Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
— Ну то висадимо ще, наступного року, — розважливо мовила Енн. — Добре в цьому світі те, що тут завжди наставатимуть нові весни.
Розділ 25
СКАНДАЛ В ЕЙВОНЛІ
Погожого червневого ранку, за два тижні після бурі дядька Ейба, подвір’ям у Зелених Дахах неквапно йшла Енн із двома понівеченими білими нарцисами в руках.
— Дивіться, Марілло, — журливо показала вона їх суворій жінці в ченці й картатому фартусі, що саме йшла до кухонного ґанку з обскубаною куркою в руках, — оце єдині, яких не вибила буря — та й вони скалічені. Шкода — я хотіла віднести на могилу Метью. Він так їх любив.
— Мені теж їх бракуватиме, — зізналася Марілла. — Та чи слід побиватися за ними, коли стільки лиха тут сталося — і збіжжя столочене, і садовина.
— Таж люди знову сіють овес, — утішливо мовила Енн. — А пан Гаррісон каже, що коли з погодою влітку щаститиме, він зійде, хоч і пізній. І моя клумба теж невдовзі розквітне, та… ох, червневих нарцисів не замінить ніщо. І бідолашній Естер Грей нема чого принести. Учора я ходила в її сад, але й там нічогісінько не лишилося. Сумно їй буде без них.
— Енн, такого не можна казати! — суворо урвала її Марілла. — Естер Грей померла тридцять років тому, і душа її на небесах… сподіваюся.
— Так, але все ж я певна, що вона й там згадує про свій сад і любить його, — відповіла Енн. — Хай скільки я лишалася б на небесах, мені радісно було б часом глянути вниз і побачити, як хтось кладе мені квіти на могилу. Якби в мене був сад, як у Естер Грей, то й тридцяти років забракло би, щоб не сумувати за ним — навіть на небесах.
— Дивись, щоб двійнята цього не чули, — кволо запротестувала Марілла, зникаючи з куркою в будинку.
Перш ніж узятися до звичних суботніх обов’язків, Енн заквітчала нарцисами коси й підійшла до хвіртки, де спинилася на мить, ніжачись під червневим сонцем. Світ вертав собі колишню красу, стара мати-природа щосили намагалася одужати після бурі, і хоча для остаточного зцілення їй знадобилося б іще багато місяців, вона вже творила дива.
— Я так би хотіла пробайдикувати ввесь день, — сказала Енн маленькій птасі, яка співала, гойдаючись на вербовій гілці, — проте шкільна вчителька, що, крім усього, допомагає виховувати двійнят, не має права на лінощі. Як гарно ти співаєш, пташатко. Вкладаєш у пісню всі мої почуття краще, ніж я сама б це зробила. А хто це їде до нас?
Дорогою до Зелених Дахів котився поштовий екіпаж. На передній лаві в ньому сиділо двоє людей, на задній стояла велика валіза. Невдовзі Енн упізнала й кучера — ним виявився син начальника станції в Брайт Рівер; пасажирка ж його була нетутешня. Тендітна жінка спритно зіскочила на землю коло хвіртки в ту самісіньку мить, як зупинився кінь. Була вона мила, радше п’ятдесяти, ніж сорока років з лиця, та щоки її рожевіли, чорні очі мерехтіли вогниками, а лискучі темні коси увінчував дивовижний капелюшок, весь розцяцькований квітами й перами. Навіть попри вісім миль, які вона проїхала курною дорогою, одяг її був охайний і чистий, мовби щойно із крамниці.
— Чи тут живе пан Джеймс Гаррісон? — жваво запитала вона.
— Ні, пан Гаррісон живе отам, — відповіла здивована й заскочена Енн.
— Я й подумала, що цей будинок аж надто охайний… надто, щоб тут жив Джеймс, коли тільки він геть не змінився відтоді, як я його знала, — защебетала гостя. — А чи правда, що Джеймс має намір побратися з якоюсь жінкою із цього селища?
— О ні, ні, — вигукнула Енн із таким провинним лицем, що незнайомка глипнула на неї зацікавлено, мовби запідозривши її в матримоніальних планах щодо пана Гаррісона.
— Таж я сама читала в газеті, — наполягала чарівна пані. — Шпальту мені прислала подруга — на це вони завжди готові, — і там понад словами «високоповажний громадянин» було вписано Джеймсове прізвище.
— То був лише жарт, — здушено проказала Енн. — Пан Гаррісон нікого не збирається вести до вінця, запевняю вас.
— Дуже рада це чути, — відповіла рожевощока незнайомка, так само спритно забираючись на своє місце в екіпажі, — бо йому вже випало якось узяти шлюб. Я його дружина. Бачу, ви здивовані. Він тут, напевне, вдавав нежонатого і тільки й знав, що розбивати серця. Так-так, Джеймсе, — рішуче кивнула вона через поле білому будинку, — кінець твоїм веселощам. Я приїхала — хоч і не завдавала б собі клопоту долати такий довгий шлях, якби не була певна, що ти тут утнеш якусь дурницю. Гадаю, — звернулася вона до Енн, — той його папуга лишився так само невиправним богохульником?
— Його папуга… мертвий… здається, — видихнула сердешна Енн, котра в ту мить не мала певності навіть щодо власного імені.
— Мертвий! Тоді все буде добре, — втішилася рожевощока гостя. — Тепер, коли цей птах не стоїть поміж нами, я легко дам раду із Джеймсом.
Із цими загадковими словами вона продовжила свій шлях. Енн тим часом метнулася до кухонних дверей назустріч Маріллі.
— Хто ця жінка, Енн?
— Марілло, — мовила Енн серйозно, хоч і з пустотливими бісиками в очах, — я схожа на божевільну?
— Не більше, ніж зазвичай, — відповіла Марілла без жодного наміру іронізувати.
— То може, я сплю?
— Не кажи дурниць, Енн. Відповідай — хто ця жінка?
— Марілло, якщо я не збожеволіла й не сплю, то вона не може бути виткана з моєї уяви… мабуть, вона таки справжня. Втім, такого капелюшка я все одно не змогла б уявити. Марілло, вона називає себе дружиною пана Гаррісона.
Тепер настала черга Маріллі приголомшено втупитися в Енн.
— Дружиною?! Енн Ширлі! Нащо ж тоді він казав усім, що нежонатий?
— Ні, — відповіла Енн, намагаючись бути справедливою. — Він ніколи цього не казав. Усі просто прийняли це як беззаперечний факт. Ох, Марілло, що скаже на це пані Лінд?
Що сказала на те пані Лінд, вони довідалися того ж таки вечора, коли вона зайшла до Зелених Дахів. Пані Лінд не була здивована! Пані Лінд віддавна цього чекала! Пані Лінд завжди знала, що в пана Гаррісона сумління нечисте!
— Подумайте лишень — кинув жінку! — обурено вигукнула вона. — Я читала, що таке трапляється в Штатах, але хто ж міг уявити, що це спіткає й нас, тут, у самісінькому Ейвонлі!
— Хіба ми певні, що то він її кинув? — заперечила Енн, воліючи бачити свого друга безневинним, доки злочину його не буде доведено. — Ми ж не знаємо, як усе було.
— Невдовзі дізнаємося. Я йду просто туди, — відрубала пані Лінд, котра досі не вивчила, що є в словнику таке слово як «делікатність». — Ніхто не знає, що мені відомо про її приїзд, а пан Гаррісон мав привезти сьогодні з Кармоді ліки для Томаса, тож це буде чудовий привід. Я все розпитаю, а на зворотному шляху зайду й перекажу вам.
І пані Лінд несхитно рушила туди, куди Енн боялася зазирнути. Ніщо не змусило б дівчину піти того дня до Гаррісонів, проте й вона була не позбавлена природної та зрозумілої цікавості, тож потай раділа, що з’ясування таємниці взяла на себе пані Рейчел. Утім, дарма вони з Маріллою чекали ввечері на цю ласкаву добродійку — більше вона до Зелених Дахів не заходила. Причину цього пояснив їм Деві, що о дев’ятій годині прийшов додому від Болтерів.
— Я бачив у долині пані Лінд і ще якусь іншу жінку, — мовив він, — і знаєте, як вони обидві торохтіли водночас! Пані Лінд сказала, що їй шкода, але вона сьогодні не зайде, бо вже пізно. Енн, я дуже страшно голодний. Ми в Мілті пили чай о четвертій, і я думаю, що пані Болтер по-справжньому жадібна. Ні варення нам не дала, ні пирога — навіть хліба зовсім трошечки.
— Деві, у гостях не годиться обговорювати частунок, — суворо дорікнула Енн. — Це дуже погана манера.
— Добре…я лише так думатиму, — безтурботно відказав Деві. — Енн, дай мені бідолашному попоїсти.
Енн глянула на Маріллу, котра зайшла слідом за нею в комору, щільно причинивши двері.
— Дай йому хліба з варенням: я знаю, як п’ють чай у Леві Болтера.
Деві, полегшено зітхнувши, вихопив кусень із рук Енн.
— Стільки розчарувань у світі, — додав він. — У Мілті є кицька, то в неї часом бувають напади, — останні три тижні щодня траплялися. Мілті каже, що тоді вона виглядає дуже кумедно. І сьогодні я навмисне пішов подивитися, а в цієї дурної кицьки жоднісінького нападу не було, і все з нею було добре, хоч ми з Мілті ввесь день коло неї сиділи й чекали. Та нехай, — у міру поглинання сливового варення Деві сяяв щораз більше, — може, ще колись я це й побачу. Не буває ж так, щоб оті напади просто припинилися, коли вже вони в неї є, правда? А варення страшно смачнюче.
