Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
Ну, тут я й знавіснів, Енн, і сказав, що коли так, то хай чекає до Судного дня. Склав усі її речі й відправив до неї. Ох, і пліток було через це все — тут Скоттсфорд нічим не кращий за Ейвонлі — і всі співчували моїй жінці. Я лютував і думав, що треба мені їхати геть, бо не матиму тут ані миті спокою. То й вирішив податися сюди. Тут я був іще хлопчаком, і острів мені сподобався, хоч Емілі казала, мовляв, не буде жити там, де надвечір страшно з хати податися, щоб не впасти в море. От я сюди й переїхав — з упертості. Тепер ти все знаєш. Про Емілі я нічогісінько не чув аж до суботи, коли прийшов з поля й застав її тут — вона мила підлогу, а на столі чекав перший справжній обід, відколи вона пішла од мене. Звеліла мені спершу поїсти, а тоді вже ми поговоримо, із чого я виснував, що вона таки збагнула, як треба поводитися із чоловіком. Тепер вона вже звідси не поїде, надто що Джинджер загинув, а острів виявився дещо більший, ніж їй уявлялося. А онде й вони з пані Лінд. Ні-ні, Енн, не йди. Познайомся з Емілі. Вона звернула на тебе увагу ще в суботу — питала мене, хто та вродлива руденька дівчина із сусідньої ферми.
Пані Гаррісон тепло привітала Енн і запросила на чай.
— Джеймс розповів мені, як добре ви до нього ставилися, навіть пироги пекли, — мовила вона. — Хочу якнайшвидше познайомитися з усіма новими сусідами. Пані Лінд чудова жінка, правда? Така приязна.
Енн верталася додому в духмяних червневих сутінках. Пані Гаррісон проводжала її крізь поле, над яким, мов зорі, мерехтіли світляки.
— Напевне, — довірливо мовила пані Гаррісон, — Джеймс розповів вам нашу історію?
— Так.
— То я не переповідатиму, бо Джеймс чесний і правдивий чоловік. Та й не він єдиний винен у наших сварках. Тепер я розумію… Ще й години не минуло, як я пішла від нього, а вже пошкодувала, та не хотіла поступатися. Тепер бачу, що забагато сподівалася від чоловіка. А зважати на граматичні помилки — то й геть була дурниця з мого боку. Хіба так це важливо, коли він — вправний господар і не пхає носа в комору, щоб дізнатися, скільки цукру жінка витратила за тиждень? Я відчуваю, що тепер ми із Джеймсом будемо дуже щасливі. Хотіла б я знати, хто цей «Оглядач» — мушу йому подякувати. Я в боргу перед ним.
Енн, збентежена несподіваними наслідками своїх жартівливих «дописів», мовчала, тож пані Гаррісон так і не довідалася, що її подяка знайшла свого адресата. Дописи ці примирили чоловіка із дружиною, та ще одному ейвонлійцеві створили репутацію пророка.
На кухні в Зелених Дахах пані Лінд переказувала Маріллі історію останніх днів.
— Чи сподобалася тобі пані Гаррісон? — запитала вона в Енн.
— Так. Вона дуже мила жінка.
— Еге ж, — переконано мовила пані Лінд. — Я саме казала Маріллі, що задля неї ми всі повинні примиритися з дивацтвами пана Гаррісона й зробити все, щоб вона тут почувалася як удома, от що. Ох, мушу вертатися. Томасові без мене сумно. Відколи Еліза тут, мені трошечки легше, та й він, здається, одужує помалу. Та все ж я волію надовго його самого не лишати. А Гілберт Блайт звільнився з вайтсендзької школи. Мабуть, восени поїде до коледжу.
Пані Рейчел кинула промовистий погляд на Енн, та дівчина схилилася над сонним Деві, що куняв на дивані, і нічого неможливо було прочитати на її обличчі. Вона понесла хлопчика нагору, притулившись ніжною щокою до білявих кучерів на його маківці. Уже на сходах Деві втомленою рукою обхопив Енн за шию і, пригорнувшись до неї, міцно поцілував.
— Енн, ти дуже-дуже хороша. Сьогодні Мілті Болтер написав вірша на своїй грифельній дошці й показав Дженні Слоун:
— і це те почуття, яке я відчуваю до тебе, Енн.
Розділ 26
ЗА ПОВОРОТОМ ДОРОГИ
Томас Лінд згасав спокійно й непомітно, як і жив. Дружина доглядала його ніжно, дбайливо й терпляче. Часом, коли він був здоровий, його повільність і м’якосердість дратували пані Рейчел, і була вона сувора зі своїм Томасом. Та в чоловіковій хворобі її слова були найлагіднішими, руки — найніжнішими й найвправнішими, а нічні чергування — найсмиреннішими.
— Ти була мені доброю жінкою, Рейчел, — мовив він якось просто, коли вона сиділа при ньому в сутінках, тримаючи його бліду схудлу руку у своїй натрудженій долоні. — Доброю жінкою. Шкода, що я не зміг тобі лишити більшого статку — але діти подбають про тебе. Вони розумні, тямущі, як їхня мати… Хороша мати… добра жінка.
Потім він заснув, а наступного ранку, щойно перші сонячні промені торкнулися верхівок сосон у долині, Марілла навшпиньках зайшла до кімнатки на східнім піддашші й розбудила Енн:
— Помер Томас Лінд… щойно приходив їхній наймит. Я негайно йду до Рейчел.
Наступного дня після похорону Томаса Лінда з лиця Марілли не сходив дивний стурбований вираз. Часом вона поглядала на Енн, мовби хотіла щось їй сказати — але хитала головою і міцно стуляла вуста. Після чаю вона пішла до пані Рейчел, а надвечір у Зелених Дахах піднялася нагору, до кімнати, де Енн саме перевіряла учнівські зошити.
— Як пані Лінд сьогодні? — запитала Енн.
— Спокійніша й стримана, — відповіла Марілла, сідаючи на ліжко Енн, що свідчило про надзвичайний душевний стан, бо ж сидіти на застеленому ліжку, згідно з її власним хатнім кодексом, було непростимим гріхом. — Але їй самотньо. Еліза мусила нині повернутись додому — у неї там хворий син.
— Закінчу перевіряти й піду поговорю з пані Лінд, — мовила Енн. — Хоч я думала сьогодні написати ще твір з латини, але це зачекає.
— Гілберт Блайт їде восени до коледжу, — зненацька проказала Марілла. — А ти, Енн, хотіла би поїхати?
Енн підвела на неї здивований погляд.
— Звісно, хотіла б, Марілло. Та це неможливо.
— Думаю, це можна влаштувати. Я завжди вважала, що ти мусиш їхати. Мені важко було думати, що ти відмовилася від навчання через мене.
— Але я жодної хвилини не шкодувала, що лишилася вдома, Марілло. Тут я така щаслива… І ці два роки були казкові.
— Так, я знаю, що ти була задоволена. Проте річ не в тім. Ти мусиш навчатися далі. Грошей на перший рік у Редмонді ти відклала достатньо, а на другий вистачить того, що ми одержали за худобу… та ще ж є стипендії і нагороди, що їх ти можеш здобути.
— Так, але я не поїду, Марілло. Ваш зір поліпшився, звісно, та я не покину вас самої із двійнятами. З ними стільки клопоту.
— Я буду не сама. Це я й хочу обговорити з тобою. Сьогодні ми довго розмовляли з Рейчел. Стільки всього гнітить її, Енн. Грошей у неї мало. Вісім років тому вони заставили ферму, щоб допомогти молодшому синові, коли той поїхав на захід, і досі сплачували тільки відсотки. Та й Томасова хвороба дорого їй коштувала. Отож, ферму доведеться продати, і Рейчел боїться, що в неї геть нічого не лишиться, коли вона поверне всі борги. Вона каже, що мусить хіба переїхати до Елізи, і серце в неї болить від самої думки, що доведеться покинути Ейвонлі. У її віці не так просто знайти нових друзів і новий сенс у житті. Я слухала й думала, що, може, годилося б запросити її переїхати сюди, та вирішила найперше спитати твоєї поради. Якщо Рейчел житиме зі мною, ти зможеш поїхати до коледжу. Що ти про це думаєш?
— Мені… мовби… хтось простягнув місяць із неба…, а я не знаю… що робити з ним, — відказала приголомшена Енн. — Та я не можу радити вам, чи запрошувати пані Рейчел, Марілло. Гадаєте… ви певні… що хочете цього? Пані Лінд — добра жінка й чудова сусідка, проте…
— Проте й вона має свої вади — це ти хочеш сказати? Звісно, має, та мені здається, що легше буде примиритися з ними, ніж бачити, як Рейчел їде з Ейвонлі. Мені її бракуватиме. Вона єдина моя близька подруга, і мені буде важко без неї. Сорок п’ять років ми були сусідками, і жодного разу не посварилися, хоч до цього замалим не дійшло того дня, коли ти кричала на неї за те, що назвала тебе рудою й бридкою. Пам’ятаєш, Енн?
