Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
— Приходь іще до мене, маленький, — мовила панна Лаванда, тиснучи руку йому на прощання.
— Можете поцілувати мене, якщо хочете, — серйозно відказав Пол.
Панна Лаванда схилилася й поцілувала його.
— Як ти дізнався, що мені цього хочеться? — пошепки запитала вона.
— Бо ви глянули на мене так, як дивилася мама, коли хотіла поцілувати мене. Я взагалі не люблю, коли мене цілують. Хлопці не люблять такого, ви ж знаєте, панно Льюїс. Але мені було приємно, що ви мене поцілували. Я неодмінно ще прийду до вас у гості, і хотів би стати вашим другом, якщо ви не заперечуєте.
— Я… ні, я буду тільки рада, — відповіла панна Лаванда. Вона відвернулася й швидко зайшла в дім, та вже за мить, усміхаючись помахала їм із вікна.
— Мені сподобалася панна Лаванда, — мовив Пол, вертаючись разом із Енн через буковий ліс. — Вона так гарно дивилася на мене, і будинок у неї гарний, і Шарлотта Четверта теж. От якби в бабусі замість Мері-Джо жила Шарлотта Четверта, вона не сказала би, що мені клепки бракує, якби я розповів їй, про що думаю. А як ми смачно почаювали, правда? Бабуся каже, що дітлахи повинні їсти все, що дають, і не міркувати, яке воно смачне чи несмачне, та інколи важко втриматися, щоб не похвалити. Ви ж розумієте… А панна Лаванда, мабуть, не змушувала б хлопця їсти кашу на сніданок, якби йому не хотілося, а дала б того, що він любить. Авжеж, — додав незмінно справедливий Пол, — йому це може не бути корисно, але ж часом можна, для різноманітності. Ви ж розумієте, дорога вчителько.
Розділ 24
ПРОРОК У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ
Одного травневого дня ейвонлійців неабияк схвилювала стаття, що з’явилася в шарлоттаунській газеті «Дейлі Ентерпрайз» під заголовком «Новини з Ейвонлі» й за підписом «Оглядач». Чутки приписували авторство статті Чарлі Слоуну — як через те, що раніше він уже дозволяв собі подібні літературні спроби, так і через те, що одна з тих новин буцімто містила в собі насмішку над Гілбертом Блайтом. В очах ейвонлійської молоді Гілберт і Чарлі віддавна були суперниками, що змагалися за прихильність однієї сіроокої панночки з розвиненою уявою.
Чутки, як то найчастіше буває, виявилися неправдивими. Адже то сам Гілберт Блайт, за підтримки та сприяння Енн, і написав ту статтю, спрямувавши одного з дописів проти себе, щоб відвести підозри. Втім, нас у цій історії цікавлять дві новини:
«Подейкують, що коли розквітнуть стокротки, у нашому селі відбудеться весільна церемонія. Високоповажний громадянин, який нещодавно тут оселився, поведе до вінця одну зі славетних наших дам».
«Дядько Ейб, наш відомий синоптик, пророкує на двадцять третє травня бурю із грозою, що буцімто почнеться рівно о сьомій годині вечора й охопить більшу частину провінції. Подорожнім радимо взяти із собою цього дня плащі й парасолі».
— Дядько Ейб справді пророкував бурю цієї весни, — мовив Гілберт, — та невже ти віриш, що пан Гаррісон залицяється до Ізабелли Ендрюс?
— Ні, — засміялася Енн, — він напевне їздить грати в шашки з паном Гармоном Ендрюсом, але пані Лінд каже, що Ізабелла надто вже весела цієї весни, тож, мабуть, збирається заміж.
Бідолашного старенького дядечка Ейба стаття дуже обурила, позаяк він уважав, що той «Оглядач» з нього глузує. Тепер він люто заперечував, буцім указав якусь точну дату для своєї бурі, та ніхто йому не вірив.
Життя в Ейвонлі минало спокійно й неквапно. «Вдосконалювачі» відзначили День деревонасадження — кожен із них висадив, чи принаймні мав висадити п’ять декоративних дерев. Їхня Спілка розширилася вже до сорока членів, отож і нових дерев у селі постало аж двісті. На рудуватих полях зеленіли вівси, яблуневі сади простягли понад фермами квітуче гілля, а Снігова Королева стояла, мов наречена в білій сукні, чекаючи на молодого. На ніч Енн відчиняла вікно, і до самісінького ранку лице їй обвівав аромат вишневого цвіту, їй це видавалося дуже поетичним, хоч Марілла була певна, що то неабиякий ризик для життя.
— День подяки треба відзначати навесні, — сказала якось надвечір Енн Маріллі, сидячи на ґанку й слухаючи сріблясто-солодкий хор жаб у ставку. — Так було б краще, ніж у листопаді, коли все довкола спить важким, мертвим сном. Тоді мусиш навмисне пригадувати про вдячність, а в травні не бути вдячним неможливо… бодай за те, що живеш. Я почуваюся так, як, мабуть, почувалася Єва з Адамом у райському саду, доки їх не спіткали прикрощі. Онде трава в долині — зелена чи золота? Мені здається, Марілло, що такий прекрасний день, як нині, коли все квітне й вітри в щасливому шалі не знають, куди дмухати, нічим не гірший за ті, що були в раю.
Обурена Марілла пильно роззирнулася навкруги, воліючи бути певною, що двійнята цього не чули. Саме в цю мить вони вигулькнули з-за будинку.
— Гарно сьогодні пахне, — зауважив Деві, вдоволено принюхуючись і вимахуючи сапкою, що її тримав у брудних руках. Він допіру копирсався на городі. Тієї весни Марілла, щоб спрямувати в корисне русло нестримну жагу Деві длубатися в багнюці, вділила їм із Дорою маленький клаптик землі для городу. Двійнята ревно взялися до праці — кожне у власний спосіб. Дора саджала, сіяла й поливала майбутній урожай на своїй ділянці дбайливо, незворушно й систематично, тож її город уже й зеленів рівними чепурними рядами стебел і паростків. Деві ж працював завзято, хоч і геть нерозсудливо — копав, сапав, поливав і розсаджував так енергійно, що бідолашні зерна не мали жодної змоги зійти й вижити.
— Як справи на городі, Деві? — запитала Енн.
— Повільно трошки, — зітхнув Деві. — Не знаю, чого все так поволі росте. Мілті Болтер каже, буцім це тому, що я саджав свій город уночі при місяці, і від того й уся халепа. Він каже, що ні сіяти, ні колоти свиней, ні стригти чуба, ні геть нічого-нічого важливого не можна робити попід місяцем. А це правда, Енн? Я хочу знати.
— Мабуть, коли не висмикувати рослин із землі щодня й не дивитися, як вони «почуваються на тім боці», вони й ростимуть краще, — підсміхнулася Марілла.
— Я тільки шість їх і висмикнув, — заперечив Деві. — Хотів подивитися, чи є хробаки на коренях. Мілті Болтер каже, що коли не місяць в усьому винен, то хробаки. Але я тільки одного бачив — такого великого й тлустого, і він ще так крутився, а я поклав його на камінь і роздушив лопатою. І знаєте, як він кумедно чвиркнув! Шкода, що більше їх там не було. Дора саджала свій город тоді ж, коли і я, а в неї все так гарно росте. Тому це не місяць винен, — глибокодумно підсумував Деві.
— Погляньте на яблуню, Марілло, — вигукнула Енн. — Вона мов жива — грайливо підхопила довгими гінкими руками рожеву спідницю й змушує нас милуватися нею.
— Це золотий ранет — він завжди так рясно родить, — вдоволено відказала Марілла. — Щедрий урожай восени буде. Добре, бо із цих яблук вдаються смачні пироги.
Проте ні Маріллі, ні Енн, ані комусь іншому з Ейвонлі пекти яблучних пирогів того року не довелося.
Надійшло двадцять третє травня — не по сезону спекотний день, хоч ніхто не відчував цього гостріше за Енн та її маленький вулик учнів, які впрівали в школі над дробами й синтаксисом. Зранку їх обвівав гарячий вітер, по обіді ж він завмер, поступившись місцем важкому, задушливому безруху. О пів на четверту Енн розчула приглушений гуркіт грому, отож негайно й відпустила всіх своїх вихованців, щоб устигли дістатися рідних домівок, перш ніж почнеться гроза.
Вийшовши надвір, Енн завважила на горизонті дивну темну тінь, хоч у небі досі весело яскріло сонце. Перелякана Анетта Белл ухопила її за руку:
— Гляньте, бачите — яка страшнюча хмара!
Енн нажахано скрикнула. З північного заходу до них стрімко підкочувалося ціле клубище хмар, якого їй ще зроду не доводилося споглядати — чорне, із мертвотно-білими нерівними закрученими краями. Лиховісно й недобре засновувало воно собою ясне синє небо. Аж ось його розчахнула блискавка, слідом за якою люто гарикнув грім. Хмари висіли так низько, що, здавалося, замалим не чіпляли верхівки лісистих пагорбів.
