Сестра Керрі - Драйзер Теодор (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Юнак був у розпачі.
— Нічого, не журись, — шепнув йому приятель. — Ми все ж спробуємо навідатись після спектаклю. Може, вона передумає!
РОЗДІЛ XL
Відвертий розбрат. Остання спроба
Але Керрі не захотіла пристати до веселої компанії після спектаклю. Вона поїхала додому, думаючи про те, як вона пояснить свою відсутність. Герствуд уже спав, але прокинувся і розплющив очі, коли вона проходила до себе.
— Це ти? — промовив він.
— Я, — відповіла вона.
На другий день, за сніданком, вона відчула потребу якось виправдатися перед ним.
— Я ніяк не могла вирватись додому вчора перед спектаклем, — сказала вона.
— Ах, Керрі,— відповів він. — Нащо це казати? Мені однаково. Не варто й говорити про це.
— Я ніяк не могла, — повторила Керрі, червоніючи.
Але помітивши вираз його обличчя, на якому ніби було написано: «Я чудово все розумію», — вона вигукнула:
— Ах, тим краще! Мені теж однаково.
З цього дня її байдужість до дому ще зросла. Здавалось, у них раптом зникли всі спільні інтереси і не було про що говорити. Вона примушувала його просити в неї грошей па витрати, а для нього це було нестерпно. Він волів відтягати розплату з різником і пекарем. Він довів свій борг у крамниці Еслоджа до шістнадцяти доларів, зробивши запас найпотрібніших продуктів, щоб потім деякий час мати змогу не купувати нічого. Після цього він почав купувати в іншій крамниці. Те ж саме зробив з різником і ще декуди. Керрі ж він нічого про все це не казав. Він просив у неї стільки, скільки знав напевне, що вона дасть, і помалу заплутався так, що кінець цьому всьому міг бути тільки один.
Так минув вересень.
— Ну що ж, містер Дрейк думає відкривати готель? — запитувала Керрі вже кілька разів.
— Так. Але, мабуть, не раніше жовтня.
Керрі брала огида.
«Що він за людина!» — часто думала вона.
Все більше часу вона віддавала тепер своїм знайомим і майже всі вільні гроші — врешті, не таку вже велику суму— витрачала на убрання. Нарешті стало відомо, що трупа, в якій вона працює, через місяць виїздить у турне.
І тільки тоді, коли на афішах і в газетах уже писалося: «Тільки два тижні до закінчення спектаклів! Небувалий успіх» і т. д. — Керрі вирішила, що час діяти.
— Я не поїду! — заявила міс Осборн.
Разом з нею Керрі пішла до іншого антрепренера.
— Ви вже маєте якийсь досвід? — спитав він насамперед.
— Граю й тепер у «Казино».
— Он як! — промовив він.
Переговори закінчились ангажементом з платою двадцять доларів на тиждень.
Керрі була в захваті. Вона починала відчувати, що теж має якесь місце в житті. Виходить, здібні люди здобувають визнання.
Зате домашнє життя здавалося їй тепер зовсім нестерпним. Там на неї чекали самі злидні й турботи, або принаймні їй так здавалось, бо її дім був для неї тепер тільки тягарем. Вона намагалася уникати дому, хоч іще ночувала там і віддавала чимало часу і сил на те, щоб підтримувати в квартирі лад. Зате Герствуд засів там міцно. Він сидів і гойдався, гойдався і читав газети, уже нездатний розірвати пута своєї долі. Минув жовтень, а за ним листопад. Герствуд майже не помітив, як настала зима, — він усе сидів і сидів.
Справи Керрі йшли непогано, це видно було з усього. Вона вже одягалась добре, навіть елегантно. Герствуд бачив, як вона приходить, як іде з дому, і часом намагався уявити собі її успіхи. Він їв мало і помітно схуд. Апетит він зовсім втратив. Одяг на ньому був злиденний. Розмови про шукання роботи страшенно набридли йому і здавались просто смішними. І він сидів склавши руки і чекав — чого, він і сам не знав.
Але, кінець кінцем, над його головою зібралися хмари. Переслідування кредиторів, байдужість Керрі, непорушна тиша в квартирі, настання зими — все це разом мало призвести до кризи. Почалося з того, що містер Еслодж з’явився власного особою, коли Керрі була вдома.
— Я прийшов одержати за рахунком, — заявив він.
Керрі трохи здивувалась.
— А яка там сума? — спитала вона.
— Шістнадцять доларів, — відповів крамар.
— О, невже так багато? — вигукнула Керрі.— Це так? — спитала вона, обертаючись до Герствуда.
— Так, — промовив він.
— Чом же я нічого не знаю?
У неї був такий вигляд, ніби вона винуватила його в марнотратстві.
— Але ми це все і справді взяли, — відповів він.
Потім підійшов до дверей і лагідно промовив, звертаючись до крамаря:
— Сьогодні я нічого не можу вам заплатити.
— Ну, а коли ж ви зможете? — спитав крамар.
— Не раніше суботи, — відповів Герствуд.
— Отаке! — розсердився крамар. — Гарне діло! Я маю одержати за рахунком. Мені потрібні гроші.
Керрі стояла в глибині кімнати і слухала. Вона була в розпачі. Як це все гидко, як негарно! Герствуд теж дратувався.
— Шкода балакати! — сказав він. — Приходьте у суботу, і я вам щось заплачу.
Крамар пішов.
— Як же ми заплатимо йому? — спитала Керрі, ще під враженням розмірів рахунка. — У мене на це не вистачить.
— І не треба, — відповів він. — Як нема, то й нема. Доведеться йому ще почекати.
— Я просто не уявляю, як у нас міг набігти такий рахунок, — сказала Керрі.
— Ну що ж, ми все це з’їли, — відповів Герствуд.
— Дивно! — не вгавала Керрі, все ще сповнена сумніву.
— До чого всі ці балачки? — промовив він. — Не сам же я все це з’їв! Ти так говориш, ніби я вкрав у тебе щось.
— У всякому разі, це надто багато, — повторила Керрі.— Це просто неможлива річ, щоб я мусила за все це платити. У мене не вистачить грошей.
— Та годі вже, — відповів Герствуд, сів у крісло і замовк.
Йому стало дуже гірко.
Керрі пішла з дому, а він усе сидів і думав, що треба щось робити.
Саме тоді в газетах почали зв’являтися натяки, що у Брукліні назріває страйк трамвайників. Серед робітників ширилось незадоволення тривалістю робочого дня і платнею. Як і завжди, робітники хтозна й чому обрали зимовий час для того, щоб примусити своїх роботодавців поступитися і полегшити їхнє становище.
Герствуд читав про це і думав: ото буде сум’яття в місті, як трамваї стануть.
Страйк почався днів за два до його суперечки з Керрі. Похмура днина схилялася надвечір, місто оповивала сіра мла, і схоже було, що ось-ось піде сніг, коли газети оголосили, що на всіх лініях трамвайники припинили роботу.
Добре обізнаний з газетними віщуваннями щодо безробіття цієї зими і з повідомленнями про фінансову паніку на ринку, сам не маючи ніякого діла, Герствуд читав про ці події з великою цікавістю. Він звернув увагу на вимоги страйкарів-вагоноводів і кондукторів, які скаржились, що раніше вони одержували по два долари на день, але ось уже більше року адміністрація почала використовувати «маршрутпиків», і цей порядок зменшив заробітки удвоє і збільшив робочий день з десяти годин до дванадцяти і навіть чотирнадцяти. «Маршрутниками» називались люди, яких ставили на роботу в години напливу пасажирів. За кожну ходку їм платили тільки двадцять п’ять центів. А щойно минали години найбільшого напливу, цих робітників відпускали. Найгірше було те, що ніхто не знав, коли йому дадуть роботу. Проте треба було з’являтися в парк зранку і чекати при всякій погоді, поки тебе потребуватимуть. Пересічно все це чекання давало дві ходки на день, тобто близько трьох годин праці за п’ятдесят центів. Ті години, які доводилось чекати, не бралися до уваги.
Трамвайники скаржились, що ця система чимраз більше поширюється і що недалекий той час, коли з семи тисяч робітників тільки поодинокі одержуватимуть по два долари на день. Вони вимагали скасування цієї системи, обмеження робочого дня десятьма годинами (не рахуючи випадкових неминучих затримок) і плати не менше двох доларів з чвертю. Вони вимагали негайного задоволення всіх цих вимог, але трамвайні компанії їм відмовили.
