Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Досить, Маркгаме, досить!
– Ні, дозволь мені закінчити! Якщо ти одружишся з нею, то дім твій буде пусткою, а сам ти з’ясуєш, що побрався з людиною, котра не здатна розділити твої смаки, почуття та ідеї, позбавленою добрих почуттів і справжнього благородства душі.
– Ти скінчив?
– Так. Знаю, ти ненавидиш мене за ці слова, та мені байдуже, бо я хочу вберегти тебе від фатальної помилки.
– Добре! – відказав він із досить-таки непривітною посмішкою, – я радий, що ти настільки забув про свої власні біди, що можеш перейматися чужими проблемами!
Звичайно, всі ті міркування можна було б висловити трохи мудріше й стриманіше, та все ж таки вони дали ефект: він перестав їздити до Вілсонів й хоча більше ніколи не згадував про ту панну, та, певне, добре подумав над моїми словами, зібрав про неї відомості з інших джерел, порівняв їх із тим, що я казав, і дійшов висновку, що нехай вона краще залишається міс Вілсон із ферми Райкот, ніж стане місіс Лоренс із маєтку Вудфорд. Звичайно, Джейн Вілсон розлютилася на свого залицяльника, який так раптово накивав п’ятами. Чи правильно зробив я, зашкодивши її надіям? Гадаю, правильно, бо не почуваю докорів сумління.
Розділ XLVII
Якось на початку листопада до нас завітала Еліза Мілворд. Роза й не здогадувалася, що це справжнісінька відьма, тож і досі приятелювала з нею. У вітальні були тільки ми з Фергусом, а мати з сестрою поралися по господарству, та я не збирався розважати її – просто привітався і далі писав листи, які вже треба було віднести на пошту. Проте виявилося, що вона прийшла подратувати мене.
– Яке ж це задоволення – застати вас удома, містере Маркгам! – сказала вона з лицемірною посмішкою. – Я так рідко вас зараз бачу, ви зовсім не приходите до нас. Татко ображається, кажу вам! – додала вона, зазираючи мені в обличчя із зухвалим сміхом.
– Останнім часом у мене було багато справ… – сказав я, не відриваючи очей від листа.
– Так-таки й багато! А мені казали, що ви геть занедбали всі свої справи.
– То він помиляється, бо упродовж останніх двох місяців я гарую, як віл.
– Ах, тяжка робота – найперший лік від смутку, і даруйте, містере Маркгам, але ви дуже змарніли, чоло ваше печальне, можна подумати, що вас гнітить якийсь таємний клопіт. Колись зважилася б запитати, чому ви такий смутний і що можу я зробити для вас, та зараз уже не зможу зробити цього.
– Ви дуже добра, міс Елізо. Я скажу, що ви можете зробити для мене.
– Благаю, скажіть! Втім, я й так знаю, в чому ваш клопіт.
– Найбільший мій клопіт – це молода панна, що сидить біля столу і своїми теревенями не дає мені скінчити листа.
Перш ніж вона змогла щось відповісти, до кімнати увійшла Роза, тож вони посідали біля коминка, де, спершись плечем на кут камінної полиці, схрестивши ноги і засунувши руки до кишень бриджів, стояв той ледар Фергус.
– А зараз, Розо, – мовила Еліза, – я розповім тобі новину. Сподіваюся, ти її ще не чула – це про ту жахливу місіс Грем…
– Тихш-ш-ше! – прошепотів Фергус урочистим і значущим тоном. – Ми ніколи не говоримо про неї; її імені тут не згадують. – Він скоса зиркнув на мене, показав пальцем собі на лоба, потім підморгнув і сумно похитав головою: – Мономанія… тож не згадуй цього імені, ради Бога!
– Мені буде шкода зачепити чиїсь почуття, – пошепки мовила вона у відповідь. – Нехай іншим разом.
– Та кажіть уже, панно Елізо! – буркнув я.
– Гаразд, – сказала вона, – чи знаєте ви, що чоловік місіс Грем не помер, а вона просто втекла від нього? – (Я здригнувся і відчув, що моє обличчя спалахнуло, тож я схилився над листом та так більше й не підводив голови). – А тепер вона знову повернулася до нього і між ними відбулося повне примирення. Подумай лишень, – не вгавала вона, повертаючись до збентеженої Рози, – яким же дурнем повинен бути цей чоловік!
– І хто повідомив вам цю новину, міс Елізо? – запитав я.
– Я отримала її із дуже достеменного джерела.
– З якого, можу я запитати?
– Від одного зі слуг у Вудфорді.
– О! Я не знав, що ви у таких близьких стосунках із челяддю містера Лоренса.
– Я чула це не від самого слуги; він по секрету розповів про це нашій покоївці Сарі, а Сара вже розповіла мені.
– Теж по секрету? І нам ви теж розповіли це по секрету? Мушу сказати, історія ця не викликає довіри, хтозна чи й половина її відповідає дійсності.
Кажучи це, я запечатав листи і понадписував адреси. Руки мої тремтіли, хоч я й намагався зберігати спокій, адже Гелена й не думала повертатися до чоловіка. Либонь, вона просто виїхала, а слуга поспішив розпустити плітки. Але могло статися й так, що її забрали силоміць. Я поклав листи до кишені й, пробурмотівши, що біжу на пошту, вибіг надвір і почав гукати, щоб осідлали мого коня. Оскільки там не було ні душі, я сам вивів його зі стайні, надів сідло, вуздечку й учвал помчав до Вудфорду.
Лоренс гуляв у парку.
– Твоя сестра поїхала? – нетерпляче запитав я.
– Так, поїхала, – спокійно відказав він, і мій страх розвіявся.
– Гадаю, мені не дозволено знати, де вона? – запитав я, віддавши свого коня садівникові.
Мій співрозмовник із серйозним виглядом узяв мене за руку й, одвівши вбік, відказав:
– Вона в маєтку Грасдейл.
– Де? – скрикнув я.
– У маєтку Грасдейл.
– Як це сталося? – задихаючись, промовив я. – Хто її зрадив?
– Вона поїхала з власної волі.
– Неможливо, Лоренсе! Вона не могла бути такою божевільною! – вигукнув я, міцно хапаючи його за руку, ніби це могло змусити його зректися тих слів.
– І все ж таки вона це зробила, – так само спокійно відказав він. – Містер Гантингтон занедужав.
– І вона поїхала доглядати його?
– Так.
– Безглуздя! – вигукнув я, а Лоренс кинув на мене вельми докірливий погляд. – То він що там, вмирає?
– Думаю, ні, Маркгаме.
– А скільки в нього там ще доглядальниць? Скільки там ще жінок піклується про нього?
– Жодної; він сам, а то вона не поїхала б.
– О, прокляття! Це нестерпно!
– Що саме? Що він сам?
Я не намагався нічого відповісти, бо не був упевнений, що саме ця обставина не була певною мірою причиною мого розпачу. Тож я мовчки міряв кроками стежку, а потім раптово зупинився й, обертаючись до свого співрозмовника, нетерпляче вигукнув:
– Чому вона зробила цей безглуздий крок? Який чорт підбив її на це?
– Її обов’язок.
– Дурниця!
– Спочатку я сам був наполовину схильний так гадати, Маркгаме. Запевняю тебе, я не радив їхати, бо ненавиджу того чоловіка так само палко, як і ти, – його моральне виправлення принесло б мені не набагато більше втіхи, ніж його смерть; все, що я зробив, це проінформував її про факт його хвороби (яка була наслідком його падіння з коня на полюванні), і повідомив, що його покинула та нещасна особа, котра зветься панною Маєрс.
– Це був лихий вчинок! Тепер він буде обіцяти їй, що виправиться, а вона повірить йому, а тоді її становище буде вдесятеро гіршим.
– Поки що не схоже на те, – зауважив він, виймаючи листа з кишені. – З того звіту, який я отримав сьогодні вранці, видно, що…
– Дозволь прочитати! – попросив я.
Він, вочевидь, не горів бажанням задовольнити моє прохання, та поки він вагався, я вихопив листа з його руки. Потім засоромився і сказав:
– Забери його, якщо не хочеш, аби я читав.
– Ні, – відповів він, – ти можеш прочитати його. Я прочитав його. Ось що вона пише:
Грасдейл, 4-е листопада.
Дорогий Фредеріку, я знаю, що ти з нетерпінням чекаєш звістки від мене, і я розповім тобі все, що зможу. Містер Гантингтон дуже хворий, але не помирає, зараз йому вже набагато краще, ніж було тоді, коли я приїхала. У домі страшенний безлад: місіс Грівз, Бенсон і всі порядні слуги звільнилися, а ті, що прийшли на їхні місця, не дбають про свої обов’язки, тож мені доведеться повиганяти їх. Доглядає його сувора літня жінка. Він дуже страждає, проте безпосередні ушкодження, яких він зазнав від нещасного випадку, були не дуже тяжкі й, на думку лікаря, були б дрібницею для чоловіка з помірними звичками. Коли я ввійшла до його кімнати, він був напівпритомний. Він не звертав на мене уваги, аж поки я не заговорила.
«Ти повернулася, Алісо? – прошепотів він. – Навіщо ти покинула мене?»
«Це я, Артуре, це Гелена, твоя дружина».
«Моя дружина! – повторив він, здригнувшись. – На Бога, не згадуй про неї – я не маю ніякої дружини. Чорти б її вхопили, – скрикнув він за мить, – і тебе також! Навіщо ти це кажеш?»
Я більше нічого не сказала – просто сіла на ліжку, бо думала, що він помирає, і хотіла, щоб він упізнав мене. Врешті він раптом звівся на лікті і перелякано прошепотів:
«Хто ти така?»
«Гелена Гантингтон», – сказала я.
«Я, певно, божеволію, – вигукнув він. – Хто б ти була, покинь А мене! Я не можу бачити це бліде обличчя й ці очі. Ради Бога, пришли мені когось іншого, хто не так виглядає!»
Я відразу вийшла і прислала доглядальницю, та наступного ранку ризикнула знову зайти до його покоїв, і, зайнявши місце доглядальниці поряд із його ліжком, прислуговувала йому кілька годин поспіль, якомога менше показуючись йому на очі, і розмовляючи лише тоді, коли це було необхідно. Спочатку він прийняв мене за доглядальницю, та коли я ходила кімнатою, аби розсунути штори, він сказав:
«Ні, це не доглядальниця; це – Аліса. Залишися зі мною, будь ласка! Від тієї старої відьми я скоро помру».
«Я й так планую залишитися із тобою», – мовила я.
Він називав мене Алісою, і я терпляче зносила це, побоюючись, що суперечка може його схвилювати, та коли, попросивши склянку води, він прошепотів: «Спасибі, дорогенька!» – я не могла не зауважити, і до того ж виразно: «Ти так не казав би, якби знав, хто я», але він просто щось нерозбірливо пробурмотів у відповідь. Коли я обтирала його чоло і скроні оцтом із водою, аби полегшити жар і біль у його голові, він уважно розглядав мене, а потім зауважив:
«У мене такі дивні фантазії – ніяк не можу їх позбутися, а найчудніша з них – твоє обличчя і голос, бо вони такі, як у неї. Я зміг би в цю хвилину присягнутися, що це саме вона сидить біля мене».
«Це таки вона», – сказала я.
«Це приємно, – вів далі він, не звернувши уваги на мої слова, – і поки ти обтираєш мені чоло, інші фантазії згасають, а та посилюється. Я не можу терпіти її, вона мене вбиває!»
«Вона ніколи не зникне, – виразно сказала я, – бо це – правда!»
«Правда! – скрикнув він. – Ти ж не хочеш сказати, що ти насправді є нею?»
«Хочу, але тобі не треба сахатися, ніби я твій найбільший ворог: я приїхала доглядати тебе і робити те, чого ніхто з них не робив би».
«Ради Бога, не муч мене!» – стривожено вигукнув він, а потім почав бурмотіти прокльони на мою адресу чи на адресу тієї недолі, яка принесла мене сюди.
Я поклала губку з мискою і знову зайняла своє місце біля ліжка.
«Де вони? – запитав він. – Невже всі мене покинули?»
«Поблизу є слуги, якщо вони тобі потрібні, але краще ляж і заспокойся: ніхто з них не доглядав би тебе так дбайливо, як я».
«Я взагалі не можу цього зрозуміти, – збентежено мовив він. – Невже мені просто наснилось, що…» – і він затулив очі руками, ніби намагаючись розплутати цю загадку.
«Ні, Артуре, твоя поведінка була такою, що змусила мене покинути тебе, та я почула, що ти хворий і самотній, і повернулася доглядати тебе. Тобі не слід боятися звіряти мені всі свої бажання, а я спробую задовольнити їх. Більше немає нікого, хто подбав би про тебе; і я тобі зараз не дорікатиму».
«О, розумію, – сказав він із гіркою посмішкою, – це – акт християнської добродійності, завдяки якому ти сподіваєшся отримати місце на небі і викопати ще глибшу яму в пеклі для мене».
«Ні; я прийшла запропонувати допомогу, яка тобі потрібна, і якщо я зможу зарадити твоїй душі і збудити в ній каяття…»
«Авжеж, якраз пора для каяття! Що ти зробила з моїм сином?»
«Він добре почувається, і ти можеш його побачити, якщо заспокоїшся».
«Де він?»
«У безпеці».
«Він тут?»
«Хоч де б він був, ти не побачиш його, аж поки не пообіцяєш залишити його під моєю опікою й не дозволиш мені забрати його з собою, якщо я вважатиму це за необхідне. Але ми поговоримо про це завтра: зараз тобі слід зберігати спокій».
«Ні, дозволь мені побачити його зараз, я обіцяю, якщо вже так має бути».
«Ні…»
«Господом Богом присягаюся!»
«Я не можу довіряти твоїм клятвам і обіцянкам: ми складемо угоду, і ти повинен будеш підписати її при свідкові: але не сьогодні, а завтра».
«Ні, зараз… зараз!»
Він був так збуджений і так наполягав, що я вирішила вволити його прохання, та поклала собі не поступатися інтересами мого сина, тож написала на папері те зобов’язання, повільно прочитала йому і змусила підписати у присутності Рейчел.
Він просив, щоб Рейчел не було, коли він підписуватиме, та я сказала, що шкодую, але оскільки він уже втратив мою довіру, то має змиритися і з наслідком. Наступним його аргументом була нездатність тримати ручку. «Тоді нам слід зачекати, поки ти не зможеш тримати її», – зауважила я. Він сказав, що спробує, та виявилось, що він не бачить, де підписати. Я показала пальцем те місце, де мав бути підпис, і сказала йому, що він цілком міг би написати своє ім’я і в темряві, потрібно було лише знати, де його ставити. Але у нього не було сили виводити літери. «Ти надто хворий, аби бачити дитину», – сказала я, і він врешті спромігся скріпити угоду своїм підписом, а потім я попросила Рейчел прислати хлопчика.
Все це, можливо, здасться тобі жорстоким, але я відчувала, що не повинна втрачати свою теперішню перевагу і жертвувати майбутнім добробутом мого сина через якусь недоречну ніжність до почуттів цього чоловіка. Маленький Артурчик не забув свого батька, але тринадцять місяців відсутності зробили його сором’язливим; тож коли його провели до затемненої кімнати, де лежав хворий, так несхожий на себе колишнього, з червоним обличчям і диким блиском в очах, він інстинктивно пригорнувся до мене й стояв, перелякано дивлячись на свого батька.
«Підійди сюди, Артуре», – попросив той, простягаючи до нього руку.
Дитя підійшло і боязко торкнулося тієї палаючої руки, але майже здригнулося від страху, коли батько раптом ухопив його за руку і підтягнув ближче до себе.
«Ти впізнаєш мене?» – запитав містер Гантингтон, пильно розглядаючи риси його обличчя.
«Так».
«І хто я?»
«Татко».
«Ти радий бачити мене?»
«Так».
«Ти не радий!» – розчаровано відповів батько.
Артурчик підійшов до мене. Хворий сказав, що я навчила дитину ненавидіти його, і почав лаятися і проклинати мене. Допіру він розтулив рота, я відправила дитину з кімнати, а коли він зробив паузу, спокійно запевнила його, що він помиляється.
«Я справді хотіла, щоб він забув тебе, – сказала я, – а передовсім забув те, чому ти його навчав, тож і не балакала з ним про тебе».
Хворий відповів стогоном, а голова почала метатися на подушці.
«Я вже в пеклі! – кричав він. – Ця триклята спрага спопеляє моє серце! Чому ніхто не?…»
Перш ніж він встиг скінчити, я налила склянку якогось кислуватого напою, який стояв на столі, і принесла йому. Він жадібно випив, але пробурмотів, як я забирала склянку:
«Тобі здається, ніби ти сиплеш мені розпечений жар на голову, правда ж?»
Я запитала, чи можу ще щось зробити для нього.
«Так, я надам тобі ще одну можливість продемонструвати християнську великодушність! – глузливо усміхнувся він. – Поправ мою подушку і цю трикляту постіль. – (Я так і зробила). – А тепер дай мені ще одну склянку цієї гидоти. – (Я підкорилася). – Це чудово, чи не так? – сказав він зі злісною усмішкою, коли я тримала склянку біля його уст. Ти, певне, ніколи й не мріяла про таку можливість!»
«Мені залишатися з тобою? – запитала я, поставивши склянку на стіл. – Чи тобі буде спокійніше, якщо я піду і пришлю доглядальницю?»
«О так, ти напрочуд ніжна та люб’язна! Та я божеволію від усього цього!» – відповів він, нетерпляче відкинувшись назад.
«Тоді я залишу тебе», – сказала я і пішла собі.
Наступного ранку лікар звелів пустити йому кров, і після цього він був спокійнішим. Моя присутність уже не дратувала його, як раніше, і він приймав мої послуги спокійно, без будь-яких гірких зауважень, та наступного дня трохи ожив, а разом з ним ожила і його лиха вдача.
«О, ця солодка помста! – кричав він. – І до того ж ти можеш тішитися цим зі спокійною совістю, адже це твій обов’язок».
«Добре, що я виконую свій обов’язок, – сказала я, – бо це єдина втіха, яку я маю; виходить, єдина винагорода, якої мені слід очікувати, – це чисте сумління!»
Він здивувався.
«А якої винагороди ти очікувала?»
«Ти не повіриш, але я сподівалася полегшити твої страждання, та, схоже, ти сам не хочеш цього. Я пожертвувала власними почуттями і всім тим незначним комфортом, який мені ще залишався, і все даремно, бо ти гадаєш, ніби я роблю це з помсти!»
«Це все дуже добре, насмілюся сказати, – мовив він, розглядаючи мене із безглуздим подивом, – і, звісно ж, я маю потонути в сльозах каяття і захоплення від такої великодушності і надлюдської доброти. Що ж, роби для мене добро, якщо ти знаходиш у цьому якесь задоволення, бо сама бачиш, що я зараз такий жалюгідний, яким тобі хотілося б мене бачити. Відтоді як ти приїхала, мене доглядають набагато краще, бо ці негідники занедбали мене, а друзі, здається, покинули назавжди. То були страшні часи, запевняю тебе: я інколи думав, що краще б я помер. Як ти гадаєш, таке можливо?»
«Можливість смерті є завжди; і завжди добре жити з такою можливістю у перспективі».
«Так, так! але як ти гадаєш, може ця недуга скінчитися смертю?»
«А ти підготувався до цього?»
«Лікар звелів мені не думати про це, бо я маю обов’язково видужати, якщо притримуватимуся режиму і розпоряджень».
«Сподіваюся, ти одужаєш, Артуре, та ні лікар, ні я не можемо говорити про це з певністю – у тебе внутрішнє пошкодження, і важко здогадатися про його масштаби».
«Отакої! ти хочеш налякати мене до смерті».
«Я не хочу даремно заспокоювати. Якщо усвідомлення непевності життя може спонукати тебе до серйозних думок, я не відволікатиму тебе від таких міркувань. Ти боїшся смерті?»
«Це єдине, про що я не можу думати, тож якщо ти маєш якісь…»
«Але ж вона колись таки прийде, причому так само неочікувано, як це було б і сьогодні. Звісно, тоді вона буде такою ж небажаною, як і зараз, якщо тільки ти не…»
«О, дідько б її вхопив! Не мордуй мене своїми проповідями, я їх терпіти не можу, кажу ж тобі. Якщо ти гадаєш, ніби є якась небезпека, то врятуй мене від неї; а потім, на знак вдячності, я вислухаю все, що тобі заманеться сказати».
Тож я облишила цю тему. А зараз, Фредеріку, я мушу завершити свого листа. Я сиджу біля хворого і в мене геть немає вільного часу, бо ще ж треба піклуватися і про сина. Якщо його батькові стане гірше, я попрошу Естер Гаргрейв узяти його до себе на якийсь час, але поки що мушу сама глядіти його.
В цікавому становищі я перебуваю: докладаю всіх зусиль, аби сприяти одужанню і моральному виправленню свого чоловіка, та що мені робити, коли він одужає? Виконувати свій обов’язок, звісно, – але як? Що ж, буду виконувати те завдання, яке стоїть переді мною зараз, а Бог дасть мені силу виконати те, чого Він вимагатиме надалі. Прощавай, дорогий Фредеріку.
