Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Що ти думаєш про це? – запитав Лоренс, коли я мовчки складав листа.
– На мою думку, – відповів я, – вона розсипає перли перед свиньми. Та більше нічого не казатиму: нею керують найкращі і найблагородніші мотиви, і якщо це нерозумний вчинок, то нехай небо захистить її від його наслідків! Можна мені залишити цього листа, Лоренсе? Вона жодного разу ніде не згадала про мене, тож від цього не буде шкоди.
– А чому ти хочеш залишити його собі? – Хіба ці літери писала не її рука?
– Ну, якщо так… – сказав він. І я залишив листа собі.
– А як писатимеш, – сказав я, – то запитай, чи можна мені розповісти матері та сестрі її правдиву історію, аби сусіди зрозуміли, як ганебно поставилися вони до неї? Скажи їй, що це – найбільша ласка, яку вона мені може зробити, а ще скажи… ні, більше нічого не треба. Я міг би написати їй сам, але втримаюся від цього.
– Добре, я зроблю це для тебе, Маркгаме.
– А як отримаєш відповідь, то даси мені знати?
– Якщо все буде гаразд, то я прийду і негайно сповіщу тебе.
Розділ XLVIII
За п’ять чи шість днів містер Лоренс завітав до нас із візитом і показав мені наступного листа від сестри. Йому здавалося, що той лист піде мені на користь. Вона писала: «Містер Маркгам може розповісти про мене, якщо вважатиме за необхідне. Він знає, що мені хотілося б, аби про це якомога менше говорили. Сподіваюся, він добре почувається, та скажи йому, що він не повинен думати про мене».
Наводжу кілька уривків з цього листа.
Йому краще, але в нього сильна депресія від наслідків хвороби і суворого режиму, якого він змушений дотримуватися. Прикро бачити, що його дуже тіло змарніло й виснажилося під впливом його колишнього життя, та лікар каже, що небезпека минула і треба тільки берегтися. Деякі стимулюючі сердечні засоби він неодмінно мусить приймати, але їх слід правильно розводити і вживати дуже помірно, а його не змусиш це робити. Спочатку він так боявся смерті, що мені легко було наглядати за ним, та його страждання вщухають і він перестає слухатися. Повернувся його смак до їжі, що теж недобре. Я обмежую його, як тільки можу, а він свариться на мене за мою жорстку суворість і часом діє усупереч моїй волі. Зараз він так примирився із моєю присутністю, що нарікає, коли мене немає поруч. Крім того, мені доводиться наглядати за челяддю і займатися маленьким Артурчиком. Я не сиджу біля нього ночами, бо доглядальниця, яка зробила це своєю професією, має кращу кваліфікацію, ніж я, та і вночі не можу добре спочити, бо містер Гантингтон не соромиться гукати мене за будь-якої пори. Я можу все це пробачити, бо знаю, що це результат недуги і розладнаних нервів. Найдужче дратує мене пристрасна ніжність, яку він виявляє вряди-годи, бо я не можу ні відповідати на неї, ні вірити їй, – чим більше намагається він помиритися зі мною, тим більше я ухиляюся від нього.
– Гелено, що ти маєш намір робити, коли я одужаю? – запитав він сьогодні зранку. – Знову втечеш?
– Це повністю залежить від твоєї поведінки.
– О, я буду дуже хорошим.
– Але якщо я вважатиму за необхідне покинути тебе, Артуре, то не втікатиму: ти знаєш, що я маю твій власний дозвіл піти, коли мені тільки заманеться, і забрати сина.
– О, в тебе не буде ніяких причин! Невже ти не вибачиш мені?
– Ти помиляєшся, бо я вже пробачила тобі, але ми вже не зможемо кохатись, як було колись, і якщо ти захочеш цього, то я не зможу відповідати тобі взаємністю. Лише справи, а не слова повернуть тобі мою колишню прихильність.
Він лише стенув плечима. Нещасний чоловік! Слова у нього були дешевшими, ніж справи, то було все одно, якби я сказала: «Слід заплатити фунти, а не пенси, щоб купити ту річ, яку ти хочеш». А потім у нього вихопилось невдоволене зітхання, ніби з жалю, що він, той, за яким бігало так багато прихильниць, зараз покинутий на милість такої жорстокої, вимогливої, безсердечної жінки.
– Прикро, чи не так? – поцікавилась я.
Правильно я витлумачила його роздуми чи ні, та моє зауваження повністю збіглося з його думками, бо він відповів: «Цьому вже не зарадиш», й сумно усміхнувся.
Я вже двічі бачилась із Естер Гаргрейв. Гарна дівчина, та жорстока матінка зламала її життєрадісний дух і зіпсувала її характер, бо дочка не захотіла виходити заміж за того, кого для неї обрали. Мати її настільки бездушна, що вирішила обернути життя дочки на тягар, якщо вона не підкориться її бажанням.
– Мама робить все, що може, – розповідала вона, – аби я почувала себе клопотом для родини, найбільш невдячною, егоїстичною, та непоштивою дочкою, яка коли-небудь народжувалась, а Волтер такий суворий, холодний і пихатий, ніби відверто ненавидить мене. Я вже думаю, що мусила б поступитися, якби знала, що таке буде, але зараз не здамся з чистої упертості!
– Поганий мотив для гарного рішення, – відповіла я. – Та знаю, що ти маєш кращі причини для своєї наполегливості, й раджу тобі не випускати їх із поля зору.
– Повірте мені, я так і робитиму. Я іноді погрожую мамі, що втечу і зганьблю родину, заробляючи сама собі на життя, якщо вона не припинить мучити мене, і тоді це її трохи лякає. Але я таки зроблю це, якщо вони не слідкуватимуть за собою.
– Заспокойся і потерпи трохи, – порадила я, – може, настане краща пора.
Бідолашна дівчинка! Хотіла б я, щоб узяв її заміж гідний чоловік, – ти часом не хочеш, Фредеріку?
Хоч уважне читання цього листа і наповнило мене страхом за майбутнє життя Гелени, а також за моє власне, все ж там було одне велике джерело втіхи: тепер я міг очистити її ім’я від брудного наклепу. Мілворди і Вілсони замовкнуть, та й мої друзі мають начуватися, бо їхні підозри були такою ненависною прикрістю для моєї душі. Я знав, що кількох слів моїм матері та сестрі буде достатньо, аби рознести цю новину по всій усюдах.
Роза була в захваті; допіру я розповів їй усе, що вважав належним, вона жваво наділа свого капелюшка, накинула шаль і побігла звістити це Мілвордам і Вілсонам, хоч вони, підозрюю, не дуже зрадіють тій новині, – вона приємна тільки для Рози та ще Мері Мілворд, тієї урівноваженої чуйної дівчини, яку так цінувала Гелена.
Оскільки в мене більше не буде нагоди згадати про Мері Мілворд, хочу сказати, що вона вже заручена з Ричардом Вілсоном. Він зараз у Кембриджі, де його зразкова поведінка та старанна наполегливість у навчанні дали йому змогу досягнути академічної кар’єри. Цього закохані й очікували вже багато років, тож для них настала пора побратися, хоч усі їхні знайомі вважали, що блідий скромний книгоїд ніколи не набереться хоробрості, аби одружитися, а якщо й одружиться, то не зможе утримувати дружину, а про Мері казали, що вона негарна і ніколи не знайде собі чоловіка.
Оселилися вони у домі священика, тож коли превелебний Майкл Мілворд помер, то Ричард Вілсон став його наступником на посаді парафіяльного священика Лінден-хоупа на превелике задоволення його мешканців.
Якщо тебе цікавить, як склалася подальша доля сестри цієї пані, можу лише сказати тобі – про що ти, можливо, вже чув з іншого джерела, – що за дванадцять чи тринадцять років вона звільнила щасливу пару від своєї присутності, узявши шлюб із багатим торговцем із Л., і я не заздрю цьому його придбанню. Боюсь, вона влаштувала йому досить незатишне життя, хоча він надто вже тупий, аби осягнути весь масштаб свого нещастя. Особисто у мене немає із нею нічого спільного, й ми не зустрічалися багато років, але я переконаний, що вона ще не забула ні мене, ні Гелени й досі люта на нас.
Щодо сестри Ричарда Вілсона, то вона, не маючи ніякої змоги знову завоювати пана Лоренса чи знайти іншого чоловіка, так і не вийшла заміж. Після материної смерті вона звільнила ферму Райкот від своєї присутності, бо не могла більше терпіти грубі манери та простацькі звички свого брата Роберта і його дружини, й переїхала до міста, де живе зі скупою і холодною претензією на елегантність, збуває весь час у вишиванні та скандалах, частенько розповідаючи про свого «брата вікарія» та свою «сестру, вікарієву дружину» і повністю оминаючи увагою свого брата фермера та свою сестру, фермерову дружину, – пихата, підступна й отруйна стара панна.
