Сестра Керрі - Драйзер Теодор (читать книги без регистрации полные .txt) 📗

— Ідіть з цим у парк і віддайте майстрові. Він покаже вам, що робити.

Герствуд спустився по сходах і вийшов на вулицю. Він попростував у вказаному напрямі, а полісмени проводжали його очима.

— Ще одному захотілось спробувати щастя, — сказав полісмен Кілі полісменові Мейсі.

— Я гадаю, що йому добре намнуть боки, — спокійно відповів той.

Вони вже бачили не один страйк на своєму віку.

РОЗДІЛ ХLI

Страйк

У трамвайному парку, куди попав Герствуд, відчувалась велика нестача робочих рук, і розпоряджалось там, власне, тільки троє чоловік. Новачків, охочих працювати, набралось чимало, — все це були якісь підозрілого вигляду люди із зголоднілими обличчями. Видно було, що тільки страшні злидні штовхали їх на такий одчайдушний крок. Хоч вони намагались триматися бадьоро, вигляд у всіх був якийсь винуватий і невпевнений.

Герствуд пройшов у глиб парку і опинився на просторому огородженому дворі, покресленому розгалуженими рейками. Тут ходило кілька вагонів, на яких інструктори навчали новачків. Інші чекали своєї черги біля задніх воріт парку.

Герствуд мовчки стояв, дивився й чекав. Він сковзнув поглядом по своїх товаришах, хоч вони цікавили його не більше, ніж вагони. В цілому гурт справляв не дуже приємне враження. Були там один чи два тонкі й високі, а також кощаві, хворобливо жовті. Всім їм, мабуть, чимало довелось побачити на своєму віку.

Герствуд чув, як хтось промовив;

— Ви читали в газеті, що вони збираються викликати національну гвардію?

— І викличуть, — відповіли йому, — це завжди робиться.

— Ви думаєте, можуть бути якісь неприємності? — спитав ще один, обличчя якого Герствуд не бачив.

— Навряд!

— Отой шотландець, що поїхав останнім вагоном, — озвався інший голос, — розповідав мені, ніби йому влучили у вухо грудкою жужелиці.

Почувся нервовий смішок.

— Одному з тих, хто їздив по лінії до П’ятої авеню, дали перцю, як пишуть у газетах, — промимрив ще хтось. — У нього в вагоні побили всі вікна, а його витягли на вулицю, перш ніж наспіла поліція.

— Так, але сьогодні поліції куди більше, — додав інший.

Герствуд слухав, не вдумуючись у слова. «Ці люди просто налякані», — вирішив він. Усе це схвильоване базікання лиш на те, щоб заспокоїти самих себе. Герствуд дивився, що робилось на дворі, і чекав.

Двоє інших підійшли дуже близько до нього і стали позаду. Вони були балакучі, і Герствуд почав прислухатися до їхньої розмови.

— Ви трамвайник? — спитав один із них.

— Я? Ні, я досі працював на паперовій фабриці.

— А я мав роботу в Ньюарку до жовтня, — з жалем відповів перший.

Вони заговорили тихше, і далі Герствуд нічого не міг розібрати. Потім їхні голоси знов залунали виразніше.

— Вони не винні, ці хлопці, що їм доводиться страйкувати, — говорив один. — Як на мене, то вони правильно роблять. Але я конче мусив щось знайти.

— Я теж, — відповів другий. — Якби я знайшов яку роботу в Ньюарку, я б нізащо сюди не пішов, на таку халепу!

— Пекельне життя настало! Бідній людині нікуди податися. Можеш здохнути з голоду, просто серед вулиці, і ніхто тобі не поможе.

— Це ви правду кажете, — погодився другий. — Я втратив роботу, бо фабрика закрилась. Все літо вона працювала, а тоді завалилась крамом, і хазяї закрили її.

Герствуд слухав усе це досить уважно. Він вважав себе все-таки вищим від цих людей, а своє становище в житті — кращим. Ці двоє — темні й прості люди, худоба, яку кожен може гнати, куди і як схоче.

«Бідолахи!» — думав Герствуд, як колись у часи свого добробуту.

— Хто далі? — сказав один з інструкторів.

— Ваша черга, — промовив хтось поруч, доторкуючись до Герствудової руки.

Він підійшов до вагона і заліз на площадку. Інструктор, очевидно, вважав, що ніякі вступи не потрібні.

— Бачите оцю ручку? — заговорив він, показуючи иа рубильник, прикріплений до стелі вагона. — Вона вмикає й вимикає струм. Якщо вам треба дати задній хід, ви повертаєте її сюди. Якщо вам треба їхати вперед, ви повертаєте її в цей бік. Якщо вам треба вимкнути струм, ви ставите її на середину.

Герствуд з усмішкою слухав ці нескладні пояснення.

— Ось ця ручка регулює швидкість. Ви повертаєте її ось до цього місця, — він показав пальцем, — коли вам потрібна швидкість близько чотирьох миль за годину, до цього — щоб мати вісім миль. Коли вона повернута до кінця, швидкість доходить до чотирнадцяти миль за годину.

Герствуд спокійно стежив. Йому доводилось бачити роботу вагоноводів, і він не мав найменшого сумніву, що, трохи навправлявшись, впорається незгірш від професіоналів.

Інструктор пояснив ще деякі подробиці, потім сказав:

— Ну от, даємо задній хід.

Герствуд байдуже чекав, поки вагон котився назад через двір.

— Будьте особливо обережні в одному — рушайте з місця помалу. Їдьте деякий час на малій швидкості, перше ніж прискорювати. Більшість робить завжди ту саму помилку: одразу хочуть дати повний хід. Це нікуди не годиться, до того ж і небезпечно. Від цього дуже спрацьовується мотор. Намагайтесь уникати цього.

— Розумію, — сказав Герствуд.

Він усе чекав і чекав, а інструктор пояснював далі:

— Ну, тепер спробуйте самі,— сказав він нарешті.

Колишній управитель бару взявся за ручку і штовхнув її злегенька, як йому здавалось. Однак вона поверталася значно легше, ніж він сподівався, і тому вагон рвонув уперед з такою силою, що Герствуд відлетів назад і вдарився об двері. Він очманіло випростався, а інструктор загальмував і спинив вагон.

— Треба бути обережнішому, — тільки й сказав він.

Герствуд скоро переконався, що орудувати гальмом і водночас регулювати швидкість зовсім не така проста справа, як він гадав. Раз або двічі він мало не проломив вагоном задню огорожу — його врятувала тільки допомога і порада інструктора. Цей останній виявляв велике терпіння, але ні разу не посміхнувся.

— Звикайте працювати обома руками одночасно, — сказав вїн, — Для цього треба трохи вправи.

О першій годині Герствуд ще вправлявся, стоячи на площадці вагона, і його починав мучити голод. Пішов сніг, і Герствуд дуже змерз. Йому обридло ганяти вагон вперед і назад по короткій колії.

Нарешті вони під’їхали до тупика, і обидва спустилися з вагона. Герствуд увійшов у парк, сів на приступку якогось вагона і витяг з кишені свій сніданок, загорнутий у газету. Води не було, хліб зачерствів, але він їв зі смаком, ні на що не зважаючи. Герствуд жував свій бутерброд і озирався навколо, думаючи про нудну ж одноманітну науку. Погана робота, просто препогана. І не чим-небудь, а тим, що важка. «Кожному було б важко», — подумав він.

Перекусивши, він знову приєднався до інших і стояв, чекаючи своєї черги.

Передбачалося, що кожен матиме змогу повправлятись цілий день, але найбільше часу доводилось чекати.

Нарешті настав вечір, а з ним — голод і питання, де і як перебути ніч. Уже пів на шосту. їсти хочеться нестерпно. Додому треба добиратися не менше двох з половиною годин трамваєм і пішки у цій холоднечі. А з’явитись на роботу наказано о сьомій годині ранку, отже, як і доберешся додому, то вставати доведеться вдосвіта. У Герствуда був долар і центів п’ятнадцять грошей, взятих у Керрі: він призначив їх на сплату двотижневого рахунка вугляра, перше ніж надумав іти працювати сюди.

«Напевне, у них тут є десь нічліг, — думав він. — Де, наприклад, ночує отой хлопець з Ньюарка?»

Кінець кінцем, він вирішив розпитатися. Біля воріт, недалеко від Герствуда, мерз, дожидаючи своєї черги, молодий хлопчина. Років двадцяти, не більше, він виглядав зовсім підлітком, довготелесим і худим від злиднів. Якби такого трохи підгодувати, він би відразу покруглішав і запишався.

— Тим, у кого нема ні цента, тут що-небудь дають? — обережно поцікавився Герствуд.