Оповiдання - Вовчок Марко (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
За тиждень прийшла в Київ. Красний, боже, який! А що вже святi церкви, то й не сказати! А людей, людей! Без лiку, та все чужi — минають i не глянуть на тебе. Спочила коло святої Лаври, та й пiшла собi мiсця питати. Ходжу, ходжу, тiльки улицi й заулки перехрещую. Увiйшла в базар, сей таки точок Подольський, — стоїть купочок молодиць i дiвчат.
— Боже помагай! — кажу.
— Спасибi!
А самi оглядають мене — _яка й звiдки.
— Чи не знаєте, — кажу, — де б тут службу можна знайти?
— Еге! Ми й самi ждемо, молодичко! А се вони, бач, вийшли, чи не найме хто: так вже тут заведено.
— Коли ваша ласка, — кажу, — то й я собi коло вас стану.
— Становiться, ми не боронимо.
Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного наступає, зiходяться, розiходяться, гомонять, кричать, — i люди, й пани, i мiщани; стукотить, гуркотить. Той своє продає, той прицiняється до чужого. Двi молодички гарненько цокотять удвойзi, а тут дiтвора змагається — чогось не подiлили. Перекупка, як жар, червонолиця, стала против сонця, бряжчить коралями та вигукує: "Е, е! Коралi добрi! Дивiться ж бо, молодичко! Ось купи, моя любочко, купи, примiряй до лиця! Ну ж бо, ну, не соромся!" — звивається вона коло повновидої, гарної молодицi у бiлiй сорочцi i в зеленiй хустцi. Молодиця не хоче, а вона таки зачепила їй за шию намисто та кричить:
— _ Дивiться, дивiться, добрi люди, що в мене молодиця, як калина, як яблучко, як дiвочка, як паняночка!
— Та пустiть мене, бог iз вами! — одбивається молодиця. — Я й ваше намисто порву! Отеє справдi! Чого це ви на мене напались?
А сама засоромилась, почервонiла, як вишенька, i досадно їй, очицi блищать, i смiється.
Москаль, що якесь старе залiзо продавав, задивився, стоїть i всмiхається, i не чує, що жвавий мiщанин у чемерцi штовха його: "Москва, москва! Чи продаєш залiзо?"
Постояли ми там годину, а може, й бiльш. Якась пристаркувата панi до нас iде.
— А чи нема тут такої молодицi, щоб помiсячне згодилась?
— Чому нема? — кажуть усi. — Можна й на мiсяць iзгодитись.
Та й почали договорятись. Каже та панi: "Роби менi й те, й те, i друге, й третє, i все, i бiли, й вари, i ший, i мий. Дам тобi на мiсяць карбованця!"
— Шукайте собi деiнде, — кажуть їй, одступаючи од неї. А вона до мене: чи не згоджуся я.
— Добре, панi!
Та й пiшла за нею. "Все, — думаю, — що-небудь запрацюю собi. Роботи не боюсь: треба жити, то треба й робити, щоб не було од бога грiха, а од людей сорома. Нема нiде хлiба лежачого".
VIII
Привела мене панi до своєї господи. Невеличкий будинсчок; кiмнатки низенькi, похилi, а проте столички всякi, коло стiни рядочком, i завiси на оконцях, i дзеркальце висить, — хоч там таке, що як подивитись у його, то й себе не пiзнаєш: так тобi перекривить обличчя… Стрiла нас панночка, вже доросла й огрядненька собi, нiвроку.
— Що, мамiнько, — питає, - найняли?
— Ось iде за мною. Якась селючка нагодилась.
— Отеє, мамо! Що зробите, то все не до ладу! Нащо вам селючка здалась? Вона нiчого не вмiє, анi плаття вигладить, анi вслужити догодне. Хiба будемо на неї дивитись, як на мальовану!
Стукнула дверима, аж столички всi скакнули, як живi, й вийшла.
Бачу, що менi недобре тут буде! Де ж таки хто чував, щоб дитина так незвичайно з питимою своєю матiнкою поводилась?
А стара й слова дочцi не промовила.
— Вари, — каже, — обiдати, молодице! Розказала менi всi там порядки i навчила, що й як, та й покинула мене саму в хатi.
На обiд прийшов i чоловiк її з крамниць, — такий високий, чорнявий, у синiй чемерцi, очi йому веселi й бистрi. Поклонивсь менi та й каже:
— Гляди ж, молодичко, шануйся, то будемо сватами й братами!
Спасибi йому, розважив мене трохи тим словом добрим. Тяжко робила я, — боже, як тяжко! Цiлiсiнький день у роботi; одно ще не скiнчу, вже друге мене дожидає. Стара й сама годинки не посидить дурно: а дочка була вже така вигадчиця, що нехай господь боронить! Сходить сонечко — вона вередує, i зайде — вередує. I те не добре, й те не до ладу, i не так говориш, i не так ходиш… та коли б же на мене одну, а то й на свою рiдну матiр гримає: "Чому, — каже, — в нас не так, як в Iваненковських панiв, що в їх усе по-панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не можу!" Та й сяде плакати. Мати вговорює, аж падає коло неї: "Не плач, дочко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи буде!"
А батько таки просто, було, каже: "Ой, дочко! не дурiй! Що се ти химеруєш, якiсь панськi розкошi все вертяться в тебе на думцi. Гляди, щоб з тебе добрi люди не смiялись!"
Вона розгнiвається й вибiжить.
— А що? — каже, було, до жiнки, — бог нас покарає, що ми так дитину розпустили! Не буде їй добра у свiтi, коли такою вередницею зостанеться. Не потурай їй, жiнко, бо каятись будеш! Чому ти її на розум не навчиш? Ти ж мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий сидить та гави ловить i за холодну воду не вiзьметься. Ти все за багатшими пнешся; придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись. Так повелось тепер, що аби на переднiх колесах добре, а на заднiх i невiть-що!.. Коли жалуєш дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою.
А дочка не дуже-то й слухає матерi: загне голову, як муштровий кiнь, та й вийде з кiмнати.
Послав бог їм лихо: захорував господар та хутко i вмер. Як умирав, покликав дочку та й каже:
— Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай тобi господь подарує! Послухайся мене хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй своїм родом. Твiй рiд хороший i величний: не плодив нi злодiїв, нi душогубцiв, як iншi багатiї роди. Живи, доню, як бог тобi дав, шануй стару неньку. Нехай би ти коло неї впадала, а не вона на старостi лiтах коло вередливого дiвчати! Послухайся, доню!
Вона тiльки плаче та в руку його цiлує. Поблагословив її та знов питає:
— А що, доню, пам'ятатимеш мiй завiт тобi?
— Пам'ятатиму, татоньку милий!
Поховали його на Скавицi. Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс нашого покiйника; всi царства божого йому жадають: такий добрячий був чоловiк!
IX
От дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якiсь приятельки, верхоглядки та верхоумки, то й звели її нiнащо, i дома не сидиться, i роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на їй було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати; а мати така, що послухає й оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi навернути, що дочка витратила, — та й д'хнути менi не дає: роби, та й роби, та й роби!
Дав бог весну, вiє теплом, iз стрiх вода капле, сонечко веселенько свiтить, тане снiг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленiли… Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Київ щовесни! Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.
— Як же господь милує? — питаються. — А твiй брат дуже на тебе гнiвається, їздив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у Києвi. "Коли вона така, — каже, — що мене кидає, як лихого пана, що їй не жалко, то й я одцураюсь її!"
— А як вони живуть? — кажу. — Чи здоровi, чи живi всi дiточки? Чи гаразд у їх у господi?
— Де там! Такi стали голi, як турецькi святi. Чогось не ведеться їм. Господь їх святий знає, що то таке! Може, то вашi сльози їм одливаються. Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.
— Земляки мої любi, — кажу їм, — як би то менi вас iще побачити? Чи не зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, будьте ласкавi, вiзьмiть.
