Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги полные .txt) 📗

II

Другого дня в неділю ще вдосвіта, як тільки по­ча­ло дніти, Май­бо­ро­ди­ха збу­ди­ла Га­лецьку, од­чи­ни­ла віко скрині й поз­на­хо­ди­ла своє ста­ре ла­та­не уб­ран­ня.

- Не надівай­те ж сукні та ото­го бри­ля, бо вас об­ми­на­ти­муть сільські ба­бусі та мо­ло­диці. А во­ни ж то най­більше по­да­ють ми­лос­ти­ню. Удягніться в це дран­тя. Во­но чис­те, не зас­мальцьова­не. Нічо­го те, що во­но ста­ре та ла­та­не, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Галецька вдяг­ла ста­ру спідни­цю, так збляк­лу, що не мож­на бу­ло навіть довіда­тись, яко­го кольору во­на ко­лись бу­ла. Май­бо­ро­ди­ха знай­шла най­старішу удя­ган­ку, не то ка­ца­вей­ку, не то жу­пан, на котрій бу­ла сли­ве лат­ка на латці; дос­та­ла старі подіряв­лені сіренькі пан­чо­хи та стоп­тані че­ре­ви­ки. Га­лецька вляг­лась, зап­ну­ла го­ло­ву яко­юсь діря­вою збляк­лою хус­ти­ною, а в ру­ки взя­ла не­ве­лич­ку тор­би­ну й ціпок. З зап­ла­ка­ни­ми сум­ни­ми очи­ма, з ту­гою та од­чаєм на по­марніло­му ви­ду, Га­лецька ста­ла од­ра­зу ніби справ­дешньою стар­чи­хою, що й впізна­ти її не мож­на бу­ло.

- Хоч це дран­тя й не ли­чить вам, пані, але що ж маємо ро­би­ти. Нігде дітись: тре­ба вчи­ня­ти во­лю бо­жу! - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха, ви­ряд­жа­ючи Га­лецьку в про­хацьку до­ро­гу.

Майбородиха про­ве­ла Га­лецьку з По­до­ла аж геть вго­ру воз­во­зом, тро­хи не до по­ло­ви­ни шля­ху до Лав­ри. Во­на бо­ялась, щоб ча­сом без­та­лан­на удо­ва не звер­ну­ла з шля­ху до Дніпра та з од­чаю не шу­бовс­ну­ла в во­ду.

- Та ста­вай­те, сер­це, не­да­леч­ко, з са­мо­го краю, в га­ле­реї: там більше пе­ре­па­де ми­лос­тині. Гос­по­ди, й по­мо­гай вам, і споспішай! Дай, бо­же, час доб­рий! - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха, на­пу­тив­ши ще раз Га­лецьку й як ру­ку прос­тя­га­ти, і як згорб­лю­вать спи­ну, і яки­ми сло­ва­ми жеб­ра­ти ми­лос­тині. Во­на пе­рех­рес­ти­ла са­мий слід Га­лецької, пе­рех­рес­ти­лась і са­ма й ти­хою хо­дою пішла на­зад до­до­му, бо зна­ла, що вже за­то­го поч­неться в церкві одп­ра­ва.

Галецька прий­шла в Лав­ру вже як сон­це підби­лось вго­ру. В ве­ликій церкві одп­рав­ля­лась служ­ба бо­жа. Про­ча­ни сно­ви­га­ли по здо­ро­во­му цвин­тарі; обліпи­ли на­тов­пом ве­ликі двері в церк­ву, на­че бджо­ли вічко ули­ка в душ­ний вечір влітку. По дов­гих ли­по­вих та каш­та­но­вих але­ях веш­та­лись або біга­ли бігцем мо­лоді пос­луш­ни­ки в чор­них лис­ню­чих кап­та­нах, в чор­них су­кон­них гост­ро­вер­хих ялом­ках. На цвин­тарі поміж ба­ба­ми та дівча­та­ми ди­ба­ли чо­ти­ри свійські жу­равлі, зби­ра­ли шма­точ­ки хліба, зу­мис­не для їх роз­ки­дані про­ча­на­ми. Га­лецька зай­шла на хви­ли­ну в церк­ву, по­мо­ли­лась і швид­ко по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез цвин­тар, вий­шла че­рез бо­ко­ву бра­му за стіну, пе­рей­шла ву­зенький пе­ре­улок і вгляділа ши­ро­кий му­ро­ва­ний ґанок, у ко­то­ро­му вже бу­ла од­чи­не­на бра­ма в дов­гу га­ле­рею, ку­дою про­ча­ни прос­ту­ва­ли на­низ в до­ли­ну че­рез ярок до са­мої церк­ви над Ближніми Пе­че­ра­ми.

Прочани ще сто­яли в церкві на одп­раві. Ще не пус­ка­ли про­чан в Пе­че­ри. Ко­ло са­мої бра­ми сто­яло два візки. На од­но­му візку ле­жав на спині який­сь каліка, без ніг і з по­каліче­ни­ми ру­ка­ми, більш схо­жий на жи­вий шма­ток тіла, ніби ле­жа­ла жи­ва ко­лод­ка з го­ло­вою, з чор­ни­ми без­тям­ки­ми ка­ла­мут­ни­ми очи­ма й з та­ким ро­том, що той рот зда­вавсь чор­ною діркою в якусь жи­ву дов­бан­ку з товс­тої ли­пи. По дру­гий бік бра­ми на візку сидів хло­пець, теж без ніг, з за­кар­лю­че­ни­ми ру­ка­ми без пальців, су­хий, як кістка, об­мо­та­на жов­тою шкур­кою.

Галецька прий­шла за­рані, ста­ла в брамі скраєчку ко­ло са­мої од­чи­не­ної по­ло­вин­ки бра­ми й об­пер­лась спи­ною об ворітни­цю, як ра­яла їй ста­ра Май­бо­ро­ди­ха.

«От і доб­ре я зро­би­ла, що прий­шла заз­да­легідь: при­най­мні зай­ня­ла най­догідніше місце скраю», - по­ду­ма­ла Га­лецька.

Але не­за­ба­ром десь наб­ра­лась си­лен­на си­ла старців і по­си­па­лась в од­чи­не­ну бра­му. Одп­ра­ва в Лаврі вже скінчи­лась, і всі старці од Лаврської церк­ви за­ра­зом ру­ши­ли й поп­рос­ту­ва­ли до Пе­чер в га­ле­рею. Не­за­ба­ром во­ни обсіли й обс­ту­пи­ли дов­ге­лецьку га­ле­рею ряд­ка­ми по обид­ва бо­ки. Ши­ро­ченька га­ле­рея, з зак­руг­ле­ною сте­лею, зав­ширш­ки на два сажні, не­на­че спа­да­ла на­низ з при­гор­ка схо­да­ми, між кот­ри­ми по­де­ку­ди бу­ли ши­ро­ченькі плат­фор­ми, а потім да­ле­ченько на­ни­зу в до­лині зак­ру­чу­ва­лась навс­ко­си ма­леньким зак­ру­том і йшла до са­мої церк­ви, де був прихід у Ближні Пе­че­ри. На східцях і на плат­фор­мах поп­ри­мо­щу­ва­лись дво­ма ряд­ка­ми сли­ве суспіль старці й стар­чи­хи, не­на­че гал­ки по­над вікна­ми на дзвіниці. Яких старців, яких калік там не бу­ло! Тут сто­яли старі й мо­лоді сліпці й сліпчи­хи, що змал­ку втра­ти­ли зір, з по­во­да­та­ря­ми-дітьми, сто­яли вид­ро­окі сільські діди й ба­би, міщан­ки з Києва й з інших міст. Каліки по­вист­ром­лю­ва­ли свої кук­си, цеб­то ру­ки й но­ги без пальців, не­на­че шмат­ки чер­во­но­го м'яса, обліпле­но­го чер­во­ною су­хою шкур­кою. Десь на­ни­зу да­ле­ко, про­ти зак­руг­ле­них звер­ху, низьких та ши­ро­ких вікон, по один бік га­ле­реї лисніли лисі го­ло­ви з ви­да­ми, не­на­че по­ку­са­ни­ми й пог­ри­зе­ни­ми, з чор­ни­ми дірка­ми замість ротів. На од­но­му східці стримів мо­ло­дий міща­нин з однією обо­дис­тою но­гою, так зак­ру­че­ною, не­на­че він замість но­ги підста­вив під се­бе по­ло­ви­ну обо­да й прик­рив йо­го хо­ло­шею з яко­гось дран­тя та ганчірок. Скрізь ма­нячіли де­рев'янки замість однієї но­ги, ма­нячіли ми­лиці під пах­ва­ми. На од­но­му східці стримів вже літній чо­ловік з здо­ро­вою го­ло­вою, але на зріст не більше як на ар­шин, на ди­тя­чих ніжках. Ко­ло йо­го стримів дов­го­об­ра­зий мос­каль без вух, з од­ру­ба­ни­ми по коліна обо­ма но­га­ми, за­ши­ти­ми в шку­ра­тяні вузькі шта­ни. Він об­пи­рав­ся об дві ко­ро­тенькі ми­лич­ки обо­ма пах­ва­ми. Ця уся га­ле­рея з вер­ху до ни­зу, освітле­на з од­но­го бо­ку од Дніпра, на­га­ду­ва­ла пек­ло з по­каліче­ни­ми на смерть людьми од уся­ких не­чу­ва­них страш­них пе­кельних мук.

Галецька сто­яла та тільки ди­ви­лась на тих калік, при­ве­зе­них, мо­же, за три­дев'ять зе­мель, та­ких калік, яких во­на ще й зро­ду не ба­чи­ла. Ко­ли це в бра­му всту­пив вже літній ста­рець, пле­чис­тий, ви­со­кий на зріст, пос­тав­ний і тро­хи оти­лий, з чер­во­ним одут­ло­ва­тим ви­дом і з синім но­сом. На плечі в йо­го теліпа­лись тор­би. Очі бу­ли чер­воні, як в неп­ро­сип­ле­но­го п'яниці. Цей за­водіяка гор­до­ви­то зирк­нув ви­луп­ле­ни­ми сіри­ми банька­ми на Га­лецьку й грим­нув на неї по-мос­ковській:

- Ти чо­го при­мос­ти­лась на моєму місці? Пішла геть, пас­ку­до, оту­ди далі! Яка муд­ра! Знає, де ра­ки зи­му­ють. Ос­ту­пись собі геть! Оту­ди йди між оту муж­ву!

Галецька ос­ту­пи­лась, по­су­ну­лась тро­хи далі й ста­ла на ниж­чо­му східці. Але не­за­ба­ром знов надійшов та­кий са­мий пру­ди­вус з чер­во­ни­ми очи­ма, з си­ви­ми бур­ця­ми та з чер­во­няс­тим но­сом, став ви­ще од Га­лецької й крик­нув на неї.

- Ти, ба­бо, чо­го тут при­мос­ти­лась звер­ху? Твоє місце он та­меч­ки між оти­ми сліпи­ми ба­ба­ми та му­ги­ря­ми, де стоїть ота вся каліч! Ото под­ла! при­сур­га­ни­лась-та­ки, сю­ди! Як штовх­ну те­бе в по­ти­ли­цю, то рач­ки полізеш оту­ди по схо­дах на­низ.

Це вже схо­ди­лась най­дуж­ча го­ло­та, усе п'яниці, з ле­да­чих п'янюг міщан та з ста­рих прой­дисвітів мос­калів, навіть з офіцерів. Схо­ди­лась про­хацька арис­ток­ратія, що зай­ма­ла най­ласіші й най­догідніші місця в га­ле­реї ко­ло Пе­чер та ко­ло цер­ков біля самісіньких две­рей, де пе­ре­па­да­ло більше шагів та буб­ликів.

Галецька зля­ка­лась, їй чо­гось зда­лось, що во­на знов по­па­лась у ру­ки своїй невістці або лихій свек­русі, або пот­ра­пи­ла до якихсь убий­ників та роз­би­шак. Во­на ос­ту­пи­лась ще ниж­че на один східець: бо­ялась, щоб справді цей витрішку­ва­тий діду­ган не те­леп­нув її по по­ти­лиці ку­ла­ком.