Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги полные .txt) 📗

- Пила, ще й не раз. Але те­пер во­на б зро­ду не впізна­ла під цим дран­тям дав­ню Лукію Нар­кисівну Мокрієвську, - ска­за­ла, осміха­ючись, стар­чи­ха.

- Теперечки во­на зро­ду-звіку не сіла б з ва­ми, Лукіє Нар­кисівно, пи­ти чай, - обізвав­ся той ста­рець, що прис­тав­ляв­ся сліпцем.

- Авжеж так, бо не пішла б зо мною в трах­тир або й в ши­нок. А ко­лись, як я ще бу­ла дідич­кою та не про­гай­ну­ва­ла сво­го маєтку, ми бу­ли з нею навіть тро­хи знай­омі, - го­во­ри­ла Мокрієвська.

- Коли б ча­сом і їй не до­ве­лось на старість ти­ня­тись по де­ше­вих трах­ти­рах та шин­ках, - обізвав­ся ста­рець.

- Мабуть, не до­ве­деться, бо во­на хоч з ро­ду знач­но­го, та збідніло­го, але все-та­ки її ба­га­тенька рідня за­ря­тує й дасть в се­бе при­ту­лок, не так, як моя рідня. Бо моя рідня од­цу­ра­лась од ме­не на віки вічні, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Але ж оця гра­фи­ня сьогодні одіб'є в нас стар­ча­чий хліб, по­ви­тя­гає з на­ших торбів чи­ма­ло хліба й за­гар­бає собі, бо во­на та­ки за­раз полізе до усіх архієреїв та при­че­питься, щоб по­да­ли їй на бідність по п'ятде­сят або най­менш, по двад­цять п'ять кар­бо­ванців. А потім во­на ще піде жеб­ра­ти по архіманд­ри­тах та по намісни­ках та й у їх ви­ка­ню­че най­мен­ше як по де­сят­ку кар­бо­ванців, а во­ни нам вже не виш­лють ні ша­га, - ска­зав ста­рець.

- Авжеж ви­ка­ню­че! бо як поч­не чіпля­тись та наріка­ти на свою ли­ху до­лю, то ченці му­сять да­ти хоч по де­сятків два кар­бо­ванців, аби тільки ви­тур­ли­ти її з по­коїв, - ска­за­ла Мокрієвська. - Ой в'їдли­ва ж та нас­тир­ли­ва во­на!

- Невже ж та­ки ви з дідичів? - спи­та­ла Га­лецька в про­вор­ної стар­чи­хи, не йму­чи їй віри.

- З дідичів. Я доб­ре знаю, що й ви не прос­та стар­чи­ха. Я за­раз-та­ки дізна­лась за це, як тільки ки­ну­ла на вас оком. Я лю­ди­на досвідна, бу­ва­ла в бу­вальцях, - го­во­ри­ла Мокрієвська.

Галецька спус­ти­ла очі до­до­лу й за­со­ро­ми­лась.

- Та приз­най­тесь, хто ви та­ка! Ми ніко­му не ска­же­мо. Ото стоїть попліч з ва­ми мій давній знай­омий. Він зза­мо­ло­ду був «чи­нов­ни­ком» в «гу­бернсько­му прав­ленії» й має свій дім, хоч і не­ве­ли­кий. Ту­теч­ки між каліччю та жеб­ра­ка­ми є вся­ко­го на­ро­ду. Тут не­на­че то­вар в мішаній че­реді: є й овеч­ки та те­ля­та, є й свині, є й оліндер­ки, є й ко­лишні баскі коні, - офіце­ри. Є всього пот­ро­ху, - го­во­ри­ла го­во­рю­ча Мокрієвська.

- Он дивіться, Лукіє Нар­кисівно! знов з'яви­лась ота про­ява, дя­чи­ха з Бо­яр­ки, а он­деч­ки стоїть не­до­ук по­по­вич, що ти­нявсь по мо­нас­ти­рях, був сли­ма­ком та роз­пивсь, роз­ле­дащів і по­шив­ся в бо­ся­ки, - го­во­рив ста­рець.

- А он­деч­ки знов ви­гулькнув отой офіцер, ле­да­що, що жеб­рає на Хре­ща­ти­ку, нап­нув­ши який­сь ла­та­ний офіцерський мун­дир. Це з тих по­ру­чиків-прой­дисвітів, що про­сять та при­ка­зу­ють: дай­те без­та­лан­но­му каліці, жінка в ме­не удо­ва й се­ме­ро діток в ко­лисці в спо­вит­ку. Є ту­теч­ки ба­га­то й без­та­лан­них удо­виць з панків та сільських ма­ту­шок, що че­рез злидні по­ши­лись у про­хач­ки, - го­во­ри­ла ле­пет­ли­ва Мокрієвська.

Галецька важ­ко зітхну­ла й за­ду­ма­лась. Во­на вже не га­разд чу­ла, що го­во­ри­ла їй ле­пет­ли­ва Мокрієвська. Сум най­шов на неї нес­подіва­но й не­на­че важ­ким гнітом нагнітив її ду­шу. Во­на не­са­мохіть при­га­да­ла свою ми­нувшість. Пе­ред нею ніби май­ну­ли давні кращі ча­си її жит­тя, ко­ли во­на бу­ла мо­ло­да й гар­на, ко­ли во­на жи­ла ще в сво­го батька май­ора; при­га­да­ла, як во­на йшла до вінця з своїм покійни­ком, вся в біло­му уб­ранні, в біло­му вінку, ве­се­ла та щас­ли­ва, з сер­цем, пов­ним ко­хан­ня, надії на свою до­лю, на свій та­лан. Во­на не­на­че по­ба­чи­ла ве­се­лий на­товп гос­тей, пов­би­ра­них панків та мо­ло­дих офіцерів у блис­ку­чих епо­ле­тах, її дум­ки пе­ре­летіли в ми­нувші ча­си, вер­ну­лись до­до­му, до сво­го батька. І во­на не­на­че ба­чи­ла йо­го, ба­чи­ла ніби на свої очі свою ста­реньку матір…

«Що б во­ни ска­за­ли, як­би те­пер бу­ли живі й по­ба­чи­ли, де це опи­ни­лась їх ко­ха­на доч­ка, між стар­ця­ми та яки­мись гультя­ями-про­ха­ча­ми, з тор­бою на спині, в яко­мусь ла­та­но­му дранті на пле­чах».

Галецька зир­ну­ла на довгі ряд­ки старців та калік на схо­дах, де сто­яли сліпці, зняв­ши сухі ру­ки до бо­га, де чер­воніли кук­си, бли­ма­ли більма­ми вид­ро­окі. Усі во­ни про­си­ли ми­лос­тині та­ки­ми жалібни­ми го­ло­са­ми, не­на­че то­ну­ли в бе­зод­ню, по­то­па­ли й бла­га­ли ви­ря­ту­ва­ти їх і спас­ти од наг­лої смерті.

«І я то­ну вже в якусь бе­зод­ню. І я ги­ну, як і ті безп­ри­хильні каліки, от-от за­ги­ну… і не зва­жусь навіть за­го­ло­си­ти, як во­ни го­ло­сять, му­шу мовч­ки страж­да­ти й терпіти».

І бідна Га­лецька зап­ла­ка­ла й крадько­ма втер­ла сльози, щоб ча­сом не ви­яви­ти се­бе пе­ред на­хаб­ни­ми про­ха­ча­ми, що сто­яли побіч неї й до­пи­ту­ва­лись у неї прав­ди, ще й з на­хабністю й без со­ро­му чва­ни­лись своїм гультяй­ст­вом.

В га­ле­реї вже порідша­ло. Де-не-де плен­та­лись по схо­дах куп­ки сільських ба­бок та мо­ло­диць, а потім і ті ос­танні куп­ки пе­рей­шли. Старці й усякі про­хачі й каліки по­ча­ли роз­хо­ди­тись з га­ле­реї. Без­ногі каліки на двох кук­сах та з ми­ли­ця­ми попід обо­ма пах­ва­ми з ве­ли­кою нап­ру­гою лізли вго­ру по східцях, об­пи­ра­ючись на­пе­ремінку ми­ли­ця­ми об східці. Га­лецька й собі ру­ши­ла з місця й по­ди­ба­ла по схо­дах. Ра­зом з нею пішла й Мокрієвська з своїм знай­омим стар­цем.

- Одже ж вам на­ки­да­ли буб­ликів та ски­бок тро­хи не пов­ну тор­бу, більше, ніж мені. Ма­буть, ви в со­рочці ро­ди­лись, що вам так спо­су­ди­лось отут сьогодні, - ска­за­ла ве­се­ла Мокрієвська з жар­та­ми.

- Ой, не до­ве­ди, гос­по­ди, ніко­му ро­ди­тись у такій со­рочці, як оце мені до­ля су­ди­ла, - зне­хо­тя обізва­лась Га­лецька, прос­ту­ючи че­рез лаврський цвин­тар.

- Ходім та ста­не­мо під ве­ли­кою церк­вою, - там ще не одійшла пізня служ­ба. Мо­же, пе­ре­па­де нам в жме­ню якась там копійка, - ска­зав ти­хий ста­рець до Га­лецької.

Вони прис­ту­пи­ли до две­рей ве­ли­кої церк­ви. Але там ко­ло самісіньких две­рей вже стов­би­чи­ли діду­га­ни та чо­лов'яги з синіми пи­ка­ми й по­ка­зу­ва­ли їм з-під торбів дулі. А як ніко­го не бу­ло ко­ло две­рей, то во­ни су­ка­ли їм дулі сли­ве під самісінький ніс. Га­лецька і Мокрієвська му­си­ли ста­ти аж скраю.

- За ци­ми гультіпа­ка­ми нігде не по­хо­пиш­ся, - про­мо­ви­ла Мокрієвська, - скрізь пос­пи­ха­ють те­бе з пер­ших рядків кре­сел та й випх­нуть на оцю гальорку; ну та й за­по­падні та спішні ка­торжні діду­га­ни! - ска­за­ла по­шеп­ки Мокрієвська до стар­ця-сусіда.

Постояли во­ни ще з го­ди­ну, до­ки скінчи­лась пізня одп­ра­ва, й вий­шли че­рез свя­ту бра­му на ву­ли­цю. Ста­рець поп­ро­щавсь з Га­лецькою, по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. взяв зво­щи­ка й по­ка­тав до­до­му. Га­лецька ти­хою хо­дою поп­ря­му­ва­ла до­до­му, але Мокрієвська пішла з нею й при­че­пи­лась до неї реп'яхом.

- Та скажіть-бо, хто ви такі? Мені ду­же ціка­во зна­ти, з яких ви, - чіпля­лась Мокрієвська.

- А хто ж я? Стар­чи­ха; та й годі! - зне­хо­тя обізва­лась Га­лецька.

- Ой, ні-ні! Зро­ду-звіку не пой­му віри. Ви, пев­но, з та­ких, як і я. Еге, так?

- Де там з та­ких? Де вже мені до вас! Я міщан­ка з По­до­ла, Май­бо­ро­ди­ха на прізви­ще, - ска­за­ла Га­лецька, щоб одб­ре­ха­тись од нас­тир­ли­вої стар­чи­хи.

- От і вбре­ха­лись по самісіньку шию, - ска­за­ла Мокрієвська й за­ре­го­та­лась так ве­се­ло, що од­ляс­ки, пев­но, дійшли аж до Лав­ри. - Я Май­бо­ро­ди­ху знаю, бо во­на ще не­дав­неч­ко ти­ня­лась отут-та­ки з тор­ба­ми, а це вже десь зслиз­ла: пев­но, по­мер­ла. Ви з та­ких, як і я. По очах та по ви­ду ще ко­ло Пе­чер я дізна­лась, що ви не з прос­тих про­ха­чок. Ви лю­ди­на освіче­на. Це за­раз зап­римітиш навіть під отим ла­та­ним дран­тям, що ви по­начіплю­ва­ли на се­бе. Ну, це зви­чай­на на­ша ліврея на цей час. Але хто то під цією про­хацькою лівреєю при­хо­вується? Ми оце в маш­ка­раді. Хто ти, гар­на маш­ка­ро? - спи­таю я.