Старі гультяї - Нечуй-Левицький Іван Семенович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

Баба Ориш­ка по­ба­чи­ла, що не­пе­ре­лив­ки, ско­чи­ла а дра­би­ни і ки­ну­лась бігти че­рез ле­ва­ду. Бджо­ли ки­ну­лись за нею навз­догінці, злі-през­лющі, розд­ра­то­вані по­том та горілкою, кот­рою тхну­ло од ба­би. Бджо­ли па­да­ли на ба­бу, ки­да­лись, як злі со­ба­ки, не­на­че хто об­си­пав ба­бу гру­доч­ка­ми та дрібни­ми камінця­ми, ха­па­ючи гру­доч­ки жме­ня­ми й при­гор­ща­ми. Бджо­ли дзиж­ча­ли та ку­са­ли ба­бу і в по­ти­ли­цю, і в ру­ки, і в ли­це, і в спи­ну. Дід Оникій ба­чив усе це ли­хо, сто­яв і тільки осміхав­ся.

- Ой бо­же мій! Ой ря­туй­те! - кри­ча­ла ба­ба Ориш­ка і бігла че­рез ле­ва­ду так пруд­ко, не­на­че ко­за.

- Впади ниць у тра­ву! - крик­нув дід Оникій осміха­ючись. Ба­ба Ориш­ка впа­ла ниць в тра­ву. Бджо­ли ки­ну­лись на ба­бині голі но­ти й тну­ли її в лит­ки. Ориш­ка до­га­да­лась, підтяг­ла но­ги і схо­ва­ла їх під спідни­цю, а ли­цем при­па­ла до землі, в тра­ву. Бджо­ли ви­ли­ся над ба­бою, не­на­че гус­та чор­на хма­ра. П'яненькі ба­би та діди тільки очі по­витріща­ли та ди­ви­лись на ба­бу й на хма­ру бджіл. Оникій сто­яв і ву­сом не морг­нув. Дід Гри­цай сидів на дра­бині, на груші і тільки мовч­ки ди­вив­ся звер­ху на свою ба­бу, не­на­че вкри­ту бджо­ла­ми.

Роздратовані бджо­ли, не­на­че ска­жені, ми­готіли на га­ря­чо­му сонці в пасіці й над ле­ва­дою. Во­ни за­чу­ли піт і горілча­ний дух під гру­ша­ми і ки­ну­лись на Гри­цаєвих гос­тей. Не­за­ба­ром не­на­че хтось з-за ку­ща ки­нув бджо­лою, як гру­доч­кою, з усієї си­ли на од­ну ба­бу. Бджо­ла вче­пи­лась бабі в що­ку. Ба­ба крик­ну­ла і вхо­пи­лась за що­ку. Зго­дом знов не­на­че хто ки­нув з-за груші жме­ню бджіл на дідів. Бджо­ли вп'яли­ся в ли­це Мо­ту­зові та Оникієві, а далі на ряд­на не­на­че хтось сип­нув цілу при­горщ бджіл. Бджо­ли ки­ну­лись на дідів та бабів, як ска­жені со­ба­ки.

- Ой! ой! - крик­ну­ли ба­би та діди й за­ма­ха­ли ру­ка­ми. - Ой, бджо­ли! ой! ой!

А бджо­ли дзиж­ча­ли над ряд­ном і ки­да­лись усім в ли­це… Ба­би й діди схо­пи­лись і ки­ну­лись втіка­ти, не­на­че зґедзка­лись. Ба­би попідніма­ли зза­ду спідниці й по­на­пи­нали на го­ло­ви. Одні повтіка­ли за ха­ту, другі вско­чи­ли в сіни й двері за­чи­ни­ли.

- Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась! Од­же ще за­ку­са­ють Ориш­ку на смерть! - го­моніли ба­би в сінях.

Дід Оникій сто­яв, як стовп, під гру­шею, не ма­хав ру­ка­ми, не по­вер­тав го­ло­вою. Бджо­ли дзиж­ча­ли кру­гом йо­го го­ло­ви, але не ки­да­лись ку­сать.

- Оникію! побіжи, будь лас­ка, та нак­рий Ориш­ку ряд­ном, до­ки бджо­ли вти­хо­ми­ряться, - про­мо­ви­ла од­на ба­ба, од­хи­лив­ши сінешні двері.

- Біжи-бо, Оникію, та зро­би що-не­будь, бо ще за­ку­са­ють Ориш­ку на смерть, - го­во­ри­ла Мо­ту­зи­ха че­рез щіли­ну в две­рях.

- Еге! гарні по­рад­ниці! Йдіть самі та ря­туй­те ба­бу, - ска­зав дід Оникій.

- Та ми пішли б, та не знаємо, як хо­ди­ти ко­ло бджіл, а ви, діду, знаєте, бо ви ж пасічни­куєте, - обізва­лась Мо­ту­зи­ха. - Підіть, го­луб­чи­ку, та дай­те бабі ра­ди.

Оникій та­ки здав­ся. Він увійшов у сіни, наб­рав з діжки відро во­ди, взяв ку­холь, нап­нув на го­ло­ву ряд­но і пішов на ле­ва­ду. Нев­га­мо­вані бджо­ли хма­ра­ми ви­лись над ба­бою Ориш­кою, не­на­че сте­рег­ли її, щоб во­на не вста­ла й не втек­ла в ха­ту. Оникій наб­рав у ку­холь во­ди й по­чав бриз­кать з ро­та во­дою на бджо­ли. Об­важнілі од во­ди, з мок­ри­ми крильця­ми, бджо­ли од­ра­зу ста­ли не такі кус­ливі та про­ворні, а потім пот­ро­ху по­да­ли­ся до пасіки й по­ча­ли втікать. Оникій на­ки­нув ряд­но на Ориш­ку і все бриз­кав во­дою навк­ру­ги. Ориш­ка підве­лась, нап­ну­ла на го­ло­ву ряд­но, про­жо­гом ки­ну­лась навтіка­ча, вско­чи­ла в сіни й за­чи­ни­ла двері. Бджо­ли по­на­ла­зи­ли їй і в па­зу­ху, і в спідни­цю. Во­на му­си­ла ски­нуть со­роч­ку, щоб по­ви­га­нять й по­вит­ру­шу­вать бджо­ли. Бджо­ли по­ку­са­ли їй і вид, і ру­ки, і лит­ки. Очі й що­ки по­за­пу­ха­ли й по­наб­ря­ка­ли.

Тим ча­сом дід Оникій нар­вав пу­чок зілля, вмо­чив у відро, бриз­кав на бджо­ли, прис­кав во­дою з ро­та й за­га­няв до ули­ка, не­на­че че­ред­ник за­га­няє вівці в ко­ша­ру. Дід пос­та­вив пе­ре­ки­ну­то­го ули­ка на своє місце. Вти­хо­ми­рені бджо­ли по­ча­ли вла­зи­ти в вічко. Тим ча­сом дід Гри­цай все сидів на груші і з ви­со­кості пог­ля­дав на розт­ри­во­жені бджо­ли, що хма­ра­ми ви­ли­ся ниж­че од йо­го. Го­ло­ва в йо­го прот­ве­ре­зи­лась. Хміль вий­шов з го­ло­ви. Але Гри­цай бо­яв­ся зла­зить а груші і по­ри­нать в густі, живі й кус­ливі хма­ри.

- Та злазь вже! Бджо­ли не за­чеп­лять. Зби­рай роя, бо ще й вте­че, на по­ле або в ліс! - гук­нув зни­зу дід Оникій,

- Збери там, будь лас­ка, роя, а я вже потім злізу! - гук­нув дід Гри­цай з груші.

Рій сів вни­зу на стов­бурі ста­рої груші, не­на­че хто об­мо­тав гру­шу во­ло­ха­тою ко­жу­ши­ною. Оникій шви­денько зібрав роя, зав'язав і пос­та­вив од­да­ле­ки од уликів. Дід Гри­цай зліз з груші з по­ку­са­ни­ми що­ка­ми та ру­ка­ми.

Баби й діди знов ви­си­па­ли з сіней і посіда­ли кру­гом ря­ден. Ба­ба Ориш­ка ви­нес­ла відро во­ди й хлю­па­ла собі во­дою на за­пух­ле ли­це, на ру­ки, хлю­па­ла на по­ку­сані лит­ки; другі ба­би й діди обс­ту­пи­ли відро, не­на­че свя­че­ну кри­ни­цю на Ма­ковія, і хлю­па­ли собі на очі, на що­ки, на но­си. Уся чес­на ком­панія по­за­пу­ха­ла. Що­ки й но­си в бабів по­наб­ря­ка­ли.

- Оце ли­шенько! Яка чуд­на при­го­да тра­пи­лась! - го­моніла ба­ба Ориш­ка.

- Що чуд­на, то чуд­на! Вас усіх не­на­че хтось по­по­бив по морді, - обізвав­ся дід Оникій.

- Шкода й за­хо­ду! Не мож­на мені пасічни­ку­вать, - ска­зав дід Гри­цай.

- Авжеж! Ко­ли вже горілку пи­ти, то де вже йо­го пасічни­ку­вать. Бджо­ла - бо­жа ху­до­ба. Пасіка - свя­те діло: до неї з горілкою не прис­ту­пай, - ска­зав Оникій, бла­го­чес­ти­вий і по­бож­ний чо­ловік. - Оце вам бо­жа ка­ра за те, що ви п'яні за­хо­ди­лись по­ра­тись ко­ло бо­жої ху­до­би.

- Може, твоя й прав­да, - ска­зав дід Гри­цай, - де вже мені те­пер пасічни­ку­вать.

- Авжеж не­ма тобі ча­су… - ска­зав дід Оникій, сер­ди­тий на Гри­цая за те, що Гри­цай не взяв йо­го за пасічни­ка на літо.

- Нема що ро­би­ти! Ста­вай в ме­не, Оникію, за пасічни­ка, до­ки бджо­ли роїти­муться, а потім я вже й сам уви­нусь.

- Овва! Оце ви­га­дав! Чи це ти ме­не піднімаєш на сміх, чи маєш ме­не за дур­ня, чи жар­туєш зо мною, ста­рим? Це гар­но! Ста­вай за пасічни­ка, до­ки рої йти­муть. Ме­не не такі, як ти, про­си­ли ще й кла­ня­лись, щоб я став за пасічни­ка на ціле літо. Це ти з ме­не глу­зуєш, як з дур­ня. Ні! цього не бу­де! Або про­си ме­не за пасічни­ка на все літо, або ме­не не зачіпай. Оникій знай­де собі пасіку на все літо не в та­ких, як ти!

Гордий дід Оникій зобідив­ся, що Гри­цай не поп­ро­сив йо­го ста­ти за пасічни­ка на все літо. Не­ве­лич­кий на зріст, су­хий, як ко­маш­ка, дов­гоб­ра­зий та смуг­ля­вий, з чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма, дід Оникій був схо­жий на ву­са­то­го жу­ка, на кот­ро­го наділи білі шта­ни й со­роч­ку і підпе­ре­за­ли зе­ле­ним по­ясом, а чор­ну ву­са­ту го­ло­ву пот­ру­си­ли по­пе­лом та бо­рош­ном. Оникій го­во­рив то­неньким крик­ли­вим го­ло­сом, не­на­че пи­щав який­сь скри­пу­чий жу­чок або якась пис­ку­ча ко­ма­ха.

- Оце роз­хо­див­ся! Сядь ли­шень, Оникію, та по­го­во­ри­мо до ла­ду, то, мо­же, й зго­ди­мось, - ска­зав дід Гри­цай.

- І сідать я не бу­ду, і горілки твоєї пи­ти не хо­чу, бо ти ме­не вра­зив в са­ме сер­це. Що я тобі та­ке? Чи най­мит, чи по­пи­хач? Знай­де собі Оникій шма­ток хліба і опріч те­бе! Вий­ду на ву­ли­цю та свис­ну, то до ме­не назбігається де­сять та­ких, як ти. Не моє діло пить та гу­ля­ти. Моє діло дог­ля­дать бо­жої ху­до­би. Он по­ди­ви­ся в се­бе в пасіці! там не­має ні об­ра­за свя­то­го Зо­си­ма та Са­ватія, не­ма ні хрес­та. Че­рез те тобі й пасіка не йде на ру­ку. А ти раз на рік хо­диш до церк­ви, як говієш та при­ча­щаєшся. Не тобі глядіть бо­жої ху­до­би. Ет!

Оникій спе­ре­сер­дя вхо­пив бри­ля, на­ки­нув на роз­пат­ла­ну чуп­ри­ну і май­нув з сад­ка, навіть не поп­ро­щав­ся з дідом Гри­цаєм.