Новели 1926 - 1933 рр. - Стефанык Василь Семенович (читать книги TXT) 📗

А покритку з тяжких наймів у великих чоботах і засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:

- Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу, тебе, бідну, і так ніхто не возьме, а він виросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш, проклята між людьми, а він доросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаєш, ти молода і заробиш на него. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постіль і проси бога за свою дитинку.

Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зо­дя­га­ла і кормила зі своєї бідної долоні.

Перед війною вона розпустила всіх своїх доньок по роботах у світ. А було їх богато, а сама дальше приймала всіх грі­шних людей, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби на­го­дувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були пруссаки, москалі, поляки, італьяни з неволі і українці з німець­ких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їм годити в малій хаті. Під чорною матір'ю божою вони забирали місце для своєї нації. Вільгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевчен­ко, Ленін і Гарібальді допоминалися в тій хатині доміную­чого місця. І серед шаленого крику і бійки не раз попадав на землю Вільгельм, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.

По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилі.

Німчика я не раз бачу, як завертає чужі вівці, і тоді іду до йо­го хати і бачу через вікно, як мирно під матір'ю божою при­містилися царі, революціонери і поети.

ГРІХ

Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійо­вого вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз по раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз по раз шукає грудий. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю мою кров витягне.

- Як же ж то буде, як чоловік встане, тото буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, тото буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а голова брикне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх! А це моє щенятко пропаде у бруді і нарузі, ніхто йому сорочини не дасть, а як, не дай боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічого про нього не буде знати. Мій боже, чого ти мене так тяжко скарав, що-сь відібрав мені розум, як він дивився в мої гарні очі і моїми ко­са­ми напихав свої пазухи у шинелю. Ти, боже, винен, бо ти відобрав мені розум. Моргаєш на мене ясними звіздами і смієшся. Будь такий проклятий, як я.

- То моя мама стояла два дні коло одвірка, смутна і скривджена на своїй честі, а мої сестри сльозами прали пелінки байстрюкові. А батько не входив тижнями до хати, лиш на­дворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві прокляв мене, люди минали мене. Такого тягару скала на собі не здержала би. І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій ба­й­стрюк шовковими очима сміявся до мене.

Вона вхопила дитину, притиснула до себе та приповіда­ла:

- Хто би мені дав таку міць, щоби я тепер вийшла надвір, щоби-м наострила ніж та застромила йому в саме серце. Ой, боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб'ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трясеться, як павутина на вітрі, ох, коби я могла виймити своє серце і запхати тобі його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного.

Рано,

- Це чия дитина?

- Та знаєш, що не твоя, лиш моя.

- Та й цю вигодуємо.

- Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама пого­дую.

Вона притулила до себе хлопця залізними руками, ду­ма­ла, що бахне сокирою, і воліла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок.

- А-га, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки.

- Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзво­ня­ть у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба.

- Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я со­бі йду геть з моєю дитиною.

Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і ко­жушинку.

- Це решта,- каже,- для Катерини, вона дуже розумна і че­мна, тобі з нею буде дуже добре.

Вона йшла вулицею з дитиною.

За нею мати і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:

- Не йди, не йди.

Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і зобачила сто­впи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала гру­дь синові і шептала:

- Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виро­с­теш великий, мій сину.

МАТИ

Стара Верижиха підперлася високим костуром, йдучи до сво­єї доньки. Думала:

- Осінь богата, горобці ледве літають, такі повні, а навіть бі­дні діти потовстіли.

- Славайсу.

Сіла в доньки на лаву та тихо сказала до себе:

- Але ж бо файна.

- Та що ти, донько, робиш, та чому ти за хлопця свого за­бу­ла, що дідові з рук не злазить і роботи не дає?

Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.

- Донько, підпали вогонь та звари мені тої московської га­рбати, бо, чую, помічна дуже.

Вогонь горить.

- Та покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль.

- Ой мамо, я не годна рук від себе звести, отам ті дарун­ки.

Верижиха своїм костуром стягла з грядок шовкові хуст­ки, та спідниці, та тоненькі черевички, та полотна рантухо­ві, а перли, що розсипалися по землі, розбивала ко­сту­ром. Стара сіла перед печею і кидала в огонь панський крам, один за другим.

Катерина дрожала біла як стіна в куті і держалася ру­ка­ми стола, аби не впасти.

- Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запха­ти у той вогонь, але-м стара та не міцна. То твій чоловік об­тіскує з себе воші та тягне гармату з болота, а ти свою ди­тину кинула в мене на постіль, як сука, та футишся з мо­с­ковським офіцером. Сидиш з ним в колясках, як пава, люди ховаються від твоїх поїздів, а їх колеса їдуть по через моє серце. Ти заткала у мій сивий волос смердячу квітку га­ньби.

Вогонь потух.

Тепер стара вилізла на постіль і здоймала з грядок мережані та вишивані сорочки, коверці всілякі, рушники забирані і тонкі полотна.

- Катеринко, нарабований жидівський крам пішов з димом, а це твоє віно старала-м чистими руками, як прий­ш­ла-с на світ.

Мати гляділа, як кат, сівши на купу віна, а донька розхилила великі очі, повні гріху, але осяяні ласкавим небом.

- Життя твоє, небого, серед нас скінчилося, ти чужа всім, насип оцес порох в московську гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще красне поховаю, і зітреш ганьбу на нас, старих, та на твоїй дитині.

Катерина від постелі попри стіл та попри лаву ледве пе­ре­лізла поріг. Стара сиділа довго на прегарнім віні, потім встала, замкнула хату і йшла додому.

- Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я.

У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона на­мо­вила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гу­кала на них здалека:

- То як моя Катерина жила, то по сто вас приходило на день, аби казати, що вона цілому селові принесла ганьбу, що найліпші коні з москалем забрала, що справляла в кого гроші, що курилася в жидівських перинах і дзуркотіла кра­деними перлами. Мій старий тижнями не входив до хати, бо не міг клякнути перед образами, бо все вас була повна хата, аби нігтями роздрапували наше серце, а тепер, яки-м її вісадила на гилю, то ви вже милосердні. Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще під ховаю її дитину, то піду за нею, ви, шельми!