Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
Реновалес прогулювався туди-сюди. Там, куди не проникали сонячні промені, під його ногами хрускотіла льодова кірка. Він сперся на чавунну балюстраду, що півколом охоплювала майдан. Поміж переплетеним чорним гіллям, на якому вже повитикалися перші бруньки, митець побачив гірське пасмо, що замикало обрій? то були Гвадаррамські гори, снігові примари, які зливалися з кучугурами хмар. Трохи ближче чітко вирізнялися гори Пардо з темними, покритими сосновим бором вершинами, а ліворуч простягалися гребені Каса де Кампо, на схилах яких уже зеленіла, відливаючи жовтавим полиском, перша весняна травичка.
Під ногами в художника розстелялися поля Монклоа, садочки, розбиті на старовинний лад, деревця розсадника, який тягся понад берегом річки. По дорогах, що зміїлися внизу, котили розкішні карети — віддзеркалене на їхніх лакованих стінках сонце здавалося вогненним клубком. Луки, листя дерев — усе було омите й блищало від талого снігу. Одвічна зелена нота мінилася безліччю варіацій — від чорного кольору до жовтого — і всміхалася, відчувши пестливий доторк сонця після холодної сніжної купелі. Вдалині, лунко розкочуючись у надвечірній тиші, раз у раз гриміли постріли з рушниць. То полювали в Каса де Кампо. Поміж колонадами стовбурів і на зелених килимах лук мерехтіла призолочена сонцем вода; світлі плями ставків, канали, що де-не-де проглядали крізь розриви зеленої скатертини, калюжки після відлиги — здавалося, то лежать у траві довжелезні блискучі шпаги.
Реновалес ледь чи й дивився на краєвид; сьогодні він нічого навколо себе не помічав. Голова його була заклопотана зовсім іншим. Побачив, як алеєю наближається елегантний берлин, і відступив від балюстради, щоб вийти назустріч. Це вона! Але берлин проминув його, не спиняючись, і велично й неквапно покотив далі, а за віконцем екіпажа він побачив закутану в хутра стару сеньйору із запалими очима й проваленим ротом — голова її аж тряслася від старості влад із погойдуванням карети. Берлин проїхав до невеличкої церкви, що стояла біля палацу, і художник знову лишився сам.
Ох, мабуть, вона не приїде! Серце почало підказувати, що він чекає даремно.
По майдану забігали якісь дівчатка в розлізлих черевичках; гладеньке волоссячко спадало їм на шиї й блищало масляним полиском. Реновалес не помітив, звідки вони взялися. Мабуть, то були діти сторожа палацу.
Алеєю ішов доглядач парку з рушницею за плечима і мисливським рогом на поясі. Ще далі з’явився чоловік, весь у чорному, схожий на лакея; обабіч нього йшли два величезні пси, два датські доги, сірі із синім полиском; вони ступали з гідністю, стримані й поважні, але горді, що мають такий грізний вигляд. Карети ніде не було видно. О господи!..
Маестро сів на кам’яну лавочку і зрештою витяг невеличкий альбом, який завжди носив із собою. Він став малювати дівчаток, що гасали довкола фонтана. Це був спосіб згаяти час, щоб чекання не здавалося таким довгим. Одну за одною намалював він усіх дівчаток; потім став спостерігати, як вони збираються групками, але незабаром діти зникли за палацом і побігли вниз до Глибокого Каналу. Реновалес, не маючи чим розважитись, підвівся з лави і кілька разів пройшовся туди-сюди, притупуючи ногами. Вони в нього дуже змерзли; холод і даремне чекання геть зіпсували йому настрій. Походивши, він сів на іншу лаву, неподалік від лакея в чорному. Собаки нерухомо сиділи на задніх лапах біля його ніг. Велично спочивали, мов якісь поважні особи; їхні сірі очі світились розумним блиском, мружачись і поглядаючи на сеньйора, що пильно на них дивився і водив олівцем у розгорнутому зошиті, покладеному на коліно. Художник намалював собак у кількох різних позах і так захопився цією роботою, що зрештою забув навіть, чого, власне, сюди прийшов. Ох і гарні ж звірюги! Реновалес любив тварин, в яких краса поєднувалась із силою. Якби жив сам і міг робити все, що заманеться, то перетворив би свій дім на звіринець.
Лакей з собаками нарешті пішов геть, і художник знов залишився сам. Неквапною ходою пройшли кілька парочок — вони звертали за палац і зникали в садочках на схилі гори. Потім — гурт семінаристів у розмаяних рясах, що лишали за собою той специфічний запах здорової, цнотливої і брудної плоті, який чути по казармах та монастирях… А графині нема й нема!..
Художник знову сперся ліктями на балюстраду. Почекає ще з півгодини, не більше. День хилився до вечора; сонце ще було височенько, але краєвид раз у раз ніби огортався тінню. Хмари, що скупчилися в оборах на видноколі, зрештою вирвалися на волю і тепер мчали небесними луками, схожі на якихось казкових звірів, штовхаючись і випереджаючи одна одну в шаленій гонитві, немовби хотіли проглинути вогняну кулю, що повільно ковзала вниз по чистому клаптику синього склепіння.
Зненацька Реновалес відчув, як його ніби шпигнуло у спину, в тому місці, де серце. Ніхто до нього не торкнувся; це так попереджали його нерви, що якось по-особливому напружились і аж тремтіли від шаленої нетерплячки. Він відчував, що вона вже близько, ось-ось буде. Й, обернувшися, справді її побачив. Вона йшла по алеї, вся в чорному, в підбитій хутром шкіряній жакетці. Руки були сховані в невеличкій муфті, обличчя прикрите вуаллю. Її висока і струнка постать чітко вирізнялася на жовтавій землі, ніби ковзала від стовбура до стовбура. Карета поверталася назад, мабуть, щоб чекати її нагорі, біля агрономічного училища.
Вони зустрілися посеред майдану. Графиня простягла йому долоньку в рукавичці, зігріту в муфті, й обоє попрямували до балюстради.
— Я така зараз люта… Мене аж тіпає від злості. Не думала, що з’явлюся сюди; зовсім про вас забула, маестро, слово честі. Згадала тільки коли вийшла з дому голови кабінету міністрів і, знаючи, що зустріну вас тут, приїхала, щоб ви розвіяли мій поганий настрій.
Крізь вуаль Реновалес побачив, що її очі сердито блищать, а в кутиках гарненьких уст залягли злі складки.
Графиня швидко заговорила, прагнучи вилити гнів, що клекотів у неї в душі; вона нічого навколо себе не помічала — наче була в своєму салоні, де все їй знайоме.
Оце щойно зробила візит голові кабінету міністрів, щоб переговорити з ним про «свою справу»: бідолашний Пако — її чоловік — мріє про Золоте Руно, і від здійснення цього бажання залежатиме його щастя. Лише цього йому бракує, щоб вивершити піраміду хрестів, почесних ключів та орденських стрічок, яку він нагромадив навколо своєї особи, від черева до шиї, покривши цією славною мантією весь тулуб і не залишивши вільним жодного квадратного міліметра. Отримати Золоте Руно — і можна вмирати!.. Чому б не зробити таку приємність Пако, чоловікові доброму, нездатному скривдити навіть муху? Що їм варто нагородити його цією іграшкою, аби він став щасливим?..
— Уже не існує на світі друзів, — гірко мовила графиня. — Цей перший міністр — тупий бевзь, що забув про давню дружбу, тільки-но побачив себе на чолі уряду. А як він колись зітхав біля мене, наче тенор у сарсуелі*, як упадав за мною (повірте, я не вигадую) і хотів заподіяти собі смерть, бачачи, що я його не терплю, вважаю за вульгарного хлюста і йолопа!.. Сьогодні та сама історія: раз у раз потискує мені руку та закочує очі, «ах, люба Кончо», «ах, чарівна Кончо» та інші улесливі слова — так само він щебече і в парламенті, цей старий канарок. Коротше кажучи, з Руном нічого не вийде: йому, мовляв, дуже шкода, але уряд не дає згоди.
І графиня, ніби вперше помітила, де вона є, спрямувала свій розгніваний погляд на темні пагорби Каса де Кампо; там і далі гриміли постріли.
— І після цього вони ще й сміють ставити людині на карб, коли в неї з’являються бунтівні думки. Я анархістка — ви мене чуєте, Маріано? Щодалі більше почуваю себе революціонеркою. Не смійтеся, я не жартую. Бідолашний Пако, цей агнець божий, аж тремтить від страху, коли я висловлюю перед ним свої погляди. «Жінко, подумай, хто ми з тобою такі. Нам треба бути в злагоді з урядом». Але я бунтую, бо надто добре знаю ту компанію: ватага циніків. Чому не дати моєму Пако Золотого Руна, якщо бідоласі так хочеться його мати? Чи повірите, маестро, мене лютить ця країна, така боягузлива і покірна. Треба, щоб тут настав дев’яносто третій рік, як у Франції*. Якби я була вільна, а не обтяжена всякими дурницями: високим походженням, становищем у світі, — то сьогодні неодмінно вчинила б щось відчайдушне. Бомбу кинула… Ні, бомбу не кидала б; краще б узяла револьвер і…
