Оповiдання - Вовчок Марко (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
— Увiйди та одпочинь, дитино, — промовив хтось тихо й поважно.
Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила. Борода бiла нижче пояса кучерявиться; сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипає.
Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, говiрка.
— Оставайся в нас iз богом, молодичко, — каже. — Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.
Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.
— Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй.
От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько. А я думаю собi: "Як-то тепереиьки небожата мої коханi? Чи згадують мене?"
Осталась. Живу в їх мiсяць, живу й другий; добре менi так, що годi! Так мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хатi, пообiдаємо та й посiдаємо усi в садку пiд черешнею. Панотець тихенько собi сидить та думає або молитви шепче, а то псальми спiває — так хороше, господи! Старенька й панiматка гомонять то те, то iнше; я коло їх тулюсь та слухаю. I внучечка качається по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi зеленiй зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здається б, i вiк свiй звiкував. От же все менi туга невсипуща! Вони й розважають, i розговорюють.
— Не сумуй, — кажуть, — то грiх великий. То дитина плаче, бо нiчого не розумiє, а доросла, то повинна собi раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втратиш — яке вже буде життя! Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав!
А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами; кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiлої хатки червонiє рясне вишення чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховається. I зелено, й червоно, i голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло тої хатки… Тихо й тепло, i скрiзь червоно — i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..
— Сей…свiт — як макiв цвiт; як-то на тiм буде! — каже, було, стара, похитуючи головою.
— Боже мiй, боже! — промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi очi вгору.
— Слава господовi! — рече.
VI
Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула, — та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не впустила, i слова не промовлю — зрадiла. А вiн:
— Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, — каже менi, — то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.
— Та чи здоровi ж вони там? — питаю плачучи. — А дiточки як? Мабуть, забули мене?
— Де вже забули! I досi плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братовi казати?
— Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати — тож не знаю, хто мене присилує.
— А тут же вам добре?
— Так-то добре, що й сказати не можна! — та й розповiдаю йому, де я служу.
— Зайдiть лишень, — кажу, — то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тiтка прислала.
От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, — шлю їм. Проводжу того чоловiка за село та плачу-плачу!
— Скажiть, що я їх до самої смертi кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!
— Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам господь помагає iз вашими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали мене, заїжджого, як сiм'янина. От люди!
— Так-то вже їм бог дав, що всi їм любi й милi, — кажу йому.
— То вже правда, що божi люди! — одказує чоловiк, радiючи.
Провела його за село, того чоловiка, попоплакала… Минуло з тиждень. У суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька:
— До вас гостi наїхали!
— Якi? — питаю, а саму як огнем обхопило.
— Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i дiточки з ними. Питаються вас.
Я й не схаменусь — стою. Коли бачу — брат у хату з жiнкою й з дiтьми. Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть велика-побачила, а друге-згадала своє горе й лихо. Почали мене всi просити: "їдь та їдь iз нами. Не послухаєш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама невесела), то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть".
А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та просять:
- їдьте з нами, тiточко наша кохана, їдьте!
— Нi, не поїду.
Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слiзочки з очей i капотять.
Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.
Пiшла, попрощалась iз господарями, подякувала їм за милiсть i за ласку. Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од їх, та на мене радiють, що бог менi дав — iзнов до брата iду, — у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю, поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю її саму.
Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Здається, що кожний куточок веселенько менi всмiхається, i я наче помолодшала: з дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.
Почала братова мене знов допiкати. Уже тепер i ступити менi не дасть; уже нема менi й промитої води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали собi бiду! Як почне — боже, твоя воля! — що я й об'їла їх i обпила; та якось i про грошi мої згадала, що я їм позичила: "Ти думаєш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба в нас з'їла, нiж тих грошей було!"
А я позичила братовi всi до копiєчки, що взяла за худобу, — а в мене були й воли хорошi не одна пара, й корови, i овечок отара велася, й хату продала, — то всi, всi йому оддала.
— Ну, — кажу, — коли вже з'їла я свої грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдного батька!
Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть, побоялась, щоб брат не сварився.
VII
Я таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й дома тодi не було. "Вже як там тяжко не буде, — думаю, — а вдруге не вернусь! Пiду свiт за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!" Бо таке в мене серце хибке, що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. I надумалась iти в Київ.
Заходила в Дем'янiвку. Хоч i в сторонi, та дуже жадалось менi побачити своїх перших господарiв. Поплакала там, i вони зо мною посумували.
— Пiду до Києва, — кажу їм. — Як далеко буду, то про мене забудуть, та чи не забуду й я свого лиха.
— Нехай господь помагає! Iди з богом. А коли схочеш до нас вернутись, вертайсь. Ми радi тобi будемо, приймемо тебе, аби живi були.
Вийшла я од них веселiш теплим ранком. Пiшла собi дорогою.
Перехожий, проїжджачий — що їх там па шляху не кидалося в вiчi, нiхто мене не зайняв, спасибi богу! I москаль пройде — мине, i крамарський вiз простугонить, i пан четвернею пробiжить — тiльки тебе курявою обнесе, та й знов з поля вiтрець повiйне i зазеленiють тобi гаї й степи; деколи озеро заблищить чи рiчка розливається. А що ходка чумакiв не одна наверталась на очi, то втiшно менi було добре слово почути: "магайбi!" або дороги розпитаться; то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало i дома, i в дорозi, то й душi живої не цурається.
