Оповiдання - Вовчок Марко (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
III
Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн веселий увiйшов:
— Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..
За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.
— А ти чому не йдеш, сестро?
— Спасибi, братику, не хочу.
Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.
— О жiнко! — каже. — Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: грiх тобi буде!
— Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру сказала!
Покинула вечеряти й з хати пiшла.
А старшенька дiвчинка до батька:
— Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати їй сказала?
Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився до мене, сiв поруч зо мною та:
— Сестро моя, — каже, — не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько, треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi… Подаруй моїй жiнцi яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя рiдненька!
— Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, — кажу. — Що твоя жiнка мене обидила, я їй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, — полегшає.
— Не плач, сестронько, годi!
— Я, брате, хочу вас покинути.
Вiн так i стрепенувсь:
— А де ж ти будеш?
— Пiду служити!
— Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! — почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, — i вона просить:
— Не кидай нас!
Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!
— Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шануватимем!
Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тiльки плачу.
А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:
— Спасибi, сестро, що ти моїх дiток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдної матерi.
А я таки маю думку йти в службу.
Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, i господарство своє, зросла в розкошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.
IV
Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не займається, — iмла. Востаннє глянула на дiток, на брата. I братової жалко стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.
Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село; а сонечко саме сходить… Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, — задивилась. Що менi там кожна стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування своє розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке — все мов по писаному вичитую.
Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до їх, — думаю, — все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".
Iду шляхом, — боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде, то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль та й далi.
Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою. Округи мене то жито половiє, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь колоситься; оддалеки гайок синiє, пiсочаний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне — тихо; тiльки якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.
Коли дивлюсь — iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора; зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! — кажу й собi. — Садовiться, та одпочиньмо трохи". Бачу, що дуже вони потомленi.
— Звiдки вас господь несе? — питаю чорноброву, хорошу молодицю, що дитинку на руках тiшила
— На прощу ходили, у Києвi були, — каже. — А вас куди мати божа та добра доля веде?
— У Дем'янiвку, коли знаєте.
— Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами; то разом i пiдемо!
— А чи не знаєте там коваля Ляща?
— Ляща? Який же то коваль Лящ? Нi, серце, не знаю й не чула. Є в нас Лящi, так то не ковалi, а так собi хлiбороби, як i ми.
— Спитай мене, молодичко, — озвалась стара бабуся, обдiляючи дiток, що обсiли її, хлiбом i поглядаючи на мене ласкаво. — Я зазнала ще того коваля Ляща i жiнку його знала, — нехай над обома земля пером! Добрячi були люди покiйнички!
— А давно ж вони померли, бабусю?
— Давненько, моє серце. Вже рокiв iз дев'ятнадцять буде. На одному тижнi й померли; як щиро любилися, так одно без одного й не жило. Перше вiн переставився, а за їм i вона; вкупi поруч i поховали їх. Хата спустiла, бо не було в їх нi роду, нi плоду. Се, мабуть, чи не до них iшла? Може, родичка? Бо вона була здалека взята.
— До їх, бабусю, та лиха моя доля.
— Нехай господь милує! Що ж тобi за пригода така, серце?
— Iду служби шукати, то думала, що родичi, то службу менi нарадять, а тепереньки, голiвко моя бiдная! Не знаю, що й робитиму!
— Шкода жугiитись, молодичко! Журбою поля не перейдеш! Ось я тобi службу нараджу, йди до нашого отця Iвана служити. Я в його i хрестилась, i вiнчалась, i досi живу, та, мабуть, i вмру у нього. Що то за добрячi люди, старосвiтнi, простi! Їх тiльки двойко, обоє старенькi вельми. Була дочка, оддали замiж, та не довго й погосподарювала — умерла. Дiвчинка зосталась, то старi при собi держать унучечку. Славне таке дитятко, що годi! Отець Iван уже дуже старий i темний рокiв iз дев'ять, а служби божої не кидає. Дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, — i заборонив. Так люди виходили усенькою громадою просити за його, щоб оставлено. "Люди добрi, — рече їм владика, — коли вiн такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престоловi божому й до кончини його вiку; треба тiльки менi вивiрити на свої очi, що темний слiпець благоподобно службу божу одправляє". Наїхав владика й хвалу боговi оддав, що так твердо й не-помилешно темний править службу божу, i хрестом його благословив… Iди до їх, молодичко. Роботи буде небагацько. Здужатиму, то й я поможу.
— Спасибi вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь дає вам усе добре!
— Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома заночуємо, коли бог дасть.
V
Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Село велике й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою недалечке; мав собi домочок, i садок, i город, — невеличке, та хороше хазяйствечко.
Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до своєї господи поспiшає, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут i очей не смiю пiдняти. Увiйшла та й стою сама не при собi. Чую, що стара за мене одповiщає.
