Старі гультяї - Нечуй-Левицький Іван Семенович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

- Добре! - обізвав­ся Мо­туз і рап­том підвів го­ло­ву. - Доб­ре, діду! Гроші зап­ла­чу швид­ко, при свідках. Не­хай бу­де по-ва­шо­му! Вже мені об­рид­ла тя­га­ни­на з цим ділом.

- От і доб­ре! От і зап'ємо ос­танній мо­го­рич! А по­ди­бай, ста­ра, в ха­ту та ви­не­си пля­шок зо дві вишнівки! - ска­зав Гри­цай до жінки.

Стара Ориш­ка вже доб­ре стук­ну­ла перцівки, але про­вор­ненько підве­лась і не­за­ба­ром ви­нес­ла дві пляш­ки вишнівки й пух­ку свіжу па­ля­ни­цю.

Дмитро Мо­туз сів по­руч з дідом. Дід по­дав йо­му ру­ку. Ста­рий пасічник Оникій пе­ре­бив їм ру­ки.

- Кінець і ділу вінець! - ска­зав ве­се­лий дід Гри­цай.

- На тім тижні при­не­су дідові гроші, - обізвав­ся Мо­туз, але в йо­го в очах все світи­лась якась дум­ка, не­на­че йо­го очі тро­хи зах­ма­ри­ло. Роз­суд­ли­вий, помірко­ва­ний та обе­реж­ний зро­ду, він все ду­мав, ко­ли б ча­сом з цього вигідно­го діла не вий­шов який­сь не­вигідний для йо­го кінець. «Гри­цай хоч ста­рий, але ще кре­мез­ний, здо­ро­вий діду­ган; мо­же, жи­ти­ме дов­го й ду­же дов­го; мені до­ве­деться з по­ло­ви­ни ора­ти й засівать йо­го по­ле бог зна до яко­го ча­су. А трис­та кар­бо­ванців тре­ба да­ти дідові за­ра­зом, та ще й за­раз. Ой, ко­ли б ча­сом не прог­ра­ти в цьому ділі! Дід хит­рий: пев­но, хо­че ви­хит­ру­вать в ме­не з ки­шені ба­га­то гро­шей, щоб бу­ло за що пи­ти та гу­лять… Ой, ко­ли б не прог­рать! А по­ля тре­ба, бо синів ба­га­то. А на дідо­во­му полі хліб ро­дить без виг­ной­ки: зем­ля ще не вис­на­жи­лась».

Такі дум­ки все во­ру­ши­лись в Мо­ту­зовій го­лові, на­до­ку­ча­ли йо­му, як му­хи в спасівку. Дід Гри­цай час­ту­вав Мо­ту­за, але йо­му не йшла на дум­ку ні перцівка, ні на­лив­ка. Він тільки при­губ­лю­вав чар­ку і вер­тав не­до­пи­ту дідові.

Мотузиха, ви­со­ка, дов­го­об­ра­за, чор­ня­ва й ве­се­ла, раділа за двох: за се­бе й за сво­го чо­ловіка.

- Вже, ба­бо Ориш­ко, я вас дог­ля­ну на ста­рості літ. Бо­ро­ни бо­же, за­не­ду­жаєте, то я навіду­ва­ти­мусь до вас що бо­жо­го дня, і спе­чу вам, і зва­рю, і об­пе­ру вас. Я вже вас не по­ки­ну без дог­ля­ду і до­по­ма­га­ти­му вам у ро­боті чи в хаті, чи на го­роді, - го­во­ри­ла Мо­ту­зи­ха до ба­би Ориш­ки, і її карі очі не­на­че хотіли вско­чи­ти в ба­бині сірі п'яні баньки.

- І спа­сибі тобі, Вар­ко, і прос­тибі тобі! Я вже пок­ла­да­юсь на те­бе, як на кам'яну го­ру. Був у ме­не син доб­рий, ро­бо­чий, та гос­подь прий­няв йо­го до се­бе, а невістка - вітро­гон­ка: ще, мо­же, в чо­ловіка й но­ги не за­хо­ло­ли, а во­на - заміж! От такі те­пер на світі невістки! Ох бо­же наш! - зітхну­ла на ввесь са­док ба­ба Ориш­ка й ви­пи­ла чар­ку на­ли­воч­ки до дна.

- Такі во­ни, сер­це Ориш­ко, те­пер усі оті невістки, - за­го­во­ри­ли п'яненькі ба­би ра­зом, - невістки не доч­ки; невістка - чу­жа ди­ти­на, а не рідна. Ох гос­по­ди наш ми­ло­серд­ний! - по­ча­ли зітха­ти ба­би, і ти­ми зітхан­ня­ми спов­ни­лись усі гілки й усе лис­тя на ста­рих гру­шах, не­на­че їх обсіли якісь го­робці, кот­рим прий­шла охо­та не цвірінькать, а зітхать.

- Та й доч­ки те­пер ста­ли незгірше невісток, - обізва­лась од­на ба­ба сусіда, - як поч­ну нав­ча­ти свою доч­ку, то во­на як розп­рин­диться, то три дні не го­во­ре до ме­не й не ди­виться мені в очі. Хо­дить по хаті, та со­пе, та важ­ким ду­хом ди­ше на ме­не. Ой бо­же наш, бо­же наш! Гірко жи­ти ста­рим при дітях, а вми­ра­ти не хо­четься.

- А горілоч­ку пить хо­четься! - обізвав­ся дід Гри­цай. - Оце тільки й на­шо­го доб­ра на ста­рості літі - а то все… Ет! Зем­ля і попіл… О! вже й перцівки не­ма в пляшці. А побіжи ли­шень, ста­ра, та на­то­чи з ба­рильця горілки.

Стара по­ди­ба­ла в ха­ту й ви­нес­ла здо­ро­ву зе­ле­ну пляш­ку, пов­ну горілки. Знов пішла чар­ка кру­гом. Ба­би й діди вже по­со­ловіли­ми очи­ма ди­ви­лись на пляш­ки та на чар­ки. Старі су­ди­ли невісток та до­чок. Од­на ба­ба за­тяг­ла пісні:

Другі ба­би підтя­га­ли. І дри­жачі бабські то­ненькі го­ло­си роз­ля­га­лись по сад­ку і зміша­ли­ся з ще­бе­том ластівок, з співа­ми со­ло­вей­ків. В Рас­та­виці кря­ка­ли жа­би дрібно та го­лос­но, не­на­че й во­ни жалілись та наріка­ли на своїх річа­них та бо­ло­тя­них невісток та до­чок. Пісні та ще­бет ко­хан­ня в сад­ку, в вер­бах злив­ся до­ку­пи з жалібни­ми пісня­ми ста­рих ба­бусь.

- Ой, чо­го ж це так гу­дуть бджо­ли в пасіці? Чи чуєте, діду До­ро­ше? - обізва­лась Мо­ту­зи­ха, ще зовсім тве­ре­за.

- Чи гу­дуть же? Мо­же, то в те­бе в го­лові джмелі гу­дуть? - обізвав­ся насмішку­ва­то дід Гри­цай.

- Ой, не джмелі! То вий­шов рій, - ска­зав дід Оникій; він пив ма­ло і ніко­ли не був п'яний. - Он глянь ли­шень, До­ро­ше, на ле­ва­ду! Як грає рій!

Дід Гри­цай встав, одійшов до ха­ти, прик­рив очі до­ло­нею й крик­нув:

- І справді вий­шов рій! О, враг йо­го ма­тері! І виб­рав же тобі час, ко­ли ми мо­го­рич п'ємо! Чом би бу­ло не вий­ти раніше!

- Бо, ма­буть, старі бджо­ли зран­ку пи­ли мо­го­рич та потім і ру­ши­ли в до­ро­гу, - ска­зав насмішку­ва­тий дід Оникій.

- От тобі на! А що б вас та бо­дай вас! Те­пер, діду Гри­цаю, лізь на гру­шу та зби­рай роя, а ти, Ориш­ко, йди та по­держ мені ули­ка, - ска­зав Гри­цай.

І дід по­чим­чи­ку­вав че­рез не­ве­лич­ку ле­ва­ду в пасіку. Ба­ба Ориш­ка по­нес­ла слідком за ним ули­ка.

- І де той рій, що я йо­го не ба­чу? - обізва­лась од­на ба­ба, заг­ля­да­ючи з-під груші на ле­ва­ду.

- І я не ба­чу! Це, ма­буть, їм так зда­ло­ся, - ска­за­ла дру­га ба­ба.

- Добре зда­лось! Як­би Оникій не був те­пер тут, то во­ни б пус­ти­ли роя з пасіки на по­ле. О! Я од­ним ву­хом по­чую роя, хоч би він вий­шов за верст­ву, - ска­зав го­но­ро­ви­тий дід Оникій.

Дід Оникій був ду­же убо­гий чо­ловік. Він був бездітний і прий­няв собі ма­леньку дівчин­ку за прий­мач­ку. Ба­ба йо­го бу­ла ста­ра та сла­бо­ви­та і все нез­ду­жа­ла. Прий­мач­ка вже ста­ла дівкою й ха­зяй­ну­ва­ла в убогій Оникійовій хаті. Оникій пасічни­ку­вав то в панів, то в сво­го свя­ще­ни­ка, то в по­се­сорів, то в сільських ха­зяїнів, котрі дер­жа­ли чи­малі пасіки, і пасічни­ку­ван­ням за­роб­ляв собі хліб та хар­чу­вав свою ба­бу й прий­мач­ку. Тра­пи­лось так, що то­го літа ніхто не зап­ро­сив діда Оникія за пасічни­ка. Дід сподівав­ся, що Гри­цай най­ме йо­го на літо за пасічни­ка, бо сам роз­пив­ся й роз­ле­дащів. Але Гри­цай не­най­няв йо­го й ду­мав сам пасічни­ку­вать. Оникій був сер­ди­тий на Гри­цая, і те­пер, ко­ли вий­шов рій, Оникій не ки­нув­ся зби­рать роя, сто­яв ос­то­ронь і навіть не по­во­рух­нув­ся, щоб стать ста­ро­му і вже п'яно­му Гри­цаєві до по­мочі.

Рій пок­ру­тив­ся, пог­рав над ле­ва­дою й не­за­ба­ром сів на груші, та ще й ви­со­ченько. Гілка груші аж увігну­лась під здо­ро­вим важ­ким ке­тя­гом бджіл. Дід Гри­цай прис­та­вив до груші дра­би­ну й поліз вго­ру. Ба­ба Ориш­ка зав'яза­ла з од­но­го бо­ку хуст­кою улик без дна й по­да­ла йо­го дідові на дра­би­ну. Дід Гри­цай, хоч був вже п'яненький, але пот­ра­пив стру­сить роя в улик. Ке­тяг бджіл впав у ву­лик і ра­зом здо­ро­во зад­зиж­чав, не­на­че хто вда­рив па цим­ба­лах. Дід по­дав бабі улик.

- Бери ж, Ориш­ко, ули­ка, та по­ма­леньку та по­ти­хеньку! Пос­тав отам під сли­вою, до­ки я злізу, - ска­зав дід Гри­цай.

Баба Ориш­ка, вже доб­ре п'яненька, не нап­ну­ла навіть на го­ло­ву мішка з си­теч­ком про­ти очей і в го­лим ли­цем полізла по дра­бині. Во­на на­си­лу на­ла­па­ла улик, що дід су­нув по дра­бині, і взя­ла йо­го за дно. Але улик спорс­нув а дра­би­ни, вис­ко­чив з ба­би­них дри­жа­чих рук і впав на дру­гий улик, що сто­яв під гру­шею. Той улик пе­ре­ки­нув­ся. Бджо­ли, пе­ре­ля­кані й розд­ра­то­вані, за­гу­ли й не­на­че зашк­вар­ча­ли, як вишк­вар­ки на ско­во­роді, а потім ви­си­па­лись з ули­ка та й ки­ну­лись на ба­бу.