Старі гультяї - Нечуй-Левицький Іван Семенович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
- Добре! - обізвався Мотуз і раптом підвів голову. - Добре, діду! Гроші заплачу швидко, при свідках. Нехай буде по-вашому! Вже мені обридла тяганина з цим ділом.
- От і добре! От і зап'ємо останній могорич! А подибай, стара, в хату та винеси пляшок зо дві вишнівки! - сказав Грицай до жінки.
Стара Оришка вже добре стукнула перцівки, але проворненько підвелась і незабаром винесла дві пляшки вишнівки й пухку свіжу паляницю.
Дмитро Мотуз сів поруч з дідом. Дід подав йому руку. Старий пасічник Оникій перебив їм руки.
- Кінець і ділу вінець! - сказав веселий дід Грицай.
- На тім тижні принесу дідові гроші, - обізвався Мотуз, але в його в очах все світилась якась думка, неначе його очі трохи захмарило. Розсудливий, поміркований та обережний зроду, він все думав, коли б часом з цього вигідного діла не вийшов якийсь невигідний для його кінець. «Грицай хоч старий, але ще кремезний, здоровий дідуган; може, житиме довго й дуже довго; мені доведеться з половини орати й засівать його поле бог зна до якого часу. А триста карбованців треба дати дідові заразом, та ще й зараз. Ой, коли б часом не програти в цьому ділі! Дід хитрий: певно, хоче вихитрувать в мене з кишені багато грошей, щоб було за що пити та гулять… Ой, коли б не програть! А поля треба, бо синів багато. А на дідовому полі хліб родить без вигнойки: земля ще не виснажилась».
Такі думки все ворушились в Мотузовій голові, надокучали йому, як мухи в спасівку. Дід Грицай частував Мотуза, але йому не йшла на думку ні перцівка, ні наливка. Він тільки пригублював чарку і вертав недопиту дідові.
Мотузиха, висока, довгообраза, чорнява й весела, раділа за двох: за себе й за свого чоловіка.
- Вже, бабо Оришко, я вас догляну на старості літ. Борони боже, занедужаєте, то я навідуватимусь до вас що божого дня, і спечу вам, і зварю, і обперу вас. Я вже вас не покину без догляду і допомагатиму вам у роботі чи в хаті, чи на городі, - говорила Мотузиха до баби Оришки, і її карі очі неначе хотіли вскочити в бабині сірі п'яні баньки.
- І спасибі тобі, Варко, і простибі тобі! Я вже покладаюсь на тебе, як на кам'яну гору. Був у мене син добрий, робочий, та господь прийняв його до себе, а невістка - вітрогонка: ще, може, в чоловіка й ноги не захололи, а вона - заміж! От такі тепер на світі невістки! Ох боже наш! - зітхнула на ввесь садок баба Оришка й випила чарку наливочки до дна.
- Такі вони, серце Оришко, тепер усі оті невістки, - заговорили п'яненькі баби разом, - невістки не дочки; невістка - чужа дитина, а не рідна. Ох господи наш милосердний! - почали зітхати баби, і тими зітханнями сповнились усі гілки й усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якісь горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітхать.
- Та й дочки тепер стали незгірше невісток, - обізвалась одна баба сусіда, - як почну навчати свою дочку, то вона як розприндиться, то три дні не говоре до мене й не дивиться мені в очі. Ходить по хаті, та сопе, та важким духом дише на мене. Ой боже наш, боже наш! Гірко жити старим при дітях, а вмирати не хочеться.
- А горілочку пить хочеться! - обізвався дід Грицай. - Оце тільки й нашого добра на старості літі - а то все… Ет! Земля і попіл… О! вже й перцівки нема в пляшці. А побіжи лишень, стара, та наточи з барильця горілки.
Стара подибала в хату й винесла здорову зелену пляшку, повну горілки. Знов пішла чарка кругом. Баби й діди вже посоловілими очима дивились на пляшки та на чарки. Старі судили невісток та дочок. Одна баба затягла пісні:
Другі баби підтягали. І дрижачі бабські тоненькі голоси розлягались по садку і змішалися з щебетом ластівок, з співами соловейків. В Раставиці крякали жаби дрібно та голосно, неначе й вони жалілись та нарікали на своїх річаних та болотяних невісток та дочок. Пісні та щебет кохання в садку, в вербах злився докупи з жалібними піснями старих бабусь.
- Ой, чого ж це так гудуть бджоли в пасіці? Чи чуєте, діду Дороше? - обізвалась Мотузиха, ще зовсім твереза.
- Чи гудуть же? Може, то в тебе в голові джмелі гудуть? - обізвався насмішкувато дід Грицай.
- Ой, не джмелі! То вийшов рій, - сказав дід Оникій; він пив мало і ніколи не був п'яний. - Он глянь лишень, Дороше, на леваду! Як грає рій!
Дід Грицай встав, одійшов до хати, прикрив очі долонею й крикнув:
- І справді вийшов рій! О, враг його матері! І вибрав же тобі час, коли ми могорич п'ємо! Чом би було не вийти раніше!
- Бо, мабуть, старі бджоли зранку пили могорич та потім і рушили в дорогу, - сказав насмішкуватий дід Оникій.
- От тобі на! А що б вас та бодай вас! Тепер, діду Грицаю, лізь на грушу та збирай роя, а ти, Оришко, йди та подерж мені улика, - сказав Грицай.
І дід почимчикував через невеличку леваду в пасіку. Баба Оришка понесла слідком за ним улика.
- І де той рій, що я його не бачу? - обізвалась одна баба, заглядаючи з-під груші на леваду.
- І я не бачу! Це, мабуть, їм так здалося, - сказала друга баба.
- Добре здалось! Якби Оникій не був тепер тут, то вони б пустили роя з пасіки на поле. О! Я одним вухом почую роя, хоч би він вийшов за верству, - сказав гоноровитий дід Оникій.
Дід Оникій був дуже убогий чоловік. Він був бездітний і прийняв собі маленьку дівчинку за приймачку. Баба його була стара та слабовита і все нездужала. Приймачка вже стала дівкою й хазяйнувала в убогій Оникійовій хаті. Оникій пасічникував то в панів, то в свого священика, то в посесорів, то в сільських хазяїнів, котрі держали чималі пасіки, і пасічникуванням заробляв собі хліб та харчував свою бабу й приймачку. Трапилось так, що того літа ніхто не запросив діда Оникія за пасічника. Дід сподівався, що Грицай найме його на літо за пасічника, бо сам розпився й розледащів. Але Грицай ненайняв його й думав сам пасічникувать. Оникій був сердитий на Грицая, і тепер, коли вийшов рій, Оникій не кинувся збирать роя, стояв осторонь і навіть не поворухнувся, щоб стать старому і вже п'яному Грицаєві до помочі.
Рій покрутився, пограв над левадою й незабаром сів на груші, та ще й височенько. Гілка груші аж увігнулась під здоровим важким кетягом бджіл. Дід Грицай приставив до груші драбину й поліз вгору. Баба Оришка зав'язала з одного боку хусткою улик без дна й подала його дідові на драбину. Дід Грицай, хоч був вже п'яненький, але потрапив струсить роя в улик. Кетяг бджіл впав у вулик і разом здорово задзижчав, неначе хто вдарив па цимбалах. Дід подав бабі улик.
- Бери ж, Оришко, улика, та помаленьку та потихеньку! Постав отам під сливою, доки я злізу, - сказав дід Грицай.
Баба Оришка, вже добре п'яненька, не напнула навіть на голову мішка з ситечком проти очей і в голим лицем полізла по драбині. Вона насилу налапала улик, що дід сунув по драбині, і взяла його за дно. Але улик спорснув а драбини, вискочив з бабиних дрижачих рук і впав на другий улик, що стояв під грушею. Той улик перекинувся. Бджоли, перелякані й роздратовані, загули й неначе зашкварчали, як вишкварки на сковороді, а потім висипались з улика та й кинулись на бабу.