Старі гультяї - Нечуй-Левицький Іван Семенович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
- Ото горенько! Пішов би до шинку побалакать в людьми, та чортма за що горілки купить. Кручусь та верчусь, мов навіжений. Ото яка халепа трапилася мені. Овва!
Дід страшенно нудився. Він пішов до одного діда сусіди, пішов до другого, посидів, побалакав, але ніхто не дав йому ані чарочки горілки.
- Знаєш що, Оришко! а піду я та причеплюся до Мотуза, щоб дав мені ще з п'ятдесят карбованців. Він же забере після нашої смерті усе поле за якихсь там триста карбованців. Нехай ще трохи доплатить.
- Про мене, й піди та причепись. Мотузи - люде добрі, може, й дадуть тобі грошей, - сказала баба.
Дід аж повеселішав, що так несподівано добрав собі способу достать грошей. Він підняв вгору похнюплену голову. Очі заблищали. Дід аж осміхався до баби, неначе баба стала одразу гарною молодою молодицею.
- Вбирайся, стара, та ходім в гості до Мотуза!
- Щось у мене сьогодні немає охоти швендять по гостях, - обізвалась Оришка.
- Та ну-бо, вбирайся швидше! Ще й комизиться! Надівай юбку чи жупан та й гайда в гості! Швидше повертайся! - говорив дід, бо його вже брала нетерплячка.
- Оце заманулось тобі, неначе в петрівку мерзлого! Швидше повертайся! Так-то старому й повертаться швидко.
Дід кинувся до скрині, одчинив віко, викинув з скрині бабин синій суконний жупан, достав з жердки бабину білу свиту й був ладен з нетерплячки сам одягать бабу.
- Це тобі заманулось горілки, що ти крутишся, як чорт перед утренею.
- Та ну-бо, швидше! повертається, як та ступа! І вже! Треба взяти з собою й Оникія, щоб веселіше було.
- Нащо він тобі здався? Нехай сидить в пасіці.
- Буде веселіше. З людьми й випити веселіше, і є з ким побалакать: в гурті каша їсться, - сказав дід і дременув з хати та й попростував до пасіки.
Оникій сидів в холодку під яблунею, коло простеленого рядна. На рядні лежала купа сухих вощин. Дід позрізував у вуликах сухі вершечки старої вощини й перебирав її на ряднині, вибираючи свіжішу й білішу вощину, котру він думав наклеювать в улики для роїв на будущий рік.
- Оникію! - крикнув Грицай до пасічника. Оникій аж кинувся од несподіваного крику.
- Та чого там? - обізвався дід Оникій.
- Накинь лишень свиту та ходім в гості до Мотуза. І Оришка піде з нами.
- Та сьогодні ж будень! Які там гості в будень. Мотуз та Мотузиха, певно, роблять якусь роботу, а тут на тобі гостей в хату.
- Та йди-бо швидше! Ще й сперечається. Ти, Оникію, ладен з усім селом сперечаться. Чудний ти чоловік вдався. Вип'ємо по чарці, пополуднуємо, побалакаємо. Все-таки між людьми веселіше.
- Ти ж бачиш, що я діло роблю.
- Та покинь оті вощини. Перебереш і завтра. Іди-бо, йди, бо Оришка жде, та я й діло маю до Мотуза, - сказав дід Грицай.
- Оце мені напасть! - сказав Оникій і підвівся з рядна. - Замолоду був чоловік як чоловік, був господар на все село, а тепер перевівся на Іцькову сучку. П'є та гуляє та ще й мене зводить з пуття, - бубонів Оникій, неначе якийсь здоровий трав'яний коник цвірчав в пасіці.
- Та годі тобі цвірінькать! Накинь свиту та ходім швидше.
Оникій накинув свиту й почвалав слідком за Грицаєм до хати. Баба Оришка ще и досі не вбралась.
- Оришко! чи це ти й досі прибираєшся? Ну та й горе мені з тими бабами! Я б і воза помазав, і воли запріг, і за царину виїхав, доки баба прибереться та причепуриться, - сказав Грицай.
Прийшли вони до Мотуза. Мотуз молотив в клуні снопи на посів. Мотузиха з дочкою та з хлопцями вибирала а снопів пшениці колоски жита, кукіль та стоколос. Вглядівши Грицая й Оришку в воротях, Мотуз аж носом закрутив: треба було кидать роботу і вітати діда. Мотузиха й руки опустила.
- А я оце, Дмитре, до тебе по ділу! - гукнув Грицай до Мотуза через тин.
Мотуз кинув ціп. Мотузиха покинула снопи. Вони годили Грицаєві, як болячці, і мусили кидати роботу та панькаться з дідом. Мотуз запросив гостей до хати. В хаті було душно, як на печі. Сонце звернуло з півдня і шкварило немилосердно, як воно часом шкварить після першої пречистої.
- Ходім на двір та посідаймо в холодку, - сказав дід Грицай, обтираючи рукавом сорочки спітнілого лоба. - Ой, душно ж у хаті, як у пеклі!
Мотузиха винесла рядно й простелила в дворі на траві, під тином, з-за котрого позвішувалось гілля старих яблунь. Мотуз зараз послав хлопця до шинку по горілку. Мотузиха винесла полудень і поклала на рядні хліб, поставила полумисок з салом, а другий з сиром. Усі посідали на траві кругом рядна. Поки хлопець вернувся з горілкою, дід Грицай заговорив про своє діло.
- Чи не дав би ти, Дмитре, мені ще з шістдесят карбованців? Оце я так витратився на клуню та на хату, що вже не маю ні шага грошей. Дай, будь ласка, грошей!
- Ой боже наш милостивий та милосердний, - сказав Мотуз і почухав потилицю, - де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.
- Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, - витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, - дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.
- Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? - говорив Мотуз трохи не крізь сльози.
Мотузиха скривилась і трохи не плакала.
- Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, - говорив дід Грицай, а сам думав: «Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки».
- Ото. І де він подівав ті гроші? - заскрипів дід Оникій. - Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.
- Були та загули! - обізвався дід Грицай. - Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.
Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.
- Ой-ой! Які то люде на світі бувають: до церкви ніколи незагляне, хіба на Великдень, як паски святять, а до шинку вчащає сливе щодня. Ой господи наш милосердний! Які то люде бувають на світі! - говорив дід Оникій, неначе б то про себе, не дивлячись на діда Грицая.
- Вже й почав скрипіть! Скрипи, скрипи, як той віз з немазаними колесами. На душі буде легше, - промовив дід Грицай. - І хочеться чоловікові отаке варнягати.
- Еге! добре варнягать. Здається, час би вже й про смерть подумати, - обізвався дід Оникій.
- За всі голови! І пити - вмерти і не пити - вмерти. Лучче пити і вмерти, - промовила веселенька баба Оришка.
- Навчи себе та свого бабу, а не мене, старого. Мене вже вчено й перевчено, - сказав дід Грицай.
- Вчений ти, та недрюкований. Вчили тебе, та мало дрючком били, - сказав сердито дід Оникій.
- Ну, вже й розпустив свого язика, як халяву, - сказав дід Грицай, а сам все поглядав на ворота та думав: «Ну та й каторжний отой хлопець! Не несе та й не несе горілки».