Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Розділ XLIX
Хоча здоров’я містера Лоренса вже повністю відновилося, мої візити до Вудфорду не припинялися. Ми рідко говорили про місіс Гантингтон, та ніколи не було такого, аби ми не згадали її, бо я приходив до нього, аби дізнатися про неї. Розмову я починав про інше й завжди очікував, чи він часом сам не заговорить про неї. Якщо він цього не робив, то я недбало запитував: «Ти останнім часом нічого не чув від своєї сестри?» Якщо він казав «Ні», то я більше нічого не запитував, якщо ж казав «Так», то я наважувався запитати: «І як там вона?» – але ніколи не запитував: «Як там її чоловік?» бо всім своїм серцем бажав, щоб із волі небес він переселився до кращого світу, адже після одужання так і залишиться хтивим та підлим і що дужче звикатиме до її щедрої доброти, то черствішими ставатимуть його почуття, а серце дедалі твердішим і глухішим до її переконливих аргументів – втім, Богові краще знати. А поки що я не міг не очікувати з нетерпінням результату Його рішень, знаючи, що хоч як зацікавлена Гелена в добробуті свого чоловіка, хоч як вона оплакує його лиху долю, та поки він живий, вона буде нещасною.
Минуло вже два тижні, а відповідь на всі мої запитання була негативна. Аж урешті Лоренс оцінив мою стриманість і передав мені до рук листа від сестри. Я мовчки прочитав його і повернув йому без коментарів чи зауважень. Така поведінка настільки припала йому до смаку, що відтоді він завжди показував мені її листи, бо то було набагато легше, ніж переказувати мені їхній зміст, а я приймав ці вияви довіри так спокійно і стримано, що в нього ніколи не виникало спокуси припинити їх.
Зміст цих послань закарбовувався у моїй пам’яті, а найвагоміші уривки я записував до щоденника.
Перший лист сповіщав про серйозний рецидив хвороби містера Гантингтона, що було результатом його звички до вживання горілчаних напоїв. Марно вона протестувала, марно змішувала вино з водою: її аргументи та благання тільки лютили його, аж виявивши, що вона потайці розвела і без того неміцний портвейн, який йому принесли, він жбурнув пляшку у вікно, присягаючись, що не дозволить дурити себе, а потім звелів дворецькому принести з льоху пляшку найміцнішого вина, стверджуючи при цьому, що він давно одужав би, якби йому дозволили робити все по-своєму, але їй подобається бачити його слабким, тоді він буде в неї під п’ятою – але, нехай йому дідько, такого більше не буде! – і, ухопивши склянку в одну руку, а пляшку в іншу, не заспокоївся, аж поки не видудлив її до дна. Тривожні симптоми були безпосереднім результатом цієї «нерозсудливості», як вона її м’яко назвала, й відтоді вони лише посилювалися. Недуга повернулася: насилу загоєна рана знову відкрилася, почалося внутрішнє запалення, і хворого насилу порятували. Звісно ж, настрій його від цього не покращав, – підозрюю, він став майже нестерпним, бо хоча його добра доглядальниця й не скаржилася, та обмовилася, що мусила довірити свого сина Естер Гаргрейв, оскільки її власна присутність була весь час потрібна в кімнаті хворого. «Він, – пише Гелена, – шкодує, що його нездержливість призвела до такого наслідку, та, як завжди, складає всю вину на мене. Якби я ставилась до нього, як до розумної істоти, каже він, то цього ніколи не сталося б, та як із чоловіком поводяться, мов із дурником, то він захищає свою незалежність навіть ціною власного здоров’я. Схоже, він усвідомлює загрозу своєму життю, та навіть зараз не хоче подивитися на це тверезо. Якось уночі я дала йому напитися, і він зауважив зі своєю саркастичною гіркотою:
– О, тепер ти уважна! Усе зробила б для мене, правда?
– Ти ж знаєш, – мовила я, трохи здивована його словами, – що я охоче зроблю все, що зможу, аби принести тобі полегшення.
– Це ти зараз так кажеш, янголе мій, та як одержиш винагороду на небесах, а я горітиму в пеклі, то шукай тебе тоді! Ти задоволено спостерігатимеш за мною і не зволиш встромити й кінчик пальця у воду, щоб охолодити мого язика!
– Якщо й так, то тільки тому, що я не зможу перестрибнути через безодню, що лежатиме поміж нами, а задоволення почуватиму лише від усвідомлення, що ти очищаєшся від гріхів. Але W невже ти справді вважаєш, що ми не зустрінемося на тому світі?
– Гм! А що мені там робити, хотів би я знати?
– Справді, робити тобі там нічого! Та невже ти хочеш пасивно зануритись у той стан муки, який собі уявив?
– О, це все байки, – зарозуміло сказав він.
– Ти певен, Артуре? ти цілком певен? Бо якщо є якийсь сумнів і врешті-решт ти зрозумієш, що помилявся, та вже буде надто пізно, щоб повернутися…
– Це буде незручно, – мовив він, – та я ще не збираюся помирати. Врятуй мене, Гелено! – вигукнув він, схопивши мене за руку, і зазирнув у моє обличчя із таким благанням, що моє серце обіллялося кров’ю, і за сльозами я не могла й слова сказати».
В наступному листі вона сповіщала, що недуга швидко розвивається. Не всі друзі покинули хворого, бо до нього приїхав пан Гатерслі, який почув про його лихо. З ним приїхала і дружина, яка вирішила відвідати матір і сестру, а також побачитися з любою подругою
Місіс Гантингтон рада була знову побачити Мілісент. «Зараз вона у Гроуві, – писала вона, – але частенько приїздить, щоб побачити мене. Містер Гатерслі витрачає багато свого часу, сидячи біля Артурового ліжка. Він виявляє неабияке співчуття до свого нещасного друга і хоче втішити його, та це, на жаль, неможливо. Часом він намагається жартувати з хворим, часом намагається підбадьорити його розмовами про давні часи, й це то відволікає містера Гантингтона від сумних думок, то завдає йому ще дужчого відчаю. В таких випадках Гатерслі почувається спантеличеним і не знає, що казати, хіба що пропонує погукати священика. Та Артур ніколи не погодиться на це: він знає, що в минулому із глумливою легковажністю відкидав застереження священика, які той робив із найкращих міркувань, і тепер не може й мріяти про те, щоб звернутися до нього по втіху.
Містер Гатерслі іноді пропонує свої послуги замість моїх, але л*. Артур не відпускає мене, і ця примха що далі, то дужчає. Я майже ніколи не покидаю його, хіба що аби піти до сусідньої кімнати, де інколи можу вилучити часину й поспати, коли він спокійний; але навіть тоді двері залишаються прочиненими, аби він міг знати, що я поряд Я і зараз із ним, коли пишу це, і, боюся, моє заняття дратує його, хоча я часто відволікаюся, щоб приділити йому увагу, та ще й містер Гатерслі сидить біля нього. Цей джентльмен прийшов для того, аби, як він висловився, випросити для мене свято й дати мені змогу погуляти парком цього прегарного морозяного ранку разом із Мілісент, Естер та маленьким Артурчиком, яких він привіз побачитися зі мною. Почувши про це, хворий почав лементувати й прозивати мене безсердечною та жорстокою, тож я сказала, що вийду лише на хвилину. Я обмінялася з ними лише кількома словами, постояла трохи, вдихаючи прохолодне свіже повітря, та повернулася до свого пацієнта. Я була відсутня насилу п’ять хвилин, а він вже гірко докоряв мені за легковажність і зневагу.
– Ні, ні, Гантингтоне, – сказав містер Гатерслі, – ти дуже суворий до неї; їй потрібні і їжа, і сон, і час від часу ковток свіжого повітря, а то вона просто не витримає, кажу тобі. Поглянь на неї, вона вже стала як тінь.
– Що таке її страждання поруч із моїми? – запитав він. – Ти ж не шкодуєш, що маєш доглядати мене, чи не так, Гелено?
– Ні, Артуре, аби лиш я могла прислужитися тобі цим. Я віддала б своє життя, аби врятувати тебе.
– Віддала б, справді? Не вірю!
– З великою радістю б віддала.
– Ох, це тому, що ти вважаєш, ніби більше готова помирати!
Настала болісна пауза. Він поринув у похмурі роздуми, та поки я міркувала, що ж йому сказати, Гатерслі, думки якого текли майже в тому ж самому руслі, порушив гнітюче мовчання:
– Кажу тобі, Гантингтоне, я гукнув би пастора: якщо тобі не сподобався сам вікарій, то можна запросити вікарія, який при ньому виконує обов’язки священика, чи ще когось.
