Одно вікно спереду було освічене, — його вікно. Походила якийсь час по кімнаті і вийшла до сіней, що вели до кімнати свого діда. Та тут близько дверей зупинилась, почувши всередині голоси. Говорив її дідо: