Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
Вродливий Монтеверде, на її думку, був перший серед найславетніших учених. Книжки світил, що ними так захоплювався доктор, навіювали на неї смертельну нудьгу, і марно силкувалася вона проникнути в таємницю їхніх рядків. Зате безліч разів перечитала книжку Монтеверде, чудесний твір, придбати який радила всім своїм подругам, хоча вони ніколи не читали чогось серйознішого за романи, друковані в журналах мод.
— Це великий учений, — заявила графиня одного вечора, коли вони розмовляли з Реновалесом наодинці. — Він лише починає, але я його підштовхну, і він стане генієм. Який блискучий розум! Шкода, що ви не прочитали його книги!.. Про Дарвіна чули? Невже ні? То Монтеверде геніальніший за Дарвіна, куди геніальніший!
— Охоче вірю, — мовив художник. — Цей Монтеверде гарненький, як немовля, а Дарвін, мабуть, був потворний дід.
Графиня завагалася — розсердитись чи засміятись — і зрештою тільки насварилася на Реновалеса лорнетом.
— Краще мовчіть, лихий чоловіче… Ви просто нестерпні, маестро! Вам годі збагнути, що таке ніжна дружба, чисті взаємини і братня любов, яка ґрунтується на спільному захопленні наукою.
З якою гіркотою сміявся маестро над цими чистими взаєминами і братньою любов’ю! Він усе чудово бачив, та й Конча не надто стереглася й не приховувала своїх почуттів. Монтеверде був її коханцем, як раніше один музикант, — і за тих часів графиня тільки й говорила що про Вагнера та Бетховена, та так, ніби вони щодня приходили в її дім, — а ще раніше юний і вродливий герцог, який влаштовував для своїх гостей кориди, вбиваючи безневинних молодих бичків і вітаючи закоханим поглядом графиню де Альберка, що сиділа в ложі у білій мантильї і з гвоздиками на грудях. Її любовні взаємини з доктором ні для кого не були таємницею. Тому поважні сеньйори, які складали товариство графині, щовечора завзято перемивали йому кісточки, казали, що він неук, а його книжка — то костюм арлекіна, набір клаптів із чужих творів, грубо зшитих зухвалістю невігласа. Усіх їх мучили люті заздрощі. Страждаючи від мовчазного старечого кохання, завсідники салону графині де Альберка аж трусилися, бачачи тріумф цього хлопчиська, що викрав у них божество, поклоняючись якому, вони звеселяли свою самотню старість.
Реновалес гнівно себе картав. Та марно силкувався перебороти звичку, яка щовечора приводила його в дім графині.
«Більше я туди не піду, — люто повторював він подумки, коли знов опинявся у своїй студії. — Нічогеньку роль обрав ти собі, Маріано! Підспівуєш любовному дуетові у хорі всіх отих старих йолопів… Ох і штучка ж ця графиня!»
Але назавтра знову йшов до неї. Згадував, як зверхньо й пихато тримається Монтеверде, з яким зневажливим виразом приймає вияви захвату від своєї коханки, і в серці його оживала надія. Незабаром Кончі обридне ця лялька з вусиками, і вона зверне очі на нього, на справжнього чоловіка.
Художник відчував, як змінився його характер. Він був тепер зовсім інший і докладав чималих зусиль, щоб удома не помітили цієї його переміни. Розумів, що закохався, і в душі радів, як завжди радіє в таких випадках людина в зрілому віці, вбачаючи в цьому повернення молодості, розбруньковування другого життя. Його вабило до Кончі, бо він палко прагнув порушити нудне одноманіття свого існування, стати таким, як інші, покуштувати терпкого трунку невірності, вирватися на мить за суворі й високі мури, що замикали пустище його шлюбу, яке дедалі більше заростало будяками та бур’яном. Опір, який чинила йому графиня, дратував його, розпалював у ньому жадання. Він не міг збагнути до пуття, що саме відчуває: може, то був просто фізичний потяг, а може, поранене самолюбство, гірке розчарування від того, що ним знехтували, коли він спустився з верховин доброчесності, на яких так довго сидів з дикою гордістю, вірячи, що проміння його слави осяває весь світ і досить тільки простягти руки, як усі земні насолоди стануть йому приступні.
Він почував гірке приниження від своєї невдачі; аж кипів від глухого гніву, коли порівнював себе, вже літнього сивочубого чоловіка, з тим гарненьким хлопчиком від науки, який, здавалося, звихнув графиню з розуму. Ох, жінки, жінки! Ще й вихваляються своїми інтелектуальними захопленнями, маніряться у захваті перед знаменитостями!.. Усе брехня! Якщо вони й люблять талант, то лише в належній оправі, у молодому й гарному тілі…
Проте Реновалес був упертий і твердо постановив подолати опір графині. Він без каяття згадував про сцену, яка відбулася між ним і дружиною уночі в спальні, коли та зневажливо заявила, що з графинею в нього нічого не вийде. Презирливе пророкування Хосефіни тільки підохочувало його не звертати з обраного шляху.
Конча манила і відштовхувала його водночас. Не було сумніву, що закоханість маестро лестить її марнославству. Вона сміялася з його пристрасних освідчень, обертаючи їх на жарт, відповідала завжди в одному тоні: «Будьте ж серйозні, маестро! Це вам аж ніяк не личить. Ви велика людина, ви — геній. Полиште цей вираз закоханого студента для хлопчаків». Але коли він, розлютований цим витонченим глузуванням, присягався собі, що більш ніколи сюди не повернеться, вона, здавалося, вгадувала його думки і ставала ласкавою, виявляла до нього жвавий інтерес, пробуджуючи в художника надію на близький тріумф.
Коли він ображено замовкав, графиня сама заводила розмову про кохання, про вічну пристрасть, яка поєднує високоінтелектуальні натури, пристрасть, що ґрунтується на гармонії думок; і правила ці небезпечні теревені, аж поки маестро підбадьорювався і знов переходив у наступ, пропонуючи своє кохання і дістаючи у відповідь ту саму доброзичливу й водночас іронічну посмішку — немов графиня дивилась на нього як на велику нерозумну дитину.
Отак і жив маестро між надією і розпачем, то підбадьорюючись, то занепадаючи духом, але ніяк не міг визволитись від цієї жінки, що наче заворожила його. З винахідливістю закоханого школяра він шукав зустрічей віч-на-віч, вигадував приводи, щоб з’явитися до графині в незвичний час, коли не було жодного із завсідників її салону, і бліднув від гніву, застаючи в неї вродливого доктора і відчуваючи навколо себе ту порожнечу, яка завжди огортає непроханого гостя в момент його нежданої появи.
Непевна надія зустрітися з графинею в Монклоа, провести з нею цілих півдня, не маючи перед очима отого гурту нестерпних сеньйорів, що крутились навколо неї зі своєю слинявою закоханістю, не давала йому заснути всю ніч і весь наступний ранок, наче й справді його чекало любовне побачення. Чи ж вона прийде? Чи не була її обіцянка миттєвою примхою, яку вона відразу й забула?.. Він послав записку колишньому міністрові, з якого писав портрет, щоб той не приходив сьогодні до студії, і відразу після другого сніданку взяв візника, звелівши, щоб той поганяв щодуху, щоб летів, а не їхав…
Він наче боявся спізнитись, хоча добре знав, що її доведеться чекати ще не одну годину, якщо взагалі вона з’явиться; але художника охопила шалена і безглузда нетерплячка. Невідь-чому він раптом повірив, що чим раніше він буде в призначеному місці, тим скоріше приїде туди графиня.
Митець зійшов на майдані в Монклоа, перед невеликим палацом. Візник поїхав назад до Мадрида широкою алеєю, яка збігала на пагорб і губилася за аркою безлистого гілля.
Реновалес став прогулюватися сам-один по майдану. На синьому клаптику неба, на який накочувалися хвилі хмар, яскраво сяяло сонце. Там, куди не досягали його промені, було холодно. З гілля скапували краплі, по стовбурах стікали темні прозорі цівки, а внизу, під деревами, дзюркотіли струмочки — стояла відлига і все навкруг сочилося водою. Здавалося, ліс плаче від приємного лоскоту під пестливими променями сонця, яке зривало з дерев останні клапті білого покривала.
У величній тиші, посеред якої опинився Реновалес, мовчки нуртували могутні сили полишеної на саму себе Природи. Під поривами вітру сосни, здавалося, бриніли, мов струни велетенської арфи. Майдан був затоплений крижаною тінню дерев. Угорі, над фронтоном маленького палацу, літало кілька голубів — вони кружляли спіраллю навколо старої щогли для прапора та почорнілих від негоди класичних бюстів, прагнучи піднятися над верхівками сосон і погрітися в сонячному промінні. Стомившись літати, птахи лопотіли крильми й сідали на іржаві поручні залізних балконів, прикрашаючи стару будівлю тремтливим білим візерунком, гірляндою з шурхотливого пір’я. Посеред майдану пускав угору струмінь води мармуровий лебідь з круто вигнутою до неба шиєю — від дзюркотливого фонтану, здавалося, віє по затінених місцях крижаним холодом.
