Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗

Був гай, та­кий гус­тий, пу­щi та­кi за рiч­кою - все во­на ту­ди хо­дить. Як я нас­те­рег­ла, що во­на бе­реться од­но­го ра­зу, - я й со­бi за нею на­зир­цем по­бiг­ла.

У са­мiй гу­ща­ви­нi дуб­рiв­нiй, де там ли­пи­на i го­ро­би­на, i дуб ку­че­ря­вий посп­лi­та­ли­ся вi­та­ми зе­ле­ни­ми над холод­ною кри­ни­чо­ви­ною, - заб­ра­лась аж ту­ди та й си­дить, схи­ливши го­ло­ву. Уяви­ла­ся я - во­на за­раз схо­пи­лась, охмури­лась… Я до неї сло­во зго­во­ри­ла… "Го­дi вже то­бi! - промови­ла­, -в ме­не го­ло­ва бо­лить!" По­по­хо­ди­ли уку­пi по гаю, по­слухали, як лис­тя шум­лять, як во­да то­читься, та й до­до­му прий­шли. Та­ка-то вже ста­ла Кат­ря не­до­торк­ли­ва: анi пос­питати, анi за­го­мо­нi­ти до неї! Ко­ли б ду­мок-га­док своїх, а то й так нi­чо­го ме­нi не ска­же…

Побреду до Ма­ру­сi, а Ма­ру­ся на­че ста­ла ще тих­ша, нiж бу­ла; усе во­на шиє та ви­ши­ває, усе за дi­лом, усе тож в якихсь мис­лях… Нi­якої ме­нi по­ра­ди i од Ма­ру­сi. То бу­ло усе нас трой­ко у лю­бiй куп­цi, а то якось ро­зiй­шли­ся, як зо­зу­лi в лi­сi…

Однiї не­дi­лi смут­ку­ва­ла я ду­же са­ма. Кат­ря пок­ри­лась десь, - пiш­ла я со­бi до Ма­ру­сi. При­ход­жу - во­на са­ма у ха­тi, ста­рої Пи­ли­пи­хи не бу­ло.

- Здоровенька бу­ла, Ма­ру­сеч­ко! - ка­жу їй. - Чо­го се ти са­ма до­ма?

- Та ма­ти у гос­ти­ну пiш­ли.

- А ти ж? Чи не бо­лить в те­бе го­ло­ва, - ка­жу, - як в на­шої Кат­рi? У дiв­чат, як сер­це наб­роїло, то за­раз на го­ло­ву звер­нуть…

- Я чо­гось нез­ду­жаю тро­хи, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. Придивил­ася я на неї пильно, та аж у крик пок­рик­ну­ла, - такень­ки змар­нi­ла во­на ду­же, А в очу ж який сму­ток!

- Марусе, го­луб­ко! - ка­жу їй: - як ти змар­нi­ла! I чо­го в те­бе та­кi очi смут­нi?

- Да то­го, мо­же, що нез­ду­жаю, - ска­за­ла на од­вiт. - А як там Кат­ря? - пи­тає.

- Та не­ма її до­ма дав­но: ма­буть, у ду­бах си­дить та ду­має дум­ку. Вже, - ка­жу, - й ма­ти дав­но по­мi­ти­ли, вже й пи­та­ли са­му Кат­рю i ме­не. Кат­ря не приз­нається… А я що ска­жу? Хi­ба свою до­га­доч­ку? А ба­чу вже, що бi­да якась коїться: батько на Кат­рю по­зи­рає, - от як вiн її пос­пи­тає!..

Маруся по­руч зi мною си­дить i слу­хає, а са­ма сло­веч­ка не про­мо­вить.

- Боже мiй! I що се ли­хо та­ке ско­ло­ти­лось нес­по­дi­ва­не? I ти, Ма­ру­сю, вже не та­ка, як ко­лись бу­ла!

Отеє та­кеньки си­ди­мо, а ве­чор тем­нiє, - ко­ли й Кат­ря вбiг­ла. Обiй­ня­ла Ма­ру­сю, стис­ну­ла ме­не, по­цi­лу­ва­ла, сi­ла ко­ло нас. Мов­чи­мо усi дов­го.

- Ну, бу­вай же здо­ро­ва, Ма­ру­се! - ка­жу. - На доб­ра­нiч! Вже час до­до­му. Чи пi­деш i ти, Кат­ре? Те­бе, - ка­жу, - ма­ти, ма­буть, дав­но до­жи­да­ють. Вже й спа­ти по­ра.

- Химочко, го­лу­боч­ко! Ма­ру­се, го­лу­боч­ко! Я не хо­чу спа­ти… Я, - ка­же, - я то­го Чай­чен­ка по­ко­ха­ла!

- Та хi­ба не знаємо! - ве­се­ленько я їй од­мов­ляю: - от­се нам но­ви­на ве­ли­ка!

А Ма­ру­ся так-то навсп­равжнє її пи­тає ще:

- Чи так се, Кат­ре? Чи справ­дi, Кат­ре?

- Нащо ти ме­не так пи­таєш, Ма­ру­сю? Я йо­го люб­лю.

- Чи щи­ро? Чи ве­ли­ко, сест­ри­це? По­ду­май!

- Та бо­же ж мiй, бо­же! - од­ка­же Кат­ря: - та я йо­го од пер­шого ра­зу по­ко­ха­ла. Вже я з то­го ве­сiл­ля за ним про­па­даю. Тiльки ти не вва­жа­ла, а з ме­не вже усi дiв­ча­та смi­ються…

- Нi, - ка­же Ма­ру­ся, - я вва­жа­ла та ду­ма­ла: не так… Я ду­мала - за­бу­деш…

- Хiба як очi зап­лю­щу!

- То по­мо­жи то­бi бо­же, Кат­ре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Дай то­бi бо­же, Кат­ре! - ка­жу й я. Ки­ну­лась нас цi­лу­ва­ти, жа­лу­ва­ти Кат­ря.

- А вiн же чи по­лю­бить? - ста­ла то­дi га­да­ти. - Мо­же, на­смiється! Ска­жи, Ма­ру­сю, ска­жи, Хи­мо! Чи вiн лю­би­ти­ме?

- Ой, тро­хи чи не бiльше ти од нас вi­даєш про це, Кат­ре, - го­во­рю, - десь ти йо­го ба­чи­ла, або­що, бо ти чо­гось на­че на свiт од­ро­ди­ла­ся сьогод­нi. Приз­най­ся ж i нам, люб­ко, щоб i ми зна­ли.

- Я йо­го ба­чи­ла, - роз­ка­зує. - Бу­ла я у га­ях i заб­ре­ла ду­же да­ле­ко, аж ту­ди к чу­жо­сiльським ле­ва­дам; iш­ла со­бi, ко­ли чую: "Здо­ро­ва бу­ла!" Гля­ну­ла - ба­чу йо­го, вi­ри не йму. Се, ка­жу, моя ду­ма що­ден­на, що­час­на вжи­ви­ла­ся… А вiн усе го­во­рить до ме­не, усе го­во­рить…

- Що ж вiн то­бi го­во­рив?

- Питав ме­не, чо­го зай­шла, чом не­ве­се­ла…

- Що ж ти йо­му ска­за­ла? - я все її пи­таю; Ма­ру­ся тiльки слу­ха­ла.

- Так зай­шла, - ка­жу, - гу­ляю со­бi, i я, - ка­жу, - ве­се­ла… То­дi вiн пи­тав ме­не, чи хут­ко ми бу­де­мо у Люб­чи­ках, i ка­зав, що у Крас­но­му церк­ва зго­рi­ла… I що був вiн у яр­мар­ку от­тодi, як ми хо­ди­ли до церк­ви, а йо­го не бу­ло - вiн-то у яр­марку був, - го­во­рив, що ту­га йо­го обiй­має… I про­вiв ме­не аж до са­мi­сiнько­го на­шо­го ти­ну. Iшов усе по­руч зо мною… Спа­си­бi то­бi, ве­чiр тем­ний, i ти, до­ленько моя щас­на!.. А Яко­вен­ко вже руш­ни­ки поб­рав у Ган­ни; на то­му тиж­ню ве­сiл­ля. Пи­та вiн, чи бу­де­мо…

- Отсе, - ка­жу, - те­пер тре­ба ще на те ве­сiл­ля прибира­тись. Тро­хи й ми з то­бою там роз­ва­жи­мось, Ма­ру­сю!

- Та не знаю ще, - ка­же, - як ма­ти схо­чуть!

- Хiба са­мiй не ма­неться? Хi­ба не поп­ро­сиш ма­ту­сi?

- Та якось вже бу­де, - од­ка­за­ла.

- Ти, - ка­жу, - су­муєш чо­гось, Ма­ру­се; чи не пiш­ла б ти iз на­ми?

А Кат­ря то­дi:

- Сумує Ма­ру­ся? Чо­го су­мує?

- Голубко, - го­во­рить ме­нi Ма­ру­ся, - ме­нi не смут­но, а ко­ли й бу­де ко­му смут­но, лю­ди не роз­ва­жать!

- Тiльки той, ко­го лю­биш, роз­ва­жить, - оз­ва­лась Кат­ря.

- Покохаймо ко­го-не­будь, Ма­ру­се! - жар­тую. Ма­ру­ся нiчо­го не од­ка­за­ла.

- Щаслива бу­деш, - го­во­рить Кат­ря.

- Покохаймо ж, Ма­ру­се! - я знов до неї.

- Не жар­туй, - од­ка­же ти­хо.

Надiйшла Пи­ли­пи­ха. Поп­ро­ща­лись ми й пiш­ли з Кат­рею до­до­му. А Кат­ря сього ве­чо­ра да та­ка лас­ка­ва бу­ла й весел­а, i смир­не­сенька та­ка, що я та­кою її зро­ду не ба­чи­ла.

V

Ходила Кат­ря у Люб­чи­ки нi­би­то за­по­ло­чi по­зи­ча­ти чер­воної та й по­вер­ну­ла­ся до­до­му iк ве­чо­ру та­ка, що батько спог­ля­нув та й пос­пи­тав в неї, де бу­ла, де хо­ди­ла, а почув­ши де i по­що: "як та­ка з те­бе швач­ка, - ка­же, - то дбай, щоб не по­зи­ча­ти за­по­ло­чi вдру­ге по чу­жих се­лах".

По тiм сло­вi батько вий­шов з ха­ти, за­па­лив­ши люльку.

- Що то­бi, моя ди­ти­но! - упа­да вже ко­ло Кат­рi ма­ти. - Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла мов бi­ло­чок… що то­бi, до­ню?

- Нiчого, ма­мо, нi­чо­го!

- Де вже там нi­чо­го! Жу­риш ти ме­не, доч­ко! Прий­шла Пи­липиха до нас з Ма­ру­сею. Ма­ти з ста­рою зня­ли роз­мо­ву, а ми, дiв­ча­та, у са­док пос­ко­ри­ли­ся.

- Що ж та­ке, Кат­ре? - пи­таю.

- Сьогоднi вiн уве­че­рi бу­де, - вiн сьогод­нi прий­де до ме­не...

- А ти ж як, вий­деш до йо­го? А батько не по­чує?

- То що? Щоб я не вий­шла? До йо­го щоб я не вий­шла? Не­хай чує батько, не­хай чує ма­ти, не­хай усi - я до йо­го вий­ду!

- Та як батько по­чує, то не пус­тить, - ка­жу, - як вже ти со­бi там не йми­ся, а му­сиш зос­та­ти­ся то­дi.

- Я не зос­та­ну­ся, я пi­ду!.. Чо­го ти на ме­не на­да­ла­ся, недо­бра дiв­чи­но?..

- Я то­бi са­му прав­ду го­во­рю, Кат­ре; хi­ба ж я на­па­да­юся на те­бе?

- Не тре­ба не­нi та­кої прав­ди, не хо­чу я та­кої! Я вже ба­чу, що ти ме­нi не щи­ра под­руж­ни­ця, ти ме­нi не хо­чеш у по­мочi ста­ти, я са­ма за все ста­ну!

- Слухай лиш, Кат­ре, чо­го-бо ти вгнi­ва­лась? Я прав­ду то­бi ви­ка­за­ла, та я ж то­бi i в при­го­дi ста­ну, ко­ли вже не мож­на iна­ко…

Тодi во­на ме­не цi­лу­ва­ти, то­дi во­на ме­не обiй­ма­ти! Поча­ли ми змов­ля­тись, як две­рi вiд­чи­ни­ти Кат­рi i як їй вий­ти. Ра­ди­лись i Ма­ру­сi пи­та­лись, що во­на ду­має, - са­ма во­на нi­чого не го­во­ри­ла й нi­чо­го не пи­та­ла, си­дi­ла со­бi ти­хо, як на мо­гил­цi…