Осінь патріарха - Маркес Габриэль Гарсиа (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

2

Коли було вдруге знайдено його обкльоване грифами тіло,- він лежав у тій же канцелярії, так само зодягнений і в тій самісінькій позі,що і вперше, - ніхто з нас не міг пригадати його першої смерті, бо то було щене за нашої пам’яті, але всі ми добре знали, що з певністю вірити в його смертьне можна: правда про нього завжди ховалася за видимістю правди. Навітьнайнерозсудливіші з нас не йняли віри своїм очам, бо скільки вже разів ми йогоподумки хоронили: з давніх-давен очевидці розказували, буцімто його звалила зніг чорна неміч, - даючи комусь аудієнцію, він упав із трону, зсудомлений, зжовчною піною на губах, і його почали бити страшні корчі; казали, нібито Господьбог відібрав у нього мову, покаравши за лихослів’я, і тепер замість ньогоговорить схований за ширмою чревовіщатель, а сам він тільки рота роззявляє;оповідали, що його покарано за розпусту, і все його тіло вкрилося риб’ячою лускою;розказували, ніби глупої ночі службовою брамою палацу у військовому фургонівивезли труну, всю в золоті й пурпурових китицях, а хтось на власні очі бачив,як Летісія Насарено ридма ридала в саду дощів; але, якими б вірогідними нездавалися чутки про його смерть, він завжди зненацька з’являвся, живий-живісінький,- і рука володаря, міцніша, ніж будь-коли, несподівано змінювала наші долі.  Щоб переконатися, що цього разу помер самевін, досить було глянути на перстень з президентською печаткою або на йогонеймовірно великі ноги невтомного подорожнього, або на виняткових розмірівгрижу, - її не зачепили грифи; але щоразу хтось та пригадував, що такі саміприкмети мали й інші - нічим не видатні - небіжчики, які померли раніше. Миякнайретельніше обдивилися всі закутки палацу, але не знайшли ніяких доказів,що помер дійсно він. У спальні Бендісьйон Альварадо, його матері, що про неї мипам’ятали тільки легенду, як її було канонізовано урядовим декретом, ми знайшликілька поламаних кліток зі скам’янілими од часу пташиними кістяками, побачилиобгризене коровами плетене крісло, побачили коробочку з акварельними фарбами тасклянки з пензликами - за допомогою тих фарб і пензликів перекупки птахів зплоскогір’я розмальовували звичайних сірих пташок і продавали їх потім наярмарку, видаючи за іволг; ми побачили великий череп’яний підвазонник із кущеммеліси - забута всіма, вона й досі росла, і її гілки повзли по стінах,вистромлялися з картин, проткнувши полотно, вилазили у вікна, сплітаючись іздиким листям знадвору, - і тут ми не знайшли ніяких ознак того, що він колисьбував у цій кімнаті. В шлюбній спальні Летісії Насарено - цю жінку ми уявлялисобі виразніше, і не лише тому, що вона царювала не так давно, а й через їїнадто галасливу участь у громадських заходах, - ми побачили зручне для любовнихутіх ліжко з мереживним балдахіном, який правив курям за сідало, побачили вскринях побиті міллю коміри з блакитного песця, дротяні каркаси кринолінів,побачили пелерини, вкриті памороззю пилюки, корсажі з брюссельськимимереживами, хатні чоловічі пантофлі, атласні черевички на високих каблуках - дляурочистих прийомів, побачили довгі сукні з пелеринками, оздоблені фетровимифіалками та стрічечками з тафти, - всю цю погребову пишноту найпершої дами;побачили вбрання послушниці з грубого, наче бараняча шкура, сірого полотна, - тесаме вбрання, в якому Летісію викрали та привезли з Ямайки в ящику з- підкришталевого посуду, щоб посадити її в крісло таємної президентші, - але і вцій кімнаті ми не знайшли нічого, бодай якогось натяку на те, що причиноюпіратського викрадення Летісії було його кохання. В президентській спальні,звідки він майже не виходив усі свої останні роки, ми знайшли тільки солдатськеліжко, на якому ніхто не спав, переносний пісуар - з тих, що їх познаходилискупники старого непотребу в покинутих морськими піхотинцями оселях, та щезалізну скриню, в якій лежали його дев’яносто дві нагороди й мундир з грубогополотна, без ступеневих знаків - такий самий, як на небіжчикові, тількипродірявлений шістьма кулями крупного калібру: вони вцілили в спину і пройшлинавиліт крізь груди, обпаливши тканину мундира, - побачивши це, ми всі мимоволізгадали поширену легенду, нібито вбити його неможливо, бо коли в нього по-зрадницькистріляєш ззаду, кулі прошивають його наскрізь, не заподіявши ніякої шкоди, аколи стріляєш спереду, то свинець рикошетом відскакує від нього і вціляєнападника; казали, що вбити його можуть тільки кулі милосердя, і то - якщо внього стрілятиме хтось безмежно відданий, готовий будь-якої миті вмерти занього. Знайдені нами мундири здавалися замалими як на нього, але ми не малисумніву, що вони справді йому належали; здавна ходили чутки, ніби вінпродовжував рости до ста років, а в сто п’ятдесят у нього втретє прорізалисязуби, - і справді, зуби в мерця були ще здорові, маленькі й тупі і скидалися-такина молочні, але розтерзане грифами тіло було, либонь, не більше від тілазвичайної собі людини середнього зросту; шкіру він мав жовту, поцяткованустаречими родимками, без жодного шраму, і хіба що обвислі мішки на нійсвідчили, що колись він був товстий; непропорційно великими здавалися тількипорожні очниці, грижа в паху та здоровенні ступні, квадратні й плоскі, зтвердими, загнутими, наче в яструба, кігтями. На відміну від одягу, все, щописали про нього історики, свідчило про його велич: офіційні тексти читанокзмальовували його як велетня-патріарха, який ніколи не виходить з дому, бо неможе пройти у двері, любить дітей і ластівок, розуміє мову деяких тварин, умієрозгадувати задуми природи, читає думки, глянувши людині в вічі, а також знаєтаємницю цілющої солі, якою лікує болячки прокажених і ставить на ногипаралітиків. Ніяких згадок про його походження в офіційних текстах не було,але, мабуть, він був родом із плоскогір’я; про це свідчила і його нестримнажадоба влади, і жорстокість його правління, і його похмура вдача, і танезбагненна зловтіха, з якою він продав наше море іноземній державі, прирікшинас відтоді все життя дивитися на цю безмежну пустельну рівнину, вкритушорстким місячним пилом, на мертву рівнину, де кожен захід сонця крає тобі душутоскним болем. Гадали, що в нього є тисяч зо п’ять дітей, яких він без ніякоїтам любові зачав з незліченними коханками, поки ще міг втішатися у своємугаремі, - всі діти, як одно, народжувалися недоношеними, і жоден з йогонащадків не діставав його імені чи прізвища (окрім сина Летісії Насарено, який,тільки-но з’явившись на світ, одержав звання дивізійного генерала з усімаповноваженнями), - нічого дивного тут не було, адже він вважав, що кожен - тількисин своєї матері, а більше нічий. Правда, ця істина здавалася очевидною лишейому, бо ж він був безбатченком, як і багато інших найзнаменитіших деспотів, і,очевидно, єдиною його родичкою була його вельмишановна матінка БендісьйонАльварадо, якій шкільні підручники приписували чудо непорочного зачаття: їйнібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію; дійшовши влади,син спеціальним декретом оголосив Бендісьйон Альварадо матріархом вітчизни, - з тієї простої причини, що “мати може бутитільки одна - моя!” - Бендісьйон Альварадо була дивна жінка невідомогопоходження; її свята простота шокувала фанатичних поборників придворногоетикету на початку його режиму, бо вони не могли допустити, що мати глави нашоївітчизни носила на шиї ладанку з камфорою - “від усякої зарази”, не моглидивитися, як вона пробує наколювати виделкою ікру або ходить, наче якасьнезграбна танга[5] у своїх лакованих туфлях;вона їм допікала тим, що на терасі концертної зали поставила вулики, вканцеляріях розводила індиків та своїх фарбованих пташок, сушила білизну напрезидентському балконі, звідки він виголошував свої історичні промови; а якбуло стерпіти, коли на якомусь дипломатичному прийомі вона бовкнула, що вжевтомилася просити господа бога, аби швидше скинули її сина, бо їй важко жити впрезидентському палаці: “тут тебе весь час наче напоказ виставляють!..” - вонасказала це так само безпосередньо, як одного разу в день національного святапропхалася з повним кошиком порожніх пляшок крізь почесну варту, підійшла до президентськоголімузина, який от-от мав відкрити урочистий парад під бурхливі оплески, середзливи квітів та військових маршів, і тицьнула кошик у вікно автомобіля,гукнувши синові: “раз ти вже їдеш у той бік, здай заодно пляшки в крамниці нарозі!..” - бідолашна мати! їй бракувало чуття історичного моменту, це всімстало ясно на банкеті, коли ми святкували висадку морських піхотинців адміралаХіггінсона, - вперше побачивши сина в парадному мундирі з золотими медалями нагрудях, в атласних рукавичках, які він відтоді носив до кінця днів своїх,Бендісьйон Альварадо, не тямлячи себе од материнської гордості, вигукнула привсьому дипломатичному корпусі: “божечку, аби ж я знала, що мій синочок станепрезидентом республіки, я віддала б його до школи, сеньйори!..” - вона такосоромила президента, що її негайно було переселено з палацу в передмістя, врозкішний будинок на одинадцять кімнат, який її син виграв у кості тої щасливоїночі, коли вожді війни за федерацію ділили між собою за гральним столикомшикарні оселі переможених консерваторів; проте Бендісьйон Альварадо невподобала покоїв, прикрашених чудовим ліпленням: “через нього мені здається, щоя - жінка папи римського!” - їй більше припали до смаку кімнати для прислуги,там вона й оселилася разом із шістьма босими служницями, яких їй дали, - вонапоставила свою швацьку машинку та клітки з розмальованими птахами в занедбанійкомірчині, де вдень ніколи не бувало жарко, а надвечір не так дошкулялимоскіти, і сідала шити перед вікном, у яке лилося нікому не потрібне світло звеличезного патіо та лікарняний запах тамариндів; по всьому домі блукали кури,в порожніх кімнатах солдати з президентської охорони підстерігали покоївок, аБендісьйон Альварадо розмальовувала акварельними фарбами своїх підробних іволгі жалілася служницям на недолю свого бідолашного сина, якого морські піхотинцітримають у президентському палаці, “так далеко від матері, і нема в ньогодбайливої дружини, щоб розраяла, коли він опівночі проснеться від горя йтурбот, які мучать його вдень і вночі, і нащо було йому встрявати в цю халепу,ви подумайте тільки, - служити президентом республіки за якісь там нещаснітриста песо на місяць, бідна моя дитина!..” Вона знала, що каже, бо син щоднянавідував її, коли місто поринало в густу драговину сієсти, - він приносивматері цукати, які вона дуже любила, і виливав їй свою душу, розказуючи, як товажко бути маріонеткою в руках морських піхотинців: навіть цукати йомудоводиться красти, ховаючи їх за обідом у серветку, бо ці кляті окупаційнівласті мають бухгалтерію, яка обліковує у відповідних книгах усе, навітьнедоїдки від обіду; він скаржився, що недавно командир панцерника привів допалацу якихось астрономів, чи що, котрі міряють землю, - вони навіть непривіталися з президентом, а заходилися обмірювати все довкола рулеткою - простов нього над головою, і щось обчислювали англійською мовою та покрикували нанього через перекладача “ану відійди!” - і він слухняно відходив, - “не застуй!”- і він намагався на застувати - “не плутайся тут під ногами, хай тобі чорт!” -він не знав уже, куди йому ступнути й де подітися, поки вони переміряли все, щотільки можна, навіть освітлюваність балкона, - але це ще було півбіди: вонивигнали на вулицю двох його останніх наложниць, бо адмірал сказав, що цірахітичні шльондри недостойні президента, і тепер йому так бракувало жінок, щоіноді він тільки удавав, ніби покидає материн дім, і Бендісьйон Альварадо чула,як він ганяється в напівтемних спальнях за котроюсь із її служниць, - їй такбуло жаль сина, що вона зумисне полохала пташок у клітках, змушуючи їхлементувати, аби тільки сусіди не чули тієї ганебної метушні, приглушенихпогроз служниці: “одчепіться, мій генерале, пустіть, бо розкажу вашійматері!...” Бендісьйон Альварадо псувала сієсту своїм іволгам, вони ажнадсаджувалися од крику, щоб тільки ніхто не почув того бездушного сопіннянетерплячого мужчини, такого собі коханця, котрий не роздягається сам і нероздягає жінки; щоб ніхто не почув його собачого скавчання, не знав, як вінплаче від самотності й жалю до себе після цих випадкових любощів підкудкудакання потривожених курей, у таку безбожну серпневу спеку, коли повітря -наче розплавлене скло, - “бідна моя дитина!..” Таке нужденне животіння тривалодоти, доки окупаційні війська не покинули країни, - їх так налякала чума, щовони вибралися набагато раніше, ніж намірялися: морські піхотинці розібралибудиночки своїх офіцерів на пронумеровані деталі, які поскладали в контейнери,вирвали з корінням свої блакитні газони і забрали їх, згорнувши, наче килими,згорнули й гумові цистерни з очищеною водою, яку їм присилали з дому, аби вонитут не мусили пити нашу гнилу воду з хробачнею, зруйнували свої білі госпіталі,висадили в повітря свої казарми, щоб ніхто не дізнався, як їх було побудовано, -залишили тільки старий десантний панцерник, на палубі якого червневими ночамиблукав привид адмірала - того самого, що пропав безвісти під час шторму; але,перш ніж вивезти своїми летючими поїздами все своє райське причандалля длякишенькових війн, вони нагородили президента “Медаллю Доброї Злагоди”,вшанували його як главу держави і сказали йому на прощання так голосно, щобувесь світ почув: “ми тебе кидаємо з твоїм борделем негритянським, побачимо, якти впораєшся без нас!” - “та все ж забралися, матусю, вшилися під три чорти!..”- і вперше за весь час він піднявся сходами не як похнюплений віл, запряженийзайдами, а як володар, здатний особисто віддавати свої власні накази,задовольняти різноманітні прохання: він відновив півнячі бої, знову дозволивпольоти комет та інші розваги бідняків, які заборонили були морські піхотинці, -і так утвердився в повноті своєї влади, що наказав навіть поміняти місцямикольори національного прапора та замінити в державному гербі фрігійський ковпакна поверженого дракона загарбників, - “бо, зрештою, ми самі собі пани, матусю,хай живе чума!..” Бендісьйон Альварадо протягом усього свого життя згадувала цюнесталість влади та гіркі злидні, але найбільшої кривди завдавали їй ті згадкив часи, які настали після комедії з його смертю, коли він, воскреслий, розквитавшисьіз недругами, чвалав трясовиною щастя, а вона й далі бідкалася всім, хто тількиїї слухав, як це принизливо - бути матір’ю президента і не мати нічого, окрімякоїсь нещасної швацької машинки; вона жалілася, що хоч її син і їздить уроззолоченій кареті, в нього немає навіть клаптика землі: “бідна моя дитина, ніклаптика землі, для могили - й то нема, і це після того, як він стільки роківодслужив вітчизні, де ж правда, сеньйоре?..” - так вона продовжувала бідкатися,не за звичкою і не з лицемірства, а тому, що син уже не довірявся їй, як тобуло раніше, не ділився з нею ні своїм лихом, ні таємницями влади: він такзмінився з часів морських піхотинців, що Бендісьйон Альварадо здавалося, начесин старіший за неї, - він ніби якимось дивом перегнав її в часі; вонапомічала, що він заговорюється, плутається в думках, втрачає уявлення продійсність, іноді в нього навіть текла слина з рота, і Бендісьйон Альварадонараз пронизувало жалісливе співчуття, їй здавалося, що вона йому не мати, адочка, - надто ж коли він прийшов одного разу до неї, навантажений пакунками,і, поки вона шукала в корзині для шиття ножиці, він силкувався розпакувати всіпокупки водночас, нетерпляче рвав зубами мотузки, ламав нігті об краї коробок івитягав повні пригорщі різних витребеньок, аж задихаючись від щастя: “глянь,які це чудові штуки, матусю! ось жива сирена в акваріумі, ось заводний ангел - вінлітає з дзвіночком по кімнатах; а ось морська черепашка, бачиш, яка здоровенна,- якщо притулити її до вуха, то почуєш не шум прибою, як у звичайнихчерепашках, а мелодію нашого національного гімну, правда ж чудасія, матінко,бачиш, як добре бути багатієм!..” - але мати зовсім не поділяла його захвату,вона мовчала, гризучи свої пензлики, аби син не помітив, що в неї серцестискається з жалю від однієї згадки про минуле, яке нікому так не далосявзнаки, як їй; дорогою ціною заплатив він за те, щоб зостатися в своєму кріслі,- “і то не за наших часів, сеньйоре, не за наших добрих часів, коли владаєдина, коли вона зробилася, як каже мій син, наче та скляна кулька на долоні,її можна і побачити, й помацати, - а тоді вона була, як риба сабало, і недавалася в руки”, - пливла, куди самій заманеться, в цьому домі для всіх, і їїздоганяла хижа зграя останніх вождів війни за федерацію, які допомогли йомускинути генерала-поета Лаутаро Муньйоса, освіченого деспота, пом’яни Господьйого душу разом із його светоніївськими требниками[6]латиною і сорока двома чистокровними скакунами; але, як законну винагороду засвої вояцькі послуги, соратники прибрали до рук майно й худобу вигнаних ізкраїни багатіїв, розділили вітчизну на автономні провінції, заявившибезапеляційно, що оце, мовляв, і є “федералізм, мій генерале”, - “заради цьогоми проливали кров!” - вони були абсолютними монархами на своїх землях:установлювали свої закони, свої персональні національні свята, випускали своїпаперові гроші, які самі ж таки й підписували, мали кожен свою парадну форму - кітеліз золотими застібками, оздоблені коштовним камінням шаблі та прикрашеніплюмажами з павиного пір’я трикутні капелюхи, - все те було скопійоване здавніх хромолітографій, що зображали віце-королів, які правили вітчизною донього; вони були брутальні й сентиментальні водночас, заходили допрезидентського палацу через парадний вхід, не питаючи ні в кого дозволу, “бовітчизна належить усім, мій генерале, заради цього ми жертвували своїм життям!”- вони отаборювалися в святкових залах зі своїми гаремами та худобою, яку направах мирних поборів вимагали дорогою - скрізь, аби не бракувало харчів; вони приводилисвою охорону з найманців-варварів, які не мали навіть чобіт, а обмотували ногиганчір’ям, і ледве вміли зв’язати два слова християнською мовою, зате спритношахраювали, граючи в кості, і вправно та люто орудували зброєю; тоді палацскидався на якийсь циганський табір, сеньйоре, і в ньому тхнуло так, начерозлилася брудна річка; офіцери з генерального штабу забирали для своїх маєтківмеблі, які були власністю республіки, розігрували в доміно урядові відзнаки імов не чули благань Бендісьйон Альварадо, яка, не присідаючи ні на хвильку,намагалася повимітати все те ярмаркове сміття, дати хоч якийсь лад цьомубедламу, - тільки вона одна пробувала опиратися непоправному падінню колишніхгероїв, їй хотілося гнати усіх їх звідсіля мітлою, коли вона бачила загидженийцим розпусним кодлом дім, коли дивилася, як вони сперечалися в картярськихбаталіях за крісла верховного командування, як чинили содомські гріхи,сховавшись за рояль, як справляли нужду в алебастрові амфори, хоч вона йпояснювала: “ні, сеньйоре, це не переносні нужники, це амфори, знайдені наморському дні”, - а вони тільки реготалися: “подумаєш, якісь там витребенькибагатіїв!” - і не було людської сили, яка б переконала їх, ані божої сили, яказавадила б генералові Адріано Гусману прийти на урядовий прийом, “коли ясвяткував десяті роковини свого приходу до влади, і хто б міг подумати, яку вінштуку нам утне”, - генерал Адріано Гусман зайшов до танцювальної зали в строгіммундирі з білого полотна, спеціально дібраному для цієї оказії; він був беззброї, “як і поклявся мені честю солдата”, в супроводі своєї охорони - французькихдезертирів у цивільному, всі вони несли цілі оберемки кайєннських антурій - генералАдріано Гусман власноручно пороздавав ті квіти дружинам послів та міністрів,ввічливо поспитавши спочатку дозволу в їхніх чоловіків, бо чув од своїхохоронців, ніби так заведено у Версалі; він зробив усе, як достеменний кавалер,а потім примостився собі в куточку свята, віддавши всю увагу танцям, схвальнокивав головою: “чудово!” - примовляв він, - “добряче витанцьовують цієвропейські дженджики”, - примовляв він, - “кожному своє”, - примовляв він,забутий усіма в своєму кріслі, - “ніхто, крім мене, й не завважив, що один зйого людей доливає та доливає йому в бокал шампанського, і він просто на очахбуряковіє; щоразу, як відрижка підступала йому до горла, він, спітнілий,розстібав верхній ґудзик кітеля та аж схлипував, позіхаючи, матусю, - і раптому перерві між танцями, насилу зіп’явшись на рівні ноги, розстібнув кітель, атоді заходився розстібувати й ширінку, і ну поливати напахчені декольте дам;він, як п’яний солдат, замочив їдкою сечею ніжні муслінові пелени, парчевікорсажі, страусові віяла, - такий переполох зчинився, а він знай собі виспівує,наче так і треба: “о пані, гляньте, я страждаю, кохаючи, і під вікном трояндиніжні поливаю!..” - і ніхто не зважився втихомирити його, навіть я сам, бо ябув сильніший за кожного з них поодинці, проте набагато слабкіший, аніж їхдвоє, коли б вони змовилися між собою”, - навіть він сам усе ще не здогадувався,що це тільки він бачить усіх наскрізь, але ніхто не спроможний розгадатипотаємних думок скам’янілого старого, ніхто не здатний осягти глибини йогоспокою, обачності й незрівнянного довготерпіння: ми бачили тільки його похмуріочі, міцно стулені губи, руку, як у цнотливої панночки, - та рука навіть нездригнулася на ефесі шаблі, коли одного страшного полудня йому доповіли, щогенерал Нарсісо Лопес напився до чортиків рому та горілки, причепився увбиральні до якогось капрала з президентської охорони і, повівшися з ним, яксправжня повія, примусив робити всякі неприродні штуки, а потім плакав од болю,злості й приниження, блював навкарачки у смердючій вбиральні, а коли прийшов дотями, згріб красеня-капрала й приштрикнув його пікою, наче метелика, до стіни вконференц-залі, просто посеред квітчастого гобелена, і ніхто не наважувавсязняти сердегу днів зо три; він же тільки стежив за своїми колишніми товаришамипо зброї, зовсім не втручаючись у їхнє життя, певний, що вони самі знищать однеодного, - і справді, згодом йому доповіли, що генерала Хесукрісто Санчесазабили стільцями його ж таки охоронці: вони мусили це зробити, коли в генералапочався напад сказу після того, як його покусав кіт, - і треба ж було такомустатися, от бідолаха; він тільки на якусь мить облишив грати в доміно, колийому прошепотіли на вухо, що генерал Лотаріо Серено втонув, бо під ним ні зтого ні з сього сконав кінь, на якому генерал перепливав річку, - от бідолаха;він і оком не змигнув, коли його повідомили, що генерал Нарсісо Лопес встромивсобі в задницю динамітний заряд і підірвав себе з усіма тельбухами, бо нічогоне міг з собою вдіяти через свій непереборний потяг до гомосексуалізму; і вінзнову сказав тільки: “от бідолаха”, - так, ніби не мав ніякого стосунку до тих безславнихсмертей; щоразу він віддавав однаковий наказ про посмертне вшанування,проголошував усіх небіжчиків мучениками, які загинули під час виконанняслужбових обов’язків, і справляв їм однаково пишний похорон у національномупантеоні, “бо вітчизна без героїв - це все одно, що оселя без дверей”, - казаввін; і коли у всій країні зосталося всього-на-всього шестеро генералів - йогосоратників, він запросив їх до президентського палацу на свій день народження,на приятельську вечірку запросив усіх, навіть найтемнішого і найпідступнішого зних - генерала Хасінто Альгарабіа, який хизувався тим, що мав сина зі своєювласною матір’ю і пив лише деревний спирт, змішаний з порохом; вони сиділи самів бенкетній залі - “як за кращих часів, мій генерале”, - справжні побратими,неозброєні, але з охороною, яка чатувала в сусідній залі, і кожен приніс цілукупу подарунків - “для єдиного з-поміж нас, який усіх нас розуміє”, - казаливони, маючи на увазі те, що він один умів тримати їх у руках; йому одномувдалося виманити з лігва на плоскогір’ї легендарного генерала Сатурно Сантоса,чистокровного індіанця, нехрещеного, який завжди ходив босий, - “хай я сучийсин буду, мій генерале, - ми, справжні мужчини, не можемо дихати, якщо невідчуваємо землі!” - за одяг йому правила вибивна тканина, яскраво розмальованахимерними звірами; як і завжди, він прийшов без охорони, овіяний похмуроюславою, озброєний лише мачете, що його відмовився зняти з пояса, бо це, мовляв,не зброя, а знаряддя праці, - “він приніс мені в подарунок орла, прирученогодля людських воєн, і приніс арфу, матусю, священний інструмент, звуки якоговідвертають бурю і прискорюють достигання врожаю, - генерал Сатурно Сантос гравна арфі так майстерно і так щиро, що збудив у наших серцях тугу за жахливиминочами війни, нас розтривожив дух коростявого пса війни, наші душі краяласолдатська пісня про золотий човен, який має нас перевезти, ми ревно співали їївсі хором, матусю: “у сльозах прийшов я з мосту”, - вони співали, уминаючиіндика зі сливами та півпоросяти, дудлячи з персональних пляшок, кожен - свійвласний напій, - всі, окрім нього самого та генерала Сатурно Сантоса: ці двоєне скуштували за свій вік навіть краплі лікеру, не палили і їли якраз стільки,скільки було необхідно; “вони всі гуртом співали вранці на мою честь псалмицаря Давида, співали, плачучи, всіх тих пісень, що їх ми горлали в днінародження до того, як консул Хейнеман приніс мені новинку - фонограф з трубкоюта циліндром, на якому була записана пісня “Happy birthday!”[7]; вониспівали - напівсонні, п’яні, як квачі, вже й забувши про сумного старигана,який опівночі з лампою за давньою казарменою звичкою пішов оглянути перед сномпалац і, повертаючись зі свого обходу, востаннє побачив шістьох генералів, якіспали, обнявшись, покотом на долівці бенкетної зали, сумирні та безтурботні, ап’ятеро охоронців стерегли їхній сон, не спускаючи одне з одного очей, богенерали хоч і спали обнявшись, проте і вві сні боялися своїх друзяк майже таксамо, як кожен із них боявся його, а він боявся б навіть двох із них, якби вонираптом злигалися; він повісив лампу біля дверей, зачинився у спальні на тризамки, три засуви і три защіпки і влігся просто на підлозі, долілиць, підклавшипід голову правицю замість подушки, - і тої ж миті увесь палац аж задвигтів: тоодночасно вистрелили охоронці - “раз, чорти б їх узяли, без зайвого шуму, безніякого лементу, і вдруге, отак, та й по всьому”, - і запала тиша, зоставсятільки пороховий дим, зостався він сам, назавжди звільнений од тривог про владувідтоді, коли вдосвіта побачив своїх ординарців, які чалапали кривавою тваннюбенкетної зали, коли побачив свою матір Бендісьйон Альварадо, приголомшену, вцілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, “хоч як їх не затирай вапном тапопелом, сеньйоре!” - і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували,і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти,щоб приховати розміри цього кривавого побоїща останніх спадкоємців нашої війни,які, згідно офіційних повідомлень, були перебиті власною ж таки, знавіснілоюзненацька охороною; після єпископської відправи їхні тіла, загорнуті в державніпрапори, переповнили пантеон національних героїв, адже ні одна жива душа,навіть з охоронців, не вирвалася з тієї кривавої пастки, - “ніхто, мійгенерале, один тільки генерал Сатурно Сантос, бо він був захищений своїмиладанками, увесь обвішаний ними, та ще й, чортяка, знав усякі індіанськіхитрощі, умів перекинутися в якого завгодно звіра, скажімо, в броненосця, мійгенерале, або ж у ставок чи в грім”, - і він пересвідчився, що це таки булаправда, бо найкмітливіші слідопити загубили слід Сатурно Сантоса ще на минулеріздво, а найспритніші собаки, навчені вистежувати ягуарів, шукали його зовсімне там: і сам він бачив його, перевтіленого у винового короля, серед карт своїхворожок: Сатурно Сантос був живий, удень він спав, а вночі прослизав сушею,плив водою, залишаючи по собі тільки заклинання, які збивали з пантелику йогопереслідувачів та послаблювали рішучість його ворогів; проте він наказував неприпиняти пошуків, Сатурно Сантоса шукали вдень і вночі протягом багатьохроків, аж поки він не побачив у віконце президентського поїзда гурт якихосьлюдей - з дітьми, худобою та різним домашнім начинням; під час війни віннабачився таких самісіньких юрб, які йшли слідом за військом, але ці люди брелипід дощем, несли хворих у підвішених до жердин гамаках за одним-єдинимчоловіком - той був дуже блідий, у туніці з грубого полотна, “і скидався напосланця божого, мій генерале”, - і він, ляснувши себе по лобі, вигукнув: “цевін, хай йому дідько!” - і то таки й справді був генерал Сатурно Сантос,пілігрим, який випрошував милостиню чарами своєї безструнної арфи, вбогий іпохмурий, у зношеному фетровому капелюсі та подертому пончо, - але і в цьомужалюгідному стані його не так-то просто було вбити: своїм мачете Сатурно Сантосвідтяв голови трьом найкращим воякам і відбивався так мужньо і спритно, що він наказав зупинити поїзд навпроти тогосумного пустельного кладовиська, де проповідував посланець божий, - усічкурнули навтікача, коли з вагона, пофарбованого в кольори державного прапора,зіскочили президентські охоронці, готові стріляти, - в один мент не стало нідуші, тільки генерал Сатурно Сантос зі своєю міфічною арфою стояв, стискаючидержак мачете, стояв, наче заворожений виглядом свого смертельного ворога, якийз’явився на приступці вагона - в полотняному мундирі без ступеневих знаків,неозброєний, такий постарілий, “наче ми не бачилися сто років, мій генерале!” -він здався Сатурно Сантосу втомленим і самотнім, шкіра в нього пожовтіла - черезхвору печінку, а очі сльозилися, проте від нього йшло таке мертвотно-блідесяйво, наче він був наділений не лише своєю владою, але й владою, відібраною внебіжчиків, отож Сатурно Сантос вирішив умерти без опору, бо не варто булопротивитися старому, який прибув з такої далини, не маючи ніяких інших підставі ніяких інших заслуг, окрім варварської жадоби влади; але він простягнув йомусхожу на довгу рибину руку і мовив: “боже тебе бережи, герою, вітчизна цінуєтебе!” - бо споконвіку знав, що проти непереможної людини є тільки єдина зброя -дружба; і генерал Сатурно Сантос поцілував землю, яку топтав, і укліннопопросив ласкаво дозволити йому “служити вам завжди і скрізь, мій генерале,поки в цих руках ще співатиме мачете”, - і він дав згоду: “гаразд, будеш моїмохоронцем, моєю тінню, лише з єдиною умовою - ніколи не стояти в мене за спиною”,- він зробив Сатурно Сантоса своїм партнером у доміно, і вони в чотири рукиоббілували багатьох нещасних диктаторів; він брав його, босого, в президентськукарету, водив на дипломатичні прийоми, де його тигрячий дух непокоїв собак, адружинам послів од того духу аж млосно робилося; він звелів Сатурно Сантосулягати на ніч біля порога його спальні: хотів таким чином позбутися своїхнічних жахів, тремтячи від однієї думки, що зостанеться сам, віч-на-віч зпримарами своїх снів; протягом багатьох років він тримав його в десяти п’ядяхвід своєї довіри, аж поки подагра не позбавила того сили, і мачете вже неспівало, як раніше, в його руках, і тоді Сатурно Сантос попросив: “убийте менесвоєю рукою, мій генерале, ви єдиний маєте на це право”, - але він дав СатурноСантосу добру пенсію, нагородив медаллю “За заслуги” і відіслав помирати дорідного плоскогір’я, в селище конокрадів, - він і сам не міг стримати сліз, колигенерал Сатурно Сантос сказав йому, плачучи: “от бачите, мій генерале, настаєчас, коли навіть ми, найміцніші, робимося якимись педерастами, - що тут ужевдієш!..” Хто- хто, а Бендіеьйон Альварадо. добре розуміла ту хлоп’ячу радість,з якою він надолужував утрачене за гірших часів, ту легковажність, з якою вінрозтринькував бариші влади, аби хоч на схилі літ мати все, чого йому бракувалов дитинстві, але її дратували шахраї, котрі, зловживаючи його наївністю,накидали йому свій крам - різні там дорогі витребеньки грінго: щоб їх зробити,не треба було докладати стільки хисту, як для розмальовування пташок, а вона жпродавала свій товар за безцінь, за якихось чотири песо; “добре, що ти заразживеш у розкошах, - казала вона, - але ж ти подумай про завтрашній день! Я нехочу дожити до того, що ти старцюватимеш попід церквами з простягнутимсомбреро, якщо не сьогодні-завтра тебе, не доведи господи, зіпхнуть із крісла,на якому ти поки що сидиш, - якби ж ти хоч умів співати або був архієпископомчи моряком, а то - всього-на-всього генерал, тільки й умієш, що командувати”, -вона радила йому закопати якусь дещицю урядових грошей у певному місці, де б їхніхто не знайшов, - на випадок, якщо йому доведеться втікати, як тим нещаснимпрезидентам нізвідкіля, котрі пасли забуття, вимолюючи, наче милостиню, всвоєму домі над скелями бодай прощального гудка корабля з рідного краю: “гляньу це дзеркало”, - казала вона, проте він тільки відмахувався, заспокоюючи їїсвоєю магічною формулою: “не бійся, матусю, народ мене любить!” Все своє довгежиття Бендісьйон Альварадо нарікала на злидні, лаючи служниць, що ті тринькаютьгроші на базарі, а часом і не обідала - заради економії; і ніхто не наважувавсясказати матері президента правду: вона була однією з найзаможніших жінок у світі,бо все, що перепадало її синові од різних урядових махінацій, він переписувавна її ім’я, отож вона була володаркою не лише безмежних земель і незліченнихстад, але й місцевих трамваїв, пошти, телеграфу та національних вод: коженкорабель, який пропливав притоками Амазонки або морськими територіальнимиводами, мусив сплачувати їй мито, про яке вона й гадки не мала аж до самоїсмерті, - так само, як не здогадувалася й про те, що її син зовсім не був такийбезпорадний, як їй здавалося щоразу, коли він приходив до неї, щоб потішитисясвоїми цяцьками на старості літ, і йому аж дух забивало од радощів: БендісьйонАльварадо не знала, що він увів податок на всю худобу, яка тільки була вкраїні, і сам той податок привласнював, що він брав плату за наймізерніше своєблагодійництво і не відмовлявся від багатих подарунків, які надсилалипідлабузники, - окрім того, він ще й розробив систему безпрограшної лотереї ідовгий час користувався цим винаходом. То було одразу після його удаваноїсмерті, в епоху Великого Шуму, сеньйоре, котра називалася так не черезпідземний гуркіт, який струснув усю вітчизну в ніч на святого великомученикаЕракліо (ми так і не довідались, що воно й від чого), а через нестихаючий галаснавколо різних нововведень, які спочатку оголошувалися найвеличнішими в світі,але так і не доводилися до кінця; то були часи, коли він скликав урядовізасідання не в палаці, а в оселі Бендісьйон Альварадо, на години сієсти: він,обмахуючись сомбреро, лежав у гамаку під духмяним гіллям тамариндів і,заплющивши очі, слухав докторів словоблудства з напомадженими вусиками,балакунів, які розпатякували навколо його гамака, знемагаючи від спеки, всі якодин у сукняних сюртуках, у сорочках з накрохмаленими комірцями, - він слухавцивільних міністрів, чийого й духу не зносив, але хоч-не-хоч призначав їх зміркувань вигоди і мусив оце вислуховувати їхні теревені про державні проблеми,а по двору з галасом ганялися за курками півні, не змовкаючи дзвеніли цикади,неподалік якийсь безсонний грамофон співав пісню “Сусанно, прийди, Сусанно!” - ізненацька вони замовкали: “тихіше, генерал заснув”, - але він, не розплющуючиочей, гаркав: “я не сплю, бовдури, продовжуйте!” - і хропів собі далі, а вонипродовжували, аж поки він не вставав і не підводив риску: “нісенітниці верзете,один тільки мій приятель, міністр охорони здоров’я, діло говорить! ідіть ви всідо дідька, справі кінець!” - і зони розходилися, а він, з тарілкою в одній руціта ложкою в другій, жуючи на ходу, розмовляв зі своїми особистими ад’ютантами інарешті здихувався й цих, буркнувши їм уже на сходах: “робіть, як знаєте,однаково я тут хазяїн!” - він більше не допитувався, люблять його чи нелюблять: “ну його к бісу!” - а привселюдно перерізав стрічки на урочистихвідкриттях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і вспокійніші часи: “ну його к бісу!”; грав нескінченні партії доміно зі своїмвірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем - міністром охорони здоров’я:тільки вони користувалися його довір’ям і могли навіть просити в нього свободиякому-небудь в’язневі або помилування засудженому до страти, - і саме вонизважилися попрохати, щоб вік прийняв королеву краси, обрану бідняками,дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали Кварталом СобачихБійок, бо всі собаки, які тут жили, гризлися на вулицях роками, безперестану;це був редут смерті, куди патрулі національної гвардії не потикали й носа, боїх тут роздягали догола, а їхні автомоб