Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
— Бах-бах-бах! — гукнув художник, весело засміявшись.
Конча відступила від нього на крок.
— Не жартуйте, маестро, — мовила вона сердито. — Чи ви хочете, щоб я пішла?.. Або дала вам ляпаса?.. Мої слова куди серйозніші, ніж вам здається. Сьогодні мені не до жартів!
Але вдача в графині була мінлива, і після цих сердитих слів вона раптом усміхнулася, немов згадала щось дуже втішне.
— Проте не в усьому я зазнала сьогодні невдачі, — мовила вона після тривалої мовчанки. — Не з порожніми руками звідти пішла. Перший міністр не хоче нажити в моїй особі ворога й, оскільки з Руном нічого не вийде, запропонував мені компенсацію. Одне депутатське місце на перших же часткових виборах.
Реновалес широко розкрив від подиву очі.
— І навіщо воно вам, те депутатське місце? Кого ви вбираєтесь на нього посадити?
— Кого! — передражнила Конча з награним здивуванням. — Кого!.. Кого ж я можу посадити на нього, нерозумний ви чоловіче?.. Не вас же, який нічого в цьому не тямить, а вміє тільки махати пензлем… Це місце для доктора Монтеверде, і він там звершить великі діла.
У тиші над майданом пролунав гучний регіт художника.
— Дарвін — депутат більшості! Дарвін говоритиме «так» або «ні»!..
І ще довго сміявся, напустивши на себе вираз комічного жаху.
— Смійтеся, смійтеся, лихий чоловіче, роззявляйте ширше рота, трусіть своєю апостольською бородою… Який же ви дотепник! Ну що в цьому такого дивного?.. Але годі, більше не смійтеся. Чи ви хочете, щоб я зараз пішла? А таки піду, як не замовкнете!..
Деякий час обоє мовчали. Графиня відразу ж і забула про свій клопіт, у її пташиному мозку жодне враження не затримувалося надовго. Розглянулася навколо зневажливим поглядом, бажаючи дошкулити художникові. То ось чим він так захоплювався? Тільки й того?
Прогулюючись, вони неквапом попрямували до старих садків, що росли на терасах косогору, за палацом. Спускалися пологою стежкою, що в’юнилася між чорних скель, обминаючи обліплені мохом урвища.
Тиша була глибока-глибока. Плюскотіла вода з розталого снігу, стікаючи по стовбурах дерев і утворюючи внизу струмочки, які петляли косогором, майже невидимі під травою. В деяких затінених місцях збереглися схожі на клубки білої вовни снігові кучугури, яких ще не здолала відлига. Пронизливо щебетали якісь пташки, ніби десь дряпали алмазним різцем по склу. Обіч сходів видніли постаменти з надкришеного почорнілого каменю, нагадуючи про статуї та квіткові вази, які колись на них стояли. Невеликі садочки, обмежені геометрично правильними лініями, розстеляли над кожною терасою темний грецький орнамент свого гілля. На відкритих місцях дзюркотіла вода, стікаючи в ставки, обгороджені іржавими балюстрадами, або падаючи в потрійні чаші високих фонтанів, що пожвавлювали пустку своїм безперервним плюскотом. Дзюркотлива, крижана вода була і в повітрі, і на землі, вона ще дужче охолоджувала цей і так холодний краєвид, над яким висіло неяскраве сонце, схоже на червоний мазок, що не має в собі ні крихти тепла.
Вони йшли під зеленими арками поміж величезних і мов неживих дерев, обплутаних до самих верхівок покрученими пагонами плюща, ішли, торкаючись столітніх стовбурів з позеленілою і пожовтілою від вологи корою. З одного боку стежки круто піднімався вгору схил пагорба, з вершини якого долинало дзеленчання невидимого бубонця, і коли-не-коли на синьому тлі неба виринав силует корови. З другого боку — тягся старий парапет зі стовпчиків, пофарбованих у білий колір, а за парапетом, далеко внизу, видніли темні квітники, де в сумній самотині, посеред пустки й занедбаності день і ніч плакали цівками сліз старі фонтани. На косогорах, поміж деревами, тяглися ожинові хащі. Стрункі кипариси, прямі, елегантні сосни з гінкими стовбурами утворювали колонаду, своєрідні штахети, крізь які сочилися сонячні промені, урочисте сяйво апофеозу, що мережало землю золотими смугами та довгими тінями.
Художник захоплено вихваляв навколишній краєвид. Це єдиний куточок у Мадриді, гідний уваги митця. Тут колись працював великий дон Франсіско. Так і здається, що за поворотом стежки вони побачать Гойю: він сидить перед мольбертом і супить чоло, невдоволено поглядаючи на вродливу герцогиню, свою натурницю.
Сучасні костюми, на думку Реновалеса, не пасували до цього тла. Він вважав, що серед такого краєвиду потрібне строге вбрання; блискучий камзол, напудрена перука, шовкові панчохи і щоб поруч ішла жінка у вузенькій сукні з високою, під самими грудьми, талією.
Графиня всміхалася, слухаючи художника. Розглядалася навколо з великою цікавістю: ні, прогулянка не така вже й погана. Їй здається, вона бачить усе це вперше. Дуже гарно! Але, на жаль, вона не створена, щоб жити на природі.
Для неї найкращий краєвид — це крісла якогось салону, а щодо дерев, то їй більше до вподоби декорації лісу в Королівському театрі, які з’являються під акомпанемент музики.
— За містом мені стає нудно й сумно, маестро. Природа, полишена на саму себе, нецікава і примітивна.
Вони вийшли на галявинку, де був ставок з низенькими пілястрами, що залишилися від колишньої балюстради. Вода, яка була врівень із берегами, від розталого снігу ще піднялася і тепер переливалася через кам’яну закрайку, розтікалася навкруги тоненькою плівкою і дзюркотіла вниз косогором. Графиня спинилася, боячись замочити ноги. Намагаючись ступати там, де сухіше, художник вийшов уперед і взяв графиню за руку, щоб провести її. Вона слухняно пішла за ним, сміючись і підбираючи шлейф сукні.
Коли вийшли на суху стежку, Реновалес не випустив цієї тендітної долоньки, відчуваючи крізь рукавичку її ніжне тепло. Конча не відсмикувала руки, ніби не помічала, що художник її тримає, але на устах у неї майнула ледь помітна посмішка, а в очах — вираз лукавства. Маестро здавався збентеженим. Він вагався, ніби не знаючи, з чого почати.
— Ніякої надії? — спитав він слабким голосом. — Ви, як і раніше, анітрошки мене не кохаєте?
Графиня засміялася — гучно й весело.
— Ну от, починається. Так я і знала. Недаремно вагалася, чи приходити. У кареті кілька разів повторювала собі: «Ти робиш дурницю, дівчино, що їдеш у Монклоа. Ти згинеш там від нудьги. Тебе чекає тисяча перше освідчення».
Потім змінила тон і вдавано суворо стала вичитувати йому:
— Але ж, маестро, хіба не можна розмовляти з вами ні про що інше? Чому ми, жінки, такі нещасливі, чому кожен чоловік, з яким хочеш просто погомоніти, вважає за свій обов’язок освідчитися тобі в коханні?
Реновалес запротестував. Нехай вона говорить так про когось іншого, але не про нього, бо він справді в неї закоханий. Може заприсягнутися, може повторити їй це навколішках, щоб повірила, — закоханий до нестями! Але графиня глузливо передражнила його, притуливши руку до серця і безжально засміявшись.
— Так, так… Я цю пісеньку знаю — краще не марнуйте сили, повторюючи її. Знаю напам’ять. «У грудях наче вулкан… Не можу без тебе жити… Якщо не покохаєш, заподію собі смерть…» Усі ви кажете одне й те саме. Ані натяку на щось оригінальне… Маестро, заклинаю вас богом! Не виставляйте себе вульгарним залицяльником. Ви ж велика людина, а белькочете такі дурниці!..
Реновалес аж розгубився — такої рішучої і глузливої відсічі він не сподівався. Але Конча, ніби їй стало жаль художника, поквапно додала з ніжністю в голосі:
— Яка вам потреба закохуватись у мене? Чи гадаєте, я менше вас шануватиму, як ви не зробите того, що вважають за свій обов’язок усі чоловіки з мого оточення?.. Я вас люблю, маестро, і бачити вас — для мене радість. Мені буде дуже прикро, як ми посваримось. Я люблю вас як друга, найщирішого і найближчого свого друга. Люблю за те, що ви такий добрий; величенна дитина, бородатий хлопчисько, який не знає анічогісінько про життя, але має великий-великий хист!.. Я хотіла зустрітися з вами сам на сам, щоб мати час спокійно поговорити і сказати те, що оце кажу. Я люблю вас, як нікого іншого. Ні з ким не почуваю себе так добре, як з вами. Будьмо ж друзями; або братом і сестрою — як хочете… Але не чіпляйте ви на себе цю трагічну машкару! Розвеселіться хоч трошки, славетний маестро! Засмійтеся своїм гучним сміхом, що завжди так веселить мою душу!
