Новели 1926 - 1933 рр. - Стефанык Василь Семенович (читать книги TXT) 📗
Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотна, дорогою пішла додому.
РОСА
Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спертися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей яркий переддень. В сутінках світанку він все малював будучність своїх дітей, внуків і правнуків.
Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.
- Ей, ти, росо, їла ти мене від дитини; я коло овець плакав від тебе. А як був молодий, то мусив підкочувати білі штани, йдучи від дівки, щоби мама не сварила, а як став ґаздою і заходив в збіжжя косити, то ти жерла мене, і кусала, і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра напоїти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо забирають від тебе все, кому ти щодня лице мила. Ти так, як мама, що не дає своїх дітей.
- Ото-м ся, росо, находив по тобі, ото-сь мене ся наїла, але твоя їдь була так, як мід, що щипає і смакує. Я тебе сімдесят років не проминув ані одного дня, а все чекав ясного сонця, і воно, велике та ласкаве, висушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, щоби вечором зливати, як умліває вся травинка. Ти, боже, поливаєш всю землю росою так, як ми розсадник. Ех ти, божа водице, ти давала дужість і здоровля пшеницям та житам, але і я був від тебе дужий та різкий. Баную дуже, що ти мене не будеш заросювати, як ти, святе сонце, родишся.
Глянув на свою білу хату.
- О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже виходжу, аби не будити купи внуків. Вони так файно сплять, порозкидаються, що гріх рипнути дверима; їх сон святий, бо їх бог взяв на свої коліна, на колінах божих вони ростуть. А стара зараз за мною встає, накриває діти і ходить тихо, як кітка, та лагодить їм сніданок. Мій ласкавий боже, чим я годен відплатити твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею тримав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і росли!
- Але внуки інші, як давно були, в них книжки, в них співанки інші. А дурна стара радується ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюють від неї гроші на театр та на книжки та тягають стару коробку по читальнях, а вона вертає з ними додому та радується, як дівка.
- «Мой, старий,- каже,- але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синіх гачах, а люди плещуть йому в долоні, а він так говорить, як у книжці, а сорочка горить на нім. Ей, якби ти ся хоть раз подивив на них!» Я, кажу, старий, щоби ся дивити на таке, і не винен тому, що ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гроші маєш на кучми, та на синє сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертиця , ти їм не вишила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошонці все гроші хибують.
- Але внуки не п'ють, не гуляють і до корчми не йдуть, а гудуть, як бжола: Україна, Україна. Малий Кирило підходить мене, як дитину: «Діду, діду, я прочитаю таке файне».
- Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.
- Вони в мене чемні, най їх бог благословить з їх надіями. Вони хотять нового, на те вони і молоді.
З цих дум вирвало його сонце, що зійшло, як золото, і стара, що кликала на сніданок.
- Ти, вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі кості. Але в мене внуків богато. Роса має кого обливати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко, все благослови їх до сніданку.
Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.
ДУРНІ БАБИ
Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стецівська жінка приїхала люта з Коломиї- від сина, що сидить в криміналі.
- Мало-м під мурами не замерзла, не пускають - та й решта. Ходжу по морозі, душа в мені стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...
Жінок коло неї вже більше.
- Питаєте, за що сидить. А лихе його знає - за газети. Уздрів через вікно жандаря та запхав мені в пазуху якісь папері. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату догори ногами та й сів. Надумав, надумав та й каже мому чоловікові: «Ідіть за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде». Прийшла жидівка, а жандар каже: «Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів». І рихтіг, витягла з пазухи ті папері, що мені син дав. Жандар урадувався, поперебирав ті папері та й каже хлопцеві: «Ходіть зі мною на постерунок». Та й як пішов, то й до сегодні. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї...
Жінок щораз більше.
- А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймиліша дитина, може, він голоден, може, його нендза їсть, може, за ґратами замерзає. Старий кричить, на кого решта дітей маються лишити. А я кажу йому: «Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду». Вздрів що нема зо мнов що робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудить , гадаю, зараз буду його видіти...
Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки позаду з батогами поставали, і поліцай вже підслухує.
- Та нім я найшла той кримінал, заки я там ся добила, то най вас бог боронить. Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене: «Чо ти жінко, під цим муром замерзаєш?» А я плачу. Розповіла я йому, що так і так, і він завів мене всередину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки...
Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.
- Там виділа сина, відай, ним так, відколи він, не тішилася. І не журітьси, мамо, і веселий він, і каже: «Тут нас сидить таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді та й відсидимо». Отак він мене розважує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з гратами та й кажу йому: «А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати?» Отак я з ним мінуточку побула - та й гай, бабо, забирайся. Але мені і це добре...
Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:
- Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...
- Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну, та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.
- А мій гине десь у чехах.
- А мій у німця, аби вам так легко конати, як мені оплакувати мою дитину!
Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припису.
- То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.
- Ех, ми знаємо ці протоку ли. Беріть нас усіх.
Чи довго довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під магістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а ззаду йшли чоловіки з батогами.
Та кожна з них у червоній платині. Де вони годні пізнати, та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду...
І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на магістратськім подвір'ю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж просьби, щоби їх звідти позбутися.
А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йдучи. Звичайно, дурні баби...
ШКІЛЬНИК
В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із карабіном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.
- І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?