Новели 1926 - 1933 рр. - Стефанык Василь Семенович (читать книги TXT) 📗
- Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітей нашим нема в цім селі життя...
Закричали, заломили руки.
- Та кажіть, Тофанко, таже ви бігали до шандара...
- А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухають, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять, що де в хаті подиблють. Він їсть із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи його мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає...
А хлопець з землі каже:
- Це якась дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обпирати? Що де йму в руки, то з'їм та й не голоден, що де вкраду з плота, та й си вбираю. Б'ють мене, і добре б'ють, але я терплю. Як нема мами, то мус терпіти...
- Дивітьси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає...
- Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?
- Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, . нагодувала, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв, та торбинку з книжками, та й хліба в пазушину. А я чистю вовну перед хатов, нічого не гадаю. За якусь там годину ци пів вбігає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами помальоване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, що це мій хлопець. Вхопила-м на руки, занесла-м до хати, мию, б'ю, а він кричить. Рукави і пазухи в мене, як видите, закрашені всілякими красками...
Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.
- Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, що, як ішов до школи, цеє копилюк перейшов його лугами та й каже: «Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло намалюю всілякими фарбами. Хлопці будуть за то-бов бігати та й сміятися». Хлопець скинув сорочку, а він єго обмалював коло ставка всілякими фарбами. «Ану, побігай,- каже,- по лузі, як мотиль будеш». А сам хапнув єго сорочку, і поясок, і все та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі антрамент і пішов, байстрило, до школи...
Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.
- А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо трутю в став. Таже я доста набрав бучя, доки я навчивси розуму. Та мені кров йшла з очей, з вух; з горла, нім я навчивси розуму та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кождого втечи...
- Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіть що з цим чомбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітьси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..
- Хлопче, но, а є в тебе вуйко, або тітка, або якась фамілія?
- Та є. Є богато, але як в похорон позабирали гобортки та полотна, то ще брали мене до себе, а потім били, та й нагонили, та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як студено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має гарячий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий...
- А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди до канцелярії.
- Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте йго, замикайте йго, таже ми не вільні діти з хати пустити.
- То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітьси, таже тут всілякі буки поприсихали...
І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.
- Дивіть, дивіть. Ні встиду, ні сорому...- загуділи жінки.
- Йде вже його тітка...
В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.
- Ой пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б'є. Я все виджу в селі, та й видів якось, що до неї ходить тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене полудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівають, як за то, що до них хтось ходить. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б'ють...
Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати між собою, підсміхатися.
- Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїть, я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзигарок стоїть, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопця ногами догори. Але потім таких було шандарів, та доктор рубав, та потім так файно поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Баска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю давати собі сам раду...
ЧЕРВОНИЙ ВЕКСЕЛЬ
Треба розповісти про смішну подію Івана Гусака, колійовця. Чи він не вдався, чи прокрався, ніхто в селі добре не знає, але всі знають, що службу стратив та дістав кількасот злотих відхідного. Молодий був, вуси добре підкручував вгору, убрання мав панське синє, подобався жінкам та вмів говорити по-польськи та, кажуть, по-німецьки і в селі мав свою повагу. А була ще в селі вдова, вже старша, пряха добра, мала хатину і недавно піч переклала, та було тепло взимі. До кожівки треба теплої печі. А що перше, то мала вузли з грішми. То Іван пішов у комірне до неї, зимою старав вуголь, і трохи горілки, і булок, а пиво вже пив сам на станції.
Робив таку політику, що мужиків не мав за ній, попам не кланявся та мав великий жаль до Польщі і до начальника станції. Та, видко, гроші мав невеликі, бо зачав присватуватися до своєї господині, Парасочки, аби цим способом дібратися до вузлів з грішми. Але у вдови - сім розумів, годила, забігала, до слюбу повитягала зі скрині такого плаття, що богачки зеленіли по снігові із зависті, бо це було по різдві. Вони казали, що все це добро від них набрала, а весілля було гучне. Медових місяців довгих не було, бо Парасочка і вдова, і тверда з натури, та грошей не розв'язувала, а навіть не показувала. Щоправда, то нашила на чоловіка два хлопські одіння, на свята і на будень, бо мала амбіцію, щоби свого чоловіка зробити ґаздою, аби не був лєнкою, що все смердів олієм від ліхтарки, та замазаний був вуглем, та все ходив пити пиво. Він молодий, можна з нього зробити ще господаря та привернути до людей.
Та це Парасці не пощастило, і вона свої надії сховала в скриню між вузли. Давала чоловікові щораз менше їсти, не дуже допирала сорочку, відпорювала гарні прошивки та пришивала старі до сорочки, і на весну Іван вже не хотів сидіти дома, а Парасочка надумала інакше. Аби гроші не пропали, то купила в межу кавалок города, дозичила в жида дві сотки і з узору підписала вексель з ручителями. Поправиться. Іван, то буде мати на чім робити, а ні, то її на старість хто-небудь обійде за город.
Одного разу Парасочка вночі забила в п'яту такий заржавілий цвях, що спухла, як дуда, а треба нести векслеву рату до міста, вона брата не має і сестри не має, то вже кілька день перед ратою годувала Івана ліпше. Вона би намалювала вексель дома, а він пішов би з ручителями і заплатив би. Іван покмітив, що стара вертиться коло него, і був цему радий. Стара дасть гроші на рату, дасть на тринкар , налагодить добре їсти, а як жидові скаже, що стара не мала цілої рати, бо не встаралася, то може і пива випити, і добре забавитися, і стару за старі прошивки добре виріхтувати.
Осіннього досвітка Парасочка налагодила їди доброї і богато, хліб білий, п'ять злотих для ручителів і чоловіка на горілку та ще для кожного по склянці пива. Гроші для жида стояли на столі купками, добре пораховані. Парасочка зав'язала їх у вузлик, а гроші на трактамент всипала йому в кишеню, бо вбрався в колійницьке одіння. Харчі гарненько склала в писану тайстру, додала чистий шматочок сала і, як зачало розвидатися, пустила чоловіка в дорогу. Має повернути за ручителями і з ними йти до міста. Він так зробив, ручителі сказали: "Гай, гай, ідемо, ти наперед іди". І так Іван подався лугами до міста.