Осінь патріарха - Маркес Габриэль Гарсиа (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

3

Отак його було знайдено на порозі його осені, колинасправді помер не він, а Патрісіо Арагонес; так само знайшли його і ми черезбагато літ, коли вже ніхто не міг сказати напевне, чи це тіло, геть подзьобанегрифами й обліплене морськими паразитами, дійсно належить йому. Його рука, якувже захопило тління, скидалася на ковбасу-кров’янку і нічим не нагадувала рукизакоханого, котрий притуляв її колись до серця, страждаючи від зневагинадзвичайної дівчини часів Великого Шуму; ми не знайшли жодного знаку йогожиття, за яким можна було б непохибно встановити його особу. Та й не дивно: oо вже казати про наші часи, якщо навіть у пору йогонайбільшої слави люди сумнівалися, існує він насправжки чи ні, і навіть йогонайманці-головорізи не знали до пуття, скільки йому років, бо під часблагодійних лотерей він мав вигляд вісімдесятирічного, на аудієнціях здававсяшістдесятирічним, а на офіційних торжествах йому не можна було дати більшесорока. Посол Палмерстон, один з останніх дипломатів, які вручали йому вірчіграмоти, розповідав у своїх згодом заборонених мемуарах, що важко було навітьуявити старішого чоловіка або ж більший безлад і запустіння, аніж ті, що їхпосол застав у президентському палаці, “де сам чорт ногу зломив би між цілимигорами якихось пошарпаних паперів, посліду й собачих недоїдків, де в коридорахспали пси, де ніхто із службовців не зміг мені нічого пояснити, отож довелосязвертатися до прокажених та паралітиків, які на той час займали майже всіближчі покої, - вони й розказали мені, як пройти до конференц-залу, а там куридзьобали виткані на гобеленах пшеничні поля, і якась корова роздирала полотно ззображенням єпископа, щоб хоч цим поживитися; і тоді я раптом зрозумів, що вінглухий, як пень, бо я йому казав одне, а він мені - інше, до того ж він ще йскаржився, що пташки його не співають, хоч насправді вони так галасували, аж увухах лящало, так, ніби зустрічаєш світанок десь у горах; і раптом він перервавцеремонію вручення вірчих грамот, очі в нього засяяли, він приклав собі долонюдо вуха, прислухаючись, а потім показав у вікно на море піску там, де колисьбуло справжнє море, і гукнув щосили: “чуєте це ревіння мулів, любий Стетсоне?то море повертається!” Важко було впізнати в цьому старезному дідові того месію,який на початку свого правління з’являвся там, де його ніхто не сподівавсябачити, ходив без охорони - супроводжували його тільки босий селянин-індіанецьз мачете в руках та невеличкий почет - депутати й сенатори, яких він сам-таки йпризначав, тицяючи навздогад пальцем і прислухаючись хіба що до голосу свогошлунка; він розпитував, який урожай, чи здорова худоба, як справи у мешканцівсела, сидів на площі в кріслі-гойдалці у затінку мангових дерев, обмахуючисьзвичайним сомбреро, що його тоді носив, і, здавалося, дрімав, розімлілий відспеки, - але поза його увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, щойому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім’я та прізвище,наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, - “отожвін покликав мене, і очей не розплющивши: “ходи-но сюди, Хасінто Моралес,розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випитиПляшечку рицини?”; “а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?” - спитав вінмене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух”;“ану, Матільдо Перальта, - сказав він мені, - побачимо, яка буде твоя дяка зате, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його намотузці притягли!” - і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його вкитайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону”; таксамо, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно рукизлодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх звиглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: “цій землі бракуєослячого гною - хай привезуть за урядовий кошт!”; “він гукнув мені в вікно,сміючись: “агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?” - ту машинку вінсам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: “та вже оддалабогові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!” - але вінзаперечив - світ, мовляв, вічний, - узяв відкрутку і маслянку та й заходивсярозбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів,як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусиллямарні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!” - бо в тічаси якийсь житейський дріб’язок важив для нього не менше, ніж найважливішідержавні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей івідкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьомустарезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на йогопитання “котра година?” - йому відповідали: “як накажете, мій генерале!” - ісправді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв -відповідно до своїх планів - дні храмових свят, щоб об’їхати всю країну,встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босогоіндіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів,яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх,бився об заклад із глядачами, - і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо михоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсьчудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, яктільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: начекамінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так умілопіддаватися, що жоден із них ніколи нас не підвів, - окрім півня сердешногоДіонісіо Ігуарана, той миттю заклював на смерть попелястого півня нашоговолодаря, та так спритно, що він перший підійшов до переможця й потиснув йомуруку: “молодець, ти справжній мужчина!” - у нього саме був гарний настрій, івін навіть зрадів, що нарешті хтось його спромігся перемогти, до того ж поразкабула така безневинна; “ти скільки правиш за цього червонястого?” - спитався вінДіонісіо Ігуарана, а той, тремтячи, відповів: “він ваш, мій генерале, це длямене велика честь!..” і пішов додому, а вслід йому лунали оплески збудженихземляків, музика й вибухи петард; Діонісіо Ігуаран ішов, показуючи всьомусвітові шістьох породистих півнів, яких йому було подаровано за непереможногочервонястого, але тієї ж ночі зачинився в спальні, напився рому й повісився намотузці од гамака, бідолаха, - бо тільки в і н один не знав, скільки лихаприносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі,скільки нещасних приречено на вічне прокляття, бо він усього лиш помилковоназвав їх чужим ім’ям при своїх запопадливих найманцях- головорізах, котрірозцінювали ту помилку як зумисний знак неласки; він обходив усю країну,химерно чвалаючи, наче той звір-броненосець, був давно не голений, від ньоготхнуло їдким потом, і коли він з’являвся отак без попереджень, заходив докогось на кухню, то вся сім’я тремтіла з переляку, дивлячись, як незваний гістьп’є воду з глека або куштує страву, витягаючи шматки просто руками, - ажзанадто веселий, аж занадто простий, він і гадки не мав про те, що на цьомудомі віднині назавжди лишиться тавро його відвідин; він поводився так не зякихось політичних міркувань і не тому, що хотів народної любові, як то було впізніші часи, - просто він був самим собою, бо влада його ще не сталатрясовиною без берегів, якою вона зробилася в розпалі його осені, а скидаласяна бурхливий потік, який щойно пробився на наших очах зі своїх праглибин, отождосить було одного-єдиного його жесту - і поля родили, худоба плодилася, а людигараздували; він наказував, щоб дощ прибрали звідти, де він заважав жнивам, іперенесли туди, де посуха, - “і так воно й було, сеньйоре, я сам на власні очібачив!” - він став легендою задовго до того, як усвідомив силу своєї влади, щев ті часи, коли цілком покладався на всілякі гадання й довірявся снам, колинесподівано міг відкласти подорож, ледь зачувши у себе над головою співптаха-провісника, або переносив на інший день свою зустріч зі співвітчизниками,бо його матері Бендісьйон Альварадо трапилося яйце з двома жовтками; так вінколись скасував свій почет з послужливих сенаторів та депутатів, які всюдисупроводжували його, виголошуючи замість нього промови, що їх він ніколи ненаважувався виголошувати, - зостався сам, бо йому привидівся зловісний сон: вінпобачив величезний порожній дім, а в ньому - себе самого; осміхаючись, йогообступили зусібіч якісь бліді люди в сірих сюртуках та й ну колоти куди попалорізницькими ножами - з такою люттю, що ніде йому не було рятунку: куди б він непоткнувся, скрізь перед очима мигтіла зброя; нарешті ці мовчазні вишкіренівбивці загнали його в глухий кут, як дику звірину, і почали примірятися, кому жце його добити, хто дістане право першим посмакувати його кров’ю; а він не чуву собі ні гніву, ні страху, - тільки велику полегкість, яка зростала в ньому,доки життя крапля за краплею витікало з його тіла; він став таким легким іочищеним від усього злого, що теж усміхнувся вбивцям, собі самому, своїй долі вцьому сні, в цьому будинку, чиї вибілені вапном стіни були забризкані йогокров’ю; аж ось котрийсь із них - уві сні це був його син - вдарив його ножем упах, - “і з мене вийшов останній дух, і я, прикривши якимось закривавленимганчір’ям лице, щоб мене не пізнали мертвим ті, що мали впізнати живим, упав надолівку, б’ючись у передсмертних корчах”, - усе було, як наяву, отож він невтримався і розказав цей сон своєму приятелеві, міністрові охорони здоров’я, атой ще більше розтривожив його, повідавши, що точнісінько така смерть уже знанав історії людства, і зачитав йому один епізод з обгорілого фоліанта генералаЛаутаро Муньйоса - “так усе й було, чиста правда, матусю!”; слухаючи, в і ннавіть згадав дещо з того, що забув спочатку: коли його вбивали, всі вікна впрезидентському палаці зненацька розчинилися, хоч не було ніякого вітру; віконбуло двадцять три, і стільки ж йому завдали ран уві сні, - моторошний збіг,який скінчився тим, що того ж тижня стався просто-таки розбійницький напад на сенаті верховний суд, при байдужому потуранні збройних сил: нападники каменя накамені не залишили від величного пантеону наших героїв - з президентськогобалкона до пізньої ночі було видно, як бурхає полум’я, але він незворушновислухав звістку про те, що з усього будинку не вцілів навіть фундамент;народові було обіцяно, що зловмисників покарають так, щоб нікому більше некортіло, - проте їх не знайшли; а ще він пообіцяв збудувати точну копіюпантеону, - проте і в наші часи це була всього-на-всього купа недогарків; він іне збирався втаювати свого кошмарного сну про ту страхітливу змову, - навпаки,скористався з нагоди знищити законодавчий та юридичний апарати староїреспубліки: він обдарував багатством і почестями сенаторів, депутатів іверховних суддів, а потім спекався їх, повиганявши всіх у посольства дощасливих далеких країв, бо вони вже не були йому потрібні, бодай про людськеоко, як на початку його режиму; він залишив при собі тільки свою вірну тінь -озброєного мачете індіанця, який невідступно ходив за ним повсюди, куштувавйого страву та воду, стежив, щоб дотримувалася належна дистанція, “чатував коломоїх дверей, поки генерал гостював у мене: подейкували, що в і н, мовляв, мійтаємний коханець, хоч насправді він навідувався до мене разів зо два на місяць,щоб я йому поворожила на картах; це було в ті часи, коли він ще вважав себесмертним, коли він ще міг сумніватися і вмів помилятися, а картам вірив більше,ніж своєму нутру, отож приходив - завжди перестрашений, аж постарілий, як тоді,вперше, коли сів навпроти мене і мовчки простягнув мені руки, - долоні в ньогобули тугі й гладенькі, наче жаб’ячий живіт, зроду-віку я не бачила такихдолонь, хоч уже й стара, а людям ворожу змалечку; він простягнув обидві долоніразом, і стільки в тому було німого благання та безнадії, таким він мені здавсястривоженим та зневіреним, що мене вразили не так його чудернацькі долоні, якневтішна туга, безвольні уста, нещасне серце мордованого сумнівами старого, чиюдолю не можна було вгадати ні по його руці, ні іншими способами ворожіння,котрі я знала, бо як тільки він знімав карти, колода робилася темнішою, ніжвода в чорториї, замість кавової гущі в його чашці була якась каламуть,стиралися всі прикмети, що хоч якось натякали на його майбутнє, на його щастя йуспіх, - зате можна було ясно вчитати долю кого завгодно з його близьких, отожми побачили його матір Бендісьйон Альварадо, яка розмальовувала заморськихпташок і була вже така стара, що ледве розрізняла кольори у важкому від смородугниття повітрі, - “бідолашна матуся!..”; ми побачили нашу столицю, зруйнованутаким скаженим циклоном, що просто дивом дивуєшся, як це його можна булоназвати жіночим ім’ям; ми побачили якогось чоловіка в зеленій масці, зі шпагоюв руці, і він спитав стурбовано, де той чоловік буває, а карти відповіли, щотой чоловік щовівторка ближчий до нього, ніж у решту днів, і він сказав: “ага!”- та спитав, які в того чоловіка очі, і карти відповіли: кольору міцногогуарапо, тільки одне око - таке, як вино розглядати на світло, а друге - як дивитисяв темряві; і він сказав: “ага!” - та спитав, що той чоловік замишляє, і тоді ярозказала всю правду, все, що мені повідали карти: зелена маска - цевіроломність і зрада; і він переможно вигукнув: “я вже знаю, хто це, чорти бйого вхопили!” - то був полковник Нарсісо Міраваль, один з найближчих йогопомічників, який через два дні ні з того, ні з сього пустив собі кулю в вухо,бідолаха; отак, згідно з віщуванням карт, вирішувалася доля вітчизни йтворилася її історія, аж поки він не довідався про ясновидицю, котра єдинамогла безпомилково провістити смерть, тільки глянувши в миску з водою, - і вінпотай пішов її шукати зі своїм озброєним мачете ангелом-охоронцем; гірськимистежками, якими проходили хіба що мули, вони дісталися до ранчо на плоскогір’ї,де жила ясновидиця зі своєю місяць як овдовілою правнучкою, в котрої було троєдітей, а четверте ось-ось мало народитися; ясновидиця лежала в темній спальні,паралізована, майже сліпа, але, коли вона попросила, щоб він поклав руки намиску, вода засвітилася зсередини рівним ясним сяйвом, і він побачив себесамого: лежав долілиць на підлозі - в полотняному мундирі без ступеневихзнаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці; “де це я?”- спитаввін, і стара, вдивляючись у сонну воду, відказала: “в кімнаті завбільшки з оцю,я бачу там щось таке, ніби стіл, за яким пишуть, і електричний вентилятор, івікно, яке виходить на море, а стіни там білі, і висять картини, де намальованіконі, а ще там є прапор з драконом”, - і він сказав, “ага!” - бо зразу впізнавканцелярію поруч із конференц-залом, а тоді спитав, як він помре - від ворожоїруки чи від тяжкої хвороби, але вона відповіла, що він умре своєю смертю, увісні, не чуючи болю, і він сказав: “ага!” - і, завмираючи, спитав, коли ж цестанеться, на що вона відказала: “спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літдоживеш, - а мені вже сто сім, як-не-як, - ти ще й після того проживеш стодвадцять п’ять років”, - і він сказав: “ага!” - і вбив недужу стару в їїгамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив їїремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, -хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, нізвіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, - “бідолашна жінка!” Такіспомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, -навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож,коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, вінзгадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб лютопомститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку підтамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думавпро Мануелу Санчес, і ненависть до неї не давала йому заснути, поки всі йоговійська шукали її на суші, в морі і в небі, шукали в найглухіших куточкахкраїни, навіть у селітровій пустелі, - та й сліду її не знаходили; “де ж ти удідька поділася? чи ти думаєш, що сховалась од мене, що я тебе з- під землі недістану і не покажу тобі, хто тут володар?” - питався він, і сомбреро ажпідстрибувало в нього на грудях від ударів серця; розлючений, він навіть неозивався до матері, яка все допитувалася: “чого це ти мовчиш іще з тогозатемнення, як води в рот набрав? куди ти втупився?” - лайнувши подумки своюматусю, він мовчки вставав і йшов собі геть, тягнучи свої сирітські ноги ізахлинаючись жовчю, його самолюбство було уражене непозбутньою гіркотою: “явстряв у цю халепу, бо став справжнісіньким йолопом, бо вже не порядкував своєюдолею сам, як раніше, бо зайшов у дім хвойди з дозволу її матінки, а не так, якзайшов колись до тихої й прохолодної оселі Франсіски Лінеро вСантос-Ігуеронес”, - це було в ті часи, коли він ще не мав Патрісіо Арагонеса ісам являв народові обличчя влади: він увійшов, не стукаючи, увійшов, бо йомутак заманулося, - “годинник саме бив одинадцяту, і я з тераси над патіо почуламеталічний дзенькіт золотої остроги і зрозуміла, що ці владні кроки по бруківціпатіо - його кроки, і уявила його на повен зріст ще до того, як він став удверях внутрішньої тераси; як завжди об одинадцятій, прокричав птах-бугай вгущавині золотавого журавцю, співала іволга, очманіла від духмяних гронбананів, які висіли під дашком; у сонячних променях того фатального серпневоговівторка виблискувало молоде листя на бананових деревах і сяяли краплі крові натуші молодого оленя, якого мій чоловік Понсіо Даса вполював удосвіта й підвісивуниз головою, щоб стекла кров, тут-таки на подвір’ї, поруч із гронами бананів -стиглих, таких соковитих, аж проступали плями; він був більший і похмуріший,ніж могло привидітися уві сні, куртка на ньому змокла від поту, чоботи були вгрязюці, і ніякої зброї при собі він не мав, але позад нього, як тінь, стояв,наче вкопаний, індіанець, поклавши руку на рукоять мачете; і я побачила йогоневблаганні очі, побачила, як він простягнув спроквола свою дівочу руку, зірвавбанан із найближчого грона й жадібно з’їв, а потім ще і ще, - мало недавлячись, чвакаючи напханим ротом так, наче то чвакало болото; а сам неспускав з мене очей”, - Франсіска Лінеро приковувала його пожадливий погляд,збентежена до глибини душі, адже вона зовсім недавно вийшла заміж, а вінприйшов удовольнити з нею свою хіть, і не було такої сили, яка могла бперешкодити йому; “я відчула, як від жаху завмер подих у мого чоловіка, котрийсів поруч зі мною, - ми закам’яніли, побравшись за руки, і наші серця,поєднані, мов на поштових листівках, злякано билися в унісон під липучимпоглядом незбагненного старигана, який жер собі й далі банани, жбурляючилушпайки позад себе у двір, незмигно втупившись у мене, а коли обірвав і з’ївусі плоди з грона, яке висіло коло вбитого оленя, то кивнув своєму босомуіндіанцеві й сказав Понсіо Даса: “а вийди-но з моїм приятелем, він хоче з тобоюпогомоніти про одну справу”, - і, хоч я вмирала від страху, в мене ще вистачилоглузду зрозуміти, що єдиний мій порятунок - це дати йому робити зі мною все, щовін захоче, просто на обідньому столі, - я ще й сама допомагала йому знайти моєтіло серед мереживних спідниць; своїми лаписьками він роздер на мені трико іпочав мене мацати, а я, задихаючись від його гнилого смороду, тільки й подумалаприголомшено: “господи, який сором, я ж сьогодні й не милася, ніколи було черезцього оленя!..”; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть,але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший - або ще зовсімбезвусий хлоп’як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу;украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гіркоплакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль нетільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючисамими кінчиками пальців по голові: “та годі вам, мій генерале, не треба, у васіще все життя попереду”, - а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбивйого там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтяглисвині, що й тіла не можна було скласти, - “бідолаха, - сказав він, - але щовдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на всежиття”. Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більшерозтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкоюводичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось тамзатемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів настолик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром,єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглобиозброєного мачете ангела-охоронця, - та все ж, думалось йому часом, чи цедовір’я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом:“хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя іперетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодногонаказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія - показуватилюдям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця,котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп,гукаючи: “геть з дороги, сволото, володар іде!” - і хто там знав, де в томулюдському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще нездогадувалися, що найпідступніші - ті, котрі найголосніше кричать: “славагерою! хай живе генерал!”; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти однуякусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!” - і він, згадавши, як вонапрослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурлявдодолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, щовсі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його,сорочка на ньому була геть мокра від поту - це вперше в такий ранній час, івітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта,засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: “це все від задухи”, -невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло надзаціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі - тільки зграї наляканихгрифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовійплощі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визираєтремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, іпрокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще однуприкмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір тогодовгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: “це все від задухи”, - ізаснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, - вінчув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: “хто там?”- але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цьогоранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсьневідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи,здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чинайповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, івін, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, щобарабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: “цесмерть!” - подумав він, побачивши свою залиту кров’ю сорочку, але йомузаперечили: “ні, мій генерале, - циклон!” - і то справді був найруйнівніший зциклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, -катастрофа була така таємнича, що тільки він - задовго до того, як сполошилисясобаки та кури, - зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і таканесподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопилапаніка, вони доповідали йому: “так точно, мій генерале, сам чорт узяв цюкраїну!” - але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв’язувативартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях на другому поверсі,прибити гвіздками кожну річ на її місці, від Військової площі й до найдальшихкордонів його похмурого царства, охопленого жахом; вся вітчизна стала на якір ізастигла так згідно його рішучого наказу - стріляти за перших ознак паніки, двапостріли в повітря, третій - по юрбі, а проте ніщо не завадило смерчевірозпанахати своїм страхітливим ножем броньовану головну браму палацу й гетьдалеко занести корів, хоч в і н навіть не оцінив влучності цього удару, вслідза яким у зяючий пролом, клекочучи, ринули горизонтальні водоспади зливи, якісипонули вулканічним градом: з гуркотом падали довкруг уламки балконів,плюхалися на землю звірі, занесені з підводних лісів, але він не думав прожахливі масштаби катаклізму, - в цьому ревінні потопу він питався себе,відчуваючи пряний присмак злоби: “де ж ти, Мануело Санчес? через тебе навітьслина моя стала гірка! де ж ти щезла в чорта, хіба й ця моя помста, цякатастрофа не досягне тебе?” Коли буря втихомирилася, з ним були тільки найближчійого помічники; баркасом випливли вони з конференц-залу, пропливли крізь брамукаретного сараю і, дружно вигрібаючи поміж верхів’ями пальм та вивернутимиліхтарями Військової площі, зайшли в мертву лагуну кафедрального собору, і тут його знову вразила думка про те, що вінніколи не був і не буде цілковитим господарем своєї влади; він страждав одзухвалості цієї гіркої правди, а тим часом баркас плив собі далі, натикаючисьто на барвисті відсвіти вітражів, обрамлених масивним золотим листям, то насмарагдові грона головного вівтаря, то на надгробки живцем похованихвіце-королів та померлих від зневіри архієпископів, то на гранітну скелюпорожнього адміральського мавзолею з зображенням трьох каравел: він звелівзбудувати цей мавзолей “на той випадок, якщо великий мореплавець захоче, щобйого поховали в нас”; обминувши вівтар, вони випливли каналом у внутрішнєподвір’я - тепер це був акваріум, який просвічувався аж до кахляного дна: там,у глибині, поміж тубероз і соняшників, шастали цілі косяки риби мохарра; далівони запливли в похмурі води обителі біскайок і побачили порожні келії,клавікорди, які плавали посеред басейну музичної зали, а на дні трапезної, підтовщею нерухомої води, - усіх побожних дів, які втонули в час обіду, кожна насвоєму місці за довгим заставленим стравами столом; випливши через балкон, в ін побачив під сяючим небом величезне болото там, де колись було місто, і тодівін повірив, “що й справді ця катастрофа спіткала світ лише для того, щобзвільнити мене від моєї муки - Мануелй Санч.ес, чорти б її взяли! і які ж товарварські методи в господа бога супроти наших!” - вдоволено думав він,озираючи безмежну каламутну хлань, усіяну силою-силенною потоплих курей, -місто втонуло в її глибинах, над водою стирчав тільки шпиль кафедрального собору,витикався ліхтар маяка та де-не-де виднілися сонячні тераси кам’яницьвіце-королівського кварталу, а на поодиноких острівцях на місці колишньогоневільничого порту отаборилися жертви урагану, останні, хто залишився живий:“ми недовірливо стежили за пофарбованим у кольори державного прапора баркасом,який стиха плив, пробираючись поміж дохлими курми, наче крізь водорості; мибачили сумні очі, печальні уста, руку, якою він задумливо благословляв уседовкола, щоб ущух дощ і встало сонце, - і тоді він воскресив утонулих курей, інаказав воді спадати, - і вона спала!..” Серед бравурних маршів, радісногокалатання дзвонів, святкової тріскотняви петард на урочистому закладенніпершого каменю відбудови, серед вигуків юрби, яка зійшлася на Військовій площі,щоб уславити благодійника, котрий прогнав геть дракона бурі, хтось ухопив йогопід руку й потягнув на балкон, - “бо зараз, як ніколи, народові потрібне вашепідбадьорливе слово!” - і перш, ніж йому вдалося втекти, він почув одностайнийгук, який пройняв його душу, наче вітер з розбурханого моря: “слава герою!” -ще з того найпершого дня, відколи прийшов до влади, він почувався зовсімбезпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, іясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає і ніколи не вистачитьдуху стати на повен зріст над безоднею людської маси, - отож, стоячи наВійськовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ - осяяного ореоломбезтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас зпрезидентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з’яви булодостатньо, щоб ми впевнилися: він є! він, невсипущий, дбає про нас удень івночі, сидячи в плетеному кріслі під історичними тамариндами матусиного дому впередмісті, про щось думаючи з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухаючи, якшурхотить маїсове зерно, що його провіює Бендісьйон Альварадо; крізь маревоспеки о третій годині дня він бачив, як мати спіймала зозулясту курку, затислаїї під пахвою і якось навіть ніжно скрутила їй шию, а потім почала умовлятисина, зазираючи йому в вічі: “ти скоро нінащо зведешся, заробиш собі сухоти, -хіба ж можна стільки думати? та ще й не їси нічого, зостанься хоч сьогодні вмене повечеряй!” - благала вона його, спокушаючи задушеною куркою, яка ще биласяв неї в руках, і він мовив: “ну, гаразд, матусю, я зостанусь”, - і до сутінокпросидів у плетеному кріслі, заплющивши очі, заколисаний ніжним духом, якийішов з казанка, де варилася курка, - так він сидів, повен невсипущих дум пронашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: вінтам, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, -ніщо, навіть сам час, адже він - месія, котрий думає за нас, знаючи, що мизнаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе незавдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, щоєдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, - і він дійшов аж туди, докраю: “там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на тойостанній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім’я і дати життяостаннього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни”, - і він побачивпохмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нуднамжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягненихлюдей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі - тоховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору,загорнувшись у газети, - “що воно в дідька за чудний народ? чи це часом непоети?” - здивувався він; “та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі”,- пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям:у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв,цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонцевбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, - і не тому, щобоїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, “а тому, щолюдина, матусю, - то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своєлігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти”, - полюбляв казати він і,крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував такясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одваживсязізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді,коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, - тобув сором’язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народженняпозначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступитипоріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматомрозпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі,поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім несхожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї - також,сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях булопоприліплюване листя шалфею - либонь, боліла голова, - “важко було повірити, щоцей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втіленнянаших честолюбних мрій!” - і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов докабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голосрішучої, дійової людини; “а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою,рукою єпископа”, здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрийпросив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз іназавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: “адже цясправа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!” - і він, зворушений юнаковим завзяттям,спитав: “якого дідька ти встряєш у такі діла, хіба тобі вже так життянабридло?” - іноземець рішуче відповів на це: “найвище у світі щастя - віддатижиття за вітчизну!” - а він заперечивспівчутливо: “не будь йолопом, хлопче, вітчизна є тільки в живих, глянь-носюди, - і, розтуливши кулак, показав юнакові скляну кульку на долоні, - одне здвох: або в тебе ця штука є, або її чортма, і тільки той нею володіє, хто їїмає, - отак і з вітчизною!” - казав він, поплескуючи молодого іноземця поплечу, - так і випровадив його, нічого навіть не пообіцявши, а своємуад’ютантові, який зачиняв двері за юнаком, наказав: “цього хлопця не зачіпайтеі не стежте за ним, нічого він не зробить, у нього просто гарячка, як упівника, коли пір’я росте, тільки й усього!” Цей вираз ми почули від нього щераз - після того, як пройшов циклон, і він оголосив нову амністію політичнимв’язням та дозволив повернутися в країну всім вигнанцям - “ясна річ, окрімграмотіїв: цих я ніколи не впущу, - сказав він, - бо в них гарячка, як у тихпородистих півників, коли пір’я росте, і вони ні на що не здатні, а якщо издатні на щось, то гірші за політиків, гірші за те кодло в рясах, я вам точнокажу! а решта хай їде, незалежно від кольору шкіри, - треба, щоб відбудовавітчизни стала справою кожного!” - йому хотілося, щоб усі пересвідчилися втому, що він знову при повній владі, що збройні сили підтримують його, як іраніше, - особливо з того часу коли він поділив між офіцерами верховногокомандування продовольство й медикаменти, а також громадські пожертвування, щоїх надсилали з- за кордону як допомогу потерпілим від циклону; тепер родинийого міністрів відпочивали щонеділі на пляжах у поставлених там госпіталях тапольових палатках Червоного Хреста; військові продавали міністерству охорониздоров’я прислану з- за кордону плазму й тонни сухого молока, а міністерствоохорони здоров’я в свою чергу перепродувало все те лікарням для бідних; офіцеригенерального штабу вдовольняли своє честолюбство підрядами на громадськівідбудовчі роботи: була прийнята широка програма відновлення - після того, якпосол Уоррен надав країні надзвичайну позику, одержавши для своєї державинеобмежене право риболовлі в наших територіальних водах, - “чорт би їх побрав,тільки той володіє, хто має!..” - думав він, згадуючи кольорову кульку, якупоказував колись тому жалюгідному мрійникові, про котрого більше й не чувнічого; захоплений планами відбудови, він особисто займався кожною дрібницею,як то було на початку його правління; в сомбреро та мисливських чоботях він зранку й до ночі місив болото, обходячи всі вулиці, щоб відбудоване місто нічимне відрізнялося від того, яке він бачив у своїх снах, снах самотньогоутопленика; він наказував інженерам: “заберіть звідсіля ці будинки й перенесітьотуди, а то вони мені муляють очі!” - і будинки переносили; “підніміть метрівна два цю вежу, щоб із неї видно було кораблі на морі!” - і вежу піднімали;“поверніть цю річку навпаки, вона не туди тече!” - і річку повертали - негайно,не задумуючись; він був такий заклопотаний цією гарячковою відбудовою, своїмипланами, що геть занедбав менш істотні державні справи і зовсім розгубився,коли неуважний ад’ютант випадково бовкнув йому про дітей, а він, наче з небазвалившись, здивувався: “що за діти?” - “ті діти, мій генерале”, - “та які ж удідька ті діти?” - виявляється, від нього приховували, що армія таємно тримаєпід вартою дітей, які виймали з мішка виграшні номери, коли розігрувалася його лотерея, - військові боялися, щобдіти, бува, не проговорились, чого це щоразу виграє президент; батькам, якідопитувалися, де їхні діти, чому їх не відпускають додому, просто казали: “цене від