Осінь патріарха - Маркес Габриэль Гарсиа (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗

5

Аж до вечора ми виносили з палацу протухлі останкикорів, наводили сякий-такий лад у цьому неймовірному гармидері, опоряджалитіло, - а втім, так нічого й не змогли вдіяти, щоб зробити мерця схожим на тойлегендарний образ, яким ми звикли йогоуявляти. Ми терли його шкреблами, котрими чистять рибу, - щоб поздирати з ньогоморських паразитів, ми обмили його креоліном та соляним розчином, щоб знищитисліди тліну; ми напудрили йому лице крохмалем, щоб не видно було клоччя йпарафіну, які мали замаскувати повидзьобувані грифами діромахи; ми підмалювалиобличчя рум’янами та губною помадою, щоб повернути йому живий колір, - але всебуло намарне, і навіть коли ми вставили в порожні очниці скляні очі, його лицене набуло величного виразу, - хіба ж можна було показувати його таким народові? А тим часом у залі урядових засідань лунализаклики до згуртування в боротьбі з віковічним деспотизмом, заклики розділитипорівну трофеї влади, - звістка про йогосмерть, яку вже годі було втаїти, об’єднала всіх: тут зібралися ліберали йконсерватори, котрі помирилися нарешті після довгих років запеклої ворожнечі,генерали з верховного командування, що вже втратили колишню свою владу, триостанні міністри з цивільних, примас-архієпископ, - усі вони, всупереч його волі, сиділи нині за довгим столомз горіхового дерева й домовлялися, як сповістити народові про велику кончину”щоб люди не вийшли на вулиці: вирішено було спочатку обнародувати першийбюлетень - про легке нездужання, що змушує його превосходительство відійти відгромадських справ та скасувати надалі аудієнції, а трохи згодом другий бюлетеньмав оповістити, що хворий все ще змушений залишатися в своїх покоях - у зв’язкуз природнім для його віку слабуванням; і, нарешті, без ніяких оголошень,удосвіта спекотного серпневого вівторка на всю потугу задзвонять дзвони собору”звіщаючи про смерть державного діяча так, щоб ніхто й ніколи не дізнавсянапевне, він це помер насправді чині. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цимсмердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя він зі старечою впертістю відмовлявся йдумати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опиравсябудь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як урядпереїхав до будинків із сонцезахисного скла, і він зостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, - вінблукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрімсліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не відхвороб, а від старості, - однак він був при здоровому глузді і вперто стояв насвоєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, вінодбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по його смерті, - так само безглуздо, як івмирати: “ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, цічортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанськихприхвоснів, - ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго табагатіями, а біднякам нічого не зостанеться, - це ясно, як божий день, така вжев них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почнебез задниць родитися, ось побачите!” - казав він, повторюючи слова, мовленікимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: “та невезіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, - не варт і затівати,на дідька вам цей клопіт, - я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! саміпобачите, що це не байка, - таки на моє вийде!..” І він мав рацію, бо в нашічаси ніхто не сумнівався, що йогоісторія - єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудьдовести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з’ясувати, його це тіло чи ні, - не було ніякоїіншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою,простір і час тут змінювалися відповідно до йогоабсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявсяпалацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина,поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, тадопікав челядь безглуздими наказами: “принесіть мені склянку лимонаду зльодом!” - хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, -“прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!” -він задовольняв бодай таким дріб’язком свою безмежну жадобу влади і день придні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи вдрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, - він зненацька прокидався,коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенськоїголоволомки, якою була вітчизна до його приходу, - величезна, химерна країна,безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в тічаси чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащукілка: “ось так!” - і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся впіднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п’ятниці до нього долинувшум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневенебо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землюта подерті клапті світла, - наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофуі на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щобстікала кров, у піддашші будинку, - це було в великому розореному селі, дещойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері впохоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градомсарани, - “такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерцяпоховати!” - він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на нійодин самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із деревапосеред сільського майдану, - але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впавдодолу, б’ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися зцеркви, - проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спиталинавіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали вцеркві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці,разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, - “бо в ті часи, за іспанськихприхвоснів, йог важив більше, ніж уряд!” - то були лихі часи, коли вітчизна щене мала його, отож він, тільки-ноприйшов до влади, найперше наказав повирубувати дерева на майданах, щоб людей унеділю не лякали вішальники, заборонив привселюдні тортури в китайськихколодках, заборонив ховати мерців без домовини, заборонив усе, що нагадувалоганебні звичаї, котрі існували до того, як він здобув владу; він звелівпрокласти залізницю в горах, аби не траплялося більше таких безславнихкатастроф, як та, коли загинуло тридцять мулів, що везли власникам кавовихплантацій роялі для бал-маскарадів, - він сам бачив, як попадали в прірву тітридцять роялів, цю пригоду тоді жваво обговорювали, про неї писали навіть закордоном, але тільки він один міг дати правдиве свідчення, як те все сталося, -він випадково визирнув у вікно якраз тієї миті, коли останній мул спіткнувся йпотягнув за собою в провалля решту, і вінпочув моторошне ревіння мулів, які летіли в безодню, почув нескінченний акордроялів, що звучали самі собою, падаючи аж на дно вітчизни, котра була тодіпросторою та незбагненною, як і все до нього,- хтозна, день то був чи ніч у віковічній сутіні гарячих туманів, якіздіймалися з глибоких ущелин, де розбилися на друзки привезені з Австрії роялі,- він бачив це і ще багато чого в тому далекому світі, хоч і сам не міг би вжесказати напевне, чи справді ці спомини - його власні, чи він почув усе теколись на війні у маренні лихоманки, або, може, побачив на гравюрах у книжкахпро подорожі, годинами захоплено гортаючи їх, коли влада дарувала йому затишшя,- а втім, хіба не все одно: “на дідька його сушити голову, ось побачите, згодомусе це стане правдою, таки на моє вийде!” - казав він, добре знаючи, щосправжнє його дитинство - зовсім не оця трясовина непевних спогадів, якінавідували його лише тоді, коли він підпалював сухі коров’ячі кізяки, і небавомщезали навіки, - ні, він пережив дитинство біля своєї єдиної законної жониЛетісії Насарено, котра щодня від другої до четвертої садовила його за шкільнупарту під накриттям із живих квітів і вчила його читати й писати, - все своєзавзяття послушниці вклала вона в цю героїчну затію, і він відповів їй усієюсвоєю старечою терплячістю, всією страхітливою своєю волею, всією своєюабсолютною владою, всією душею: “хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок- сорок морок”, - мугикав він, сам себе не чуючи серед галасу стривоженогоптаства небіжчиці матусі: “му-лат ллє о-лі-ю в су-лі-ю”, “та-то па-литьба-га-то”, “Се-сі-лі-я про-да-є свіч-ки, сір-ни-ки, са-ло, сме-та-ну, сир ірис”, “Сесілія продає все!..” - сміявся він і повторював далі під сюрчанняцикад урок читання, який Летісія Насарено розмірено виспівувала під свійпослушницький метроном, і голос її заповнював цілий світ, і в його величезномуцарстві скорботи не зоставалось ніяких інших істин, окрім азбучних істинбукваря, не зоставалось нічого, крім місяця над містом, бочки та банана, сувоюдона Елоя, картатого халата Марти, - уроків читання, які він повторював безугаву, які були скрізь, наче його портрети, отож міністр фінансів Голландіїзагубив нитку ділової розмови, коли під час офіційних переговорів похмурийстарий з темряви своєї незмірної влади простяг руку в атласній рукавичці йперервав аудієнцію, запропонувавши продекламувати разом: “мо-я ма-ма ме-нео-бій-ма-є”, “Іс-ма-їл був на ост-ро-ві сім днів”, “Ма-тиль-да ма-є мав-пу”, -вказівним пальцем він імітував коливання маятника, повторюючи напам’ять урок,який він слухав у вівторок, - з чудовою вимовою, але так недоречно, що зустрічскінчилася, як він того n хотів, відстрочкою оплати голландської позики,- “іншим разом, коли буде на це час!” - сказав він міністрові; він неабиякздивував прокажених, сліпих та паралітиків, які, прокинувшись уранці в своїхтрояндових заростях, побачили похмурого старого, котрий мовчки поблагословивїх, а потім тричі проспівав, наче молитву: “я - король у короні, я - на вартізаконів! пророк рече серед пустелі! маяк - висока вежа з сигнальними вогнями,яка вночі указує дорогу кораблям!” - і в затінку його старечого щастя не булоіншого часу, окрім гарячих, як вариво з креветок, годин сієсти, які вінпроводив з коханою Летісією, не було інших бажань - “тільки б побути годину ізтобою на просяклій потом циновці, під лопатями електричного вентилятора,схожого на спійманого кажана, - в цілому світі нічого більше немає, крім сяйватвоїх стегон, Летісіє, нічого, крім твоїх священних персів, твоїх плоскостопихніг, твоєї стеблини цілющої рути, твоїх гнітючих січнів на далекому острові Антігуа,де ти народилася на сві- танку самотності, коли палючі вітри віяли з гнилихболіт!” - вони замикалися в кімнаті для почесних гостей, і ніхто не смівпідходити до дверей ближче, ніж за п’ять метрів: “бо я дуже зайнятий, я вчусячи- тати й писати!” - отож його не наважувалися турбувати навіть звісткою проте, що жовта лихоманка косить цілі села, бо серце його при- скорено билося,випереджаючи метроном, від звіриного запаху Летісії Насарено, і він виспівував:“гном тан-цю-є на од-ній но-зі! мул і-де до мли-на! Ма-рі-я ми-є мис-ку!“карета” пишеться через “а”! - тим часом Летісія Насарено витирала його, бо взапалі кохання він.  як завжди,обкалявся, садовила його в найчистішу оцинковану ванну на лев’ячих лапах, намилювалаантисептичним милом, терла мочалкою і споліскувала відваром із цілющих трав,декламуючи разом з ним: “йолоп, йод і койот пишуться через йот!” - воназмазувала йому олією з зернят какао натерту бандажем шкіру, мастила борноюкислотою бляклу пляму на заду і давала йому ляпасів, як любляча мати: “за те,що ти погано повівся з голландським міністром фінансів, ось тобі, ось тобі!” -а щоб він міг заслужити прощення, вона попросила його: “дозволь повернутися вкраїну нещасним чернечим громадам, хай би вони знову опікувалися притулками длясиріток та лікарнями!..” - проте він і слухати її не хотів у своєму затятомузлопам’ятстві: “нізащо!” - бо не було ніякої сили, ні на цьому світі, ні натому, щоб змусила його змінити своє рішення, але вона все одно попросила його,коли він задихався від кохання о другій годині дня: “ну, зроби мені ласку,любий, - хай повернуться хоч місіонери, вони завжди жили віддалік, трудилисясобі, і ніколи в твої справи не втручалися!..” - та він відказав їй, сопучи відсвоєї нетерплячої пристрасті: “нізащо, люба, я краще вмру, ніж поступлюся цьомукодлу в рясах, яке замість мулів сідлає індіанців і вимінює за скляні намистазолоті кільця для носа та сережки! нізащо!” - він був глухий до прохань ЛетісіїНасарено, але вона відмовляла йому в коханні, щосили стискала коліна і просилаповернути духівництву школи та конфісковане урядом майно, повернути церквівідібрані цукроварні та храми, обернуті на казарми, - однак він одвертався достіни: “я швидше відмовлюся від ненаситних мук твого бездонного кохання, аніжзламаю своє слово задля цієї сарани господньої, яка віками виїдає печінкивітчизні! нізащо!..” - “та все ж вони повернулися, мій генерале!” - вонинепомітно просочувалися в країну крізь найменші щілини, згідно з його негласнимрозпорядженням, вони без зайвого шуму висаджувалися в потаємних бух-тах, їмзаплатили величезні гроші - як відшкодування збитків; церкві було повернутоекспропрійоване майно, скасовано закони про цивільний шлюб, про розлучення, провідокремлення школи від церкви, - всі ті накази, які він, розлючений, самвіддав колись на блазенському святі канонізації його матері БендісьйонАльварадо, царство їй небесне, - “якого ще дідька тобі треба?” - проте ЛетісіїНасарено цього було замало," вона попросила бiльшe: “притули вухо до могоживота, послухай, як співає дитя, котре там росте!..” - вона сама прокинуласясеред ночі, налякана цим глибоким голосом, який розказував про райські води їїнутра з його тихими вечорами й духом Смоли, цим внутрішнім голосом, якийрозповідав про її набряклі нирки, про ніжну силу її чрева, про теплу бурштиновусечу, яка спить іще в її джерелах, - і він притулив до її живота вухо, в якомуменше дзвеніло, і почув таємничу мову живої істоти, - “це дитя нашого смертногогріха, наш син, зачатий у розпусті, наречуть його Емануїлом, бо це божественнеім’я, і на чолі в нього буде біла зірочка - знак його високого походження, івід матері він успадкує дух самопожертви, а від батька - велич, і матиме віндолю незримого керманича, - але його вкриють ганьбою небеса і знеславить усявітчизна, якщо він буде байстрям, якщо ти не освятиш перед вівтарем того, щостільки літ було гріхом, розпустою, блудом, блюзнірством!..” - і тоді вінринувся крізь серпанок старої шлюбної москітної сітки і вибіг геть, клекочучи,мов той корабельний казан, і з глибини його душі вирвався лютий крик: “нізащо!я швидше вмру, ніж одружуся!” - він тягнув свої величезні ноги таємногонареченого покоями палацу, який став йому чужий, палацу, який знову сяяв урозкошах після нескінченно довгої ночі офіційної жалоби, - з карнизів було позриванозітлілий креп, у вікна лилося сонце і віяв вітер з моря, на балконах цвіликвіти, лунали військові марші, - то виконували його наказ, якого він не віддавав, а проте то був, без сумніву, його наказ, в ньому вчувався його спокійний голос, його владнарішучість, отож він із усім згодився: “гаразд!” - і знову відчинилися замкнутіхрами, монастирі й цвинтарі були повернуті колишнім власникам, чернечимгромадам, - згідно з іншим його наказом, якого він також не віддавав, алесхвалив: “гаразд!” - і було відновлено колишні храмові празники та великийпіст; у навстіж відчинені балконні двері долинав радісний спів юрби, яка ранішевславляла його, а нині, стоячинавколішках під палючим сонцем, співала хвалу господу: “Всевишнього на корабліпривезли, мій генерале!” - і справді, його привезли, згідно з наказом ЛетісіїНасарено, згідно з її законом, прийнятим у спальні, одним із тих численнихзаконів, які вона впроваджувала на свій розсуд, а він потім мусив схвалювати їхпублічно, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби влада його похитнулася, - адже цеЛетісія була тою потайною силою, яка рухала нескінченні процесії, що їх вінбачив з вікна спальні, - численністю вони переважали орди фанатиків за часівканонізації його матері Бендісьйон Альварадо, чий образ стерся з пам’яті людей:лахміття її весільного вбрання та прах її зітлілих кісток було розвіяно повітру, а нагробну плиту в її склепі перевернуто написом униз, щоб на віки вічніне залишилося навіть її імені, не збереглося навіть згадки про вмерлуптахівницю, яка перефарбовувала сірих пташок на іволг, - “і все це за твоїмнаказом, бо ти не хотіла, щоб пам’ять про іншу жінку бодай малою тінню падалана моє кохання до тебе, Летісіє Насарено, суча дочко!” Вона одмінила його, хочвін був уже в такому віці, коли людину змінює лише смерть, - усілякимихитрощами в ліжку їй таки вдалося подолати його дитячий опір, його затяте“нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” - вона примусила його надягти новийбандаж, - “бо цей уже теліпається, наче дзвіночок вівці, що заблудилася вночі!”- вона примусила його взути лаковані чоботи, в яких він танцював перші вальсиіз королевами краси, примусила начепити на закаблук лівого чобота золотуострогу, подаровану адміралом усіх океанів, щоб він аж до смерті носив її як символ найвищої влади, примусилавдягти кітель із золотим шитвом, позументами і величезними, наче в статуї,еполетами, яких він не носив ще з тих пір, коли за фіранками президентськоїкарети ледве можна було розгледіти замислений профіль, сумовиті очі,меланхолійну руку в атласній рукавичці; примусила напахтитися чоловічимипарфумами, пристебнути бойову шаблю, начепити всі медалі й стрічку лицаря ГробуГосподнього, якою його нагородив папа римський на віддяку за повернуте церквімайно, - “ти вирядила мене, наче той вівтар на свято!..” - і тоді вона повелайого в похмурий конференц-зал, де, здавалося, й справді пахло свічками, як напохороні, бо вікна були заквітчані вінками з апельсинового цвіту, а по стінахвисіли прапори та зображення державного герба, і він дався, щоб його уярмиланаречена-послушниця, в котрої стан під легенькою мусліновою сукнею був щосилиперетягнутий цупкою полотняною спідницею, бо треба ж було якось приховати своюганьбу, грішний плід семи місяців таємних розкошів; вони стояли спітнілі йзакляклі, бо невидиме людське море чигало навколо похмурої святкової зали,входити до якої він заборонив, а вікна наказав позатуляти, - зала булабезлюдною, бо ні одна жива душа в цілому світі не мала знати про це нечуванетаємне весілля без свідків; Летісія Насарено задихалася від спеки, дитинабилася в ній, плаваючи серед мілин по темних плесах її чрева, - то мав бутихлопець, бо він так вирішив, і то справді був хлопець, він співав у глибинах їїєства тим самим потаємним голосом, яким архієпископ в урочистому облаченні приглушенославив господа, - аби не почули навіть вартові, які дрімали в коридорах; істрах того заблуканого в темряві водолаза був такий самий, як страх бідолашногоархієпископа, котрий мало богові душу не віддав, коли треба було спитатинезбагненного старого те, про що ніхто зроду-віку не наважився питати його: “чи згодні ви взяти собі задружину Летісію Мерседес Марію Насарено?” - і він ледь помітно моргнув:“згоден”, - і ледь чутно забряжчали бойові медалі в нього на грудях, бо серцейого стислось, проте голос пролунав так владно, що страхітлива дитинаповернулася в чреві і густими водами рушила на світ божий, і тоді ЛетісіяНасарено зігнулася вдвоє, ридаючи: “господи милосердний, зглянься над своєюсмиренною рабою, що забула твої святі закони заради плотських утіх! покірноприймаю кару твою, боже!..” - рвучи мереживні мітенки, щоб люди не почулихрускоту її кісток, усе ще намагаючись приховати свою ганьбу під цупкоюполотняною спідницею, розтерзана серед паруючої калюжі власних вод, вонадістала з- під муслінових згорток недоношене маля, безпорадне, як новонародженетелятко, - вона підняла його, щоб розглянути при тьмяному сяйві свічокімпровізованого вівтаря, і побачила, що це хлопчик, - “як ви й хотіли, мійгенерале!” - кволий та боязкий хлопчик, якому судилося зватися Емануїлом інічим не прославити цього імені, - він дістав звання дивізійного генерала зусіма повноваженнями та владою тієї миті, коли батько поклав його на жертовнийкамінь, своєю шаблею перерізав пуповину і визнав його своїм єдиним і законним сином:“панотче, охрестіть його!” Ця нечувана подія стала прологом до нової епохи,першою прикметою лихих часів, коли війська ще до світанку перекривали вулиці,примушуючи людей зачиняти вікна та балконні двері, прикладами розганяли юрбу наринку, щоб ніхто не бачив, як з’являється на мить і хутко зникає блискучеброньоване авто з золотими ручками на дверцятах, виготовленими в президентськійзброярні, - ті, хто наважувався порушити заборону, причаївшись на даху, бачиликрізь розшиті в кольори державного прапора фіранки не того тисячолітнього вояказ меланхолійною рукою в атласній рукавичці, якого вони звикли бачити в цьомуавтомобілі, а колишню послушницю, приземкувату, в солом’яному капелюшку зфетровими квітками, - і в палантині з блакитних песців, хоч спека буластрашенна; рано-вранці щосереди вона виходила з авто біля ринку в супроводівійськової охорони, ведучи за руку трирічного дивізійного генерала, - він бувтакий тендітний, що скидався на дівчинку, вдягнену в парадний мундир із золотимшитвом, - здавалося, що той мундир росте разом з дитиною, бо Летісія Насареновирядила сина у військове ще до того, як у нього прорізалися зуби, - вонавозила його в колясці, щоб він головував на офіційних церемоніях замістьбатька, вона носила його на руках, щоб він міг оглянути свої війська, підіймаланад головою, коли публіка на стадіоні вітала його оваціями, давала йому грудь увідкритому автомобілі на парадах у дні національних свят, зовсім не зважаючи надвозначні жарти, які викликав малий генерал, що присмоктався до материноїгруді, наче телятко до дійки; він з’являвся й на дипломатичних прийомах,тільки-но навчившись обходитися без няньки, - тоді ж він почав носити бойовімедалі, які вибирав на свій смак зі шкатулки з нагородами, подарованої йомубатьком; це був серйозний, дивний хлопчик - у шість років він уже вмівповодитися на людях: тримаючи в руці келих із фруктовим соком замістьшампанського, він розмовляв з дорослими, як рівня, і так невимушено талюб’язно, що всі чудувалися, від кого б то він міг успадкувати ці риси вдачі;але часом ніби темна хмара огортала святкову залу, час зупинявся, і блідогонаступника престолу, наділеного найвищою владою, змагав сон, навколо шепотіли:“тихше, маленький генерал заснув...”- і ад’ютант брав його, сонного, на руки тавиносив із зали, де всі боялися н поворухнутися, де уривалися на півсловідіалоги знатних убивць та цнотливих сеньйор, котрі, ховаючи в’їдливі посмішкиза віялами, насмілювалися шепотіти: “який жах! коли б тільки генерал знав!..” -бо з його благословення поширюваласявигадана ним самим легенда, буцімто він і гадки не має про все, що діється,адже його велич просто не дозволяла йому звертати увагу на привселюдні витівкихлопчиська, єдиного з усіх зачатих нимдітей, кого він визнав своїм сином, - так само він не міг зважати й на непомірні претензії своєї єдиної законноїдружини Летісії Насарено, яка щосереди вдосвіта з’являлася на ринку, ведучи заруку свого іграшкового генерала, в супроводі галасливого почту з казарменихкуховарок та бандюг-ординарців; самі на себе не схожі в непевному світлі ранку,коли сонце ще не зійшло над Карибським морем, вони забродили по пояс у смердючуводу бухти, щоб пограбувати суденця з залатаними вітрилами, що привозили квітиз Мартініки та імбир з Парамарібо і кидали якір у колишньому невільничомупорту; грабіжники хапали все, що трапляло під руку, відбирали в рибалок їхнійулов, забирали навіть ту рибу, яку кидають свиням, - вони відганяли свинейприкладами і згрібали їхній харч у кошики біля старовинних ваг, на яких колисьзважували рабів, - тими вагами користувалися ще й нині; якось, давним-давно, він на власні очі бачив тут неймовірновродливу сенегальську рабиню, - вага заплаченого за неї золота перевищувала їївласну; “вони спустошили все, мій генерале, - куди тій сарані чи циклону!..” -та він був незворушний, хоч скандал от-от мав вибухнути, бо Летісія Насареночинила те, чого й він не наважився бробити, вона вривалася до ринку, де продавали птицю й городину, а за нею біглибродячі пси, оскаженіло гавкаючи на її хутра, - блакитні песці дратували собаксвоїми чудними скляними очима; наче гордовита повелителька, проходила вонагігантським склепом посеред мистецьких залізних колон, під залізними гілками,на яких росло величезне листя з жовтого скла і яблука з рожевого скла, під рогамидостатку із синього скла, які розсипають казкове багатство рослинного світу, -Летісія вибирала на прилавках найсмачніші фрукти і найніжніші овочі, але вонизморщувались, тільки-но вона доторкалася до них, бо від одного дотику її рукбрався пліснявою ще гарячий хліб, і навіть золота обручка в неї на пальціпочорніла, - проте Летісія не хотіла нічого й знати, а лаяла перекупок, котрі,мовляв, поховали все краще, а для президентського столу залишили тількинепотріб: “та цими паскудними манго хіба що свиней годувати, злодюги ви такі!..забирайтесь під три чорти зі своїми гарбузами, байстрючки нещасні!  якого не візьмеш, аж торохтить усередині!.. аце, по-вашому, волове м’ясо? та воно ж смердить так, хоч носа затикай, по ньомувже черви лазять! це ж не віл, а здохлий од чуми осел, сучі ви дочки!..” -репетувала вона, аж хрипнучи від прокльонів, поки служниці та ординарцінапихали свої кошики усім підряд, що було їстівного, - пронизливий піратськийвереск Летісії заглушував навіть гавкання собак, що казилися від люті, бо передочима в них нахабно теліпалися білясті хвости песців, яких для Летісіїпривозили живими з острова принца Едуарда, - а її лайка була куди гострішою,ніж уїдливі репліки зухвалих гуакамайо, котрих їхні господині потай навчаликричати те, чого не могли сказати їй у вічі самі: “Летісія - злодійка,повійниця-черниця!” - вигукували папуги, сидячи на залізних гілках, назапиленому листі з різнобарвного скла аж під куполом ринку, де вони булинедосяжні для руйнівного вихору цього допотопного піратського танцю, щоповторювався удосвіта щосереди протягом усього бурхливого дитинства маленькоголжегенерала, чий голос ставав ще ніжніший, а жести - ще витонченіші, коли віннамагався прибрати мужнього вигляду, тягнучи за собою по землі шаблю картковогокороля, - він незворушно спостерігав за пограбуванням ринку, тримався спокійно,гордовито, з гідністю, як того навчала мати, - щоб люди бачили в ньому вродженеблагородство, коли вона змішувала все з багном, скаженіла, наче розлючена сука,лаялася, мов останній п’яниця, а старі негритянки в строкатих тюрбанах терплячевислуховували всі образи, мовчки спостерігали за тим грабунком, не змигнувши йоком, мовби й не дихаючи, - сиділи незворушні, як ідоли, та знай собі жувалитютюнові кульки і листя коки - те заспокійливе зілля допомагало їм зноситинаругу, витримувати нашестя цієї ненажерної сарани, - і от нарешті ЛетісіяНасарено, розштовхуючи наїжачених псів, тягла свого нікчемного вояку до виходуі, як завжди, гукала вже з дверей: “рахунки можете надсилати урядові!” - ажінки ледь чутно зітхали: “господи, якби генерал тільки знав!.. коли б хочхто-небудь йому розказав про все!..” - вони свято вірили, ніби він до самісінької смерті сном-духом невідав нічого з того, що знали всі: його єдина й законна дружина ЛетісіяНасарено привласнювала на індуських базарах потворних скляних лебедів, дзеркалав рамах з черепашок, коралові попільнички, заграбастала собі з крамничоксірійців усю тафту, з якої робили траурні стрічки, хапала цілими пригорщамиамулети й разки намиста з золотих рибок у мандрівних ювелірів, і ті кричали їйу вічі: “ти справжня лисиця, куди тим летісіям, які в тебе на шиї висять!” -вона гребла все, що їй під руку потрапляло, вдовольняючи свій грубий смак ізвичку випрошувати всякі речі, хай навіть непотрібні, - це було єдине, щозалишилося в ній від колишньої послушниці, але якщо раніше їй доводилосяжебрати в під’їздах віце-королівського кварталу, де пахло жасмином, то нинівона могла напакувати військові фургони всім, чого душа забажає, - та ще й без ніякоїплати, відбувшись лише своїм звичним: “рахунки можете надсилати урядові!” Цебуло все одно, що сказати: “гроші вам заплатить Господь бог”, - адже тоді ніхтоне знав напевне, існує чи ні той уряд, та й віндавно вже зробився невидимий; ми бачили тільки фортечні мури на пагорбі передВійськовою площею, президентський палац із балконом, звідки раніше луналилегендарні промови, бачили вікна, на яких стояли горщики з квітами і висілимереживні фіранки, - вночі будинок здавався кораблем, який пливе по небу, -його видно було не лише з будь-якого куточка міста, а й за сім ліг із моря,надто ж після того, як палац почали освітлювати кулястими ліхтарями, а стінипофарбували в біле - на честь приїзду славетного поета Рубена Даріо; втім,жодна з цих прикмет не могла бути неспростовним доказом того, що він насправді існує в цьому палаці, -навпаки, ми схилялися до думки, що всі ці ознаки життя - лише хитрощівійськових, які мали спростувати вперті чутки, ніби він на старість ставзабобонний і, зрікшись усіх благ та почестей, дарованих владою, наклав на себетяжку епітимію, дав покаянну обітницю прожити решту своїх днів у суворійпокуті, смиряючи душу свою волосяницею, умертвляючи плоть усілякими ланцюгами,- казали, що він нібито їсть лише чорний хліб, п’є звичайну колодязну воду,спить на голій кам’яній підлозі в затворницькій келії монастиря біскаиок, - щобспокутувати свій страшний гріх, адже він володів жінкою всупереч її волі,по-блюзнірському зачав сина з черницею, яка лише завдяки силі господній ще недоскочила найвищого сану, - однак у йогобезмежному царстві скорботи все залишалося як завше, бо Летісія Насаренозаволоділа ключами від його влади, і їй досить було сказати, ніби це сампрезидент наказав рахунки подавати урядові, - - одвічна формула, яку, здавалосяспочатку, не так уже й важко обминути, а проте з часом вона ставала всестрашнішою, - минуло багато літ, поки група найрішучіших кредиторів наважиласяприйти до урядового палацу, захопивши з собою валізу несплачених рахунків: “напревеликий подив, нам не сказали “так” або “ні”, - хтось із вартових провів насдо скромної приймальні, де нас зустрів морський офіцер, дуже люб’язний і зовсімще юний; - приємно усміхаючись, він насамперед запропонував нам випити запашноїкави - з президентських плантацій, а потім показав нам білі, чудово освітленікабінети з дротяними сітками на вікнах та вентиляторами під стелею, і всенавколо було таке світле й чисте, все свідчило про гуманність, отож миспантеличено питали самі себе: “де ж тут сморід влади, де той дух ліків тапарфумів? де її скнарість і жорстокість? погляньте лишень на цих стараннихслужбовців, одягнених у шовкові сорочки, вони керують вітчизною без поспіху,без зайвого галасу!..” - а тим часом офіцер провів нас до невеличкоговнутрішнього подвір’я, де Летісія Насарено власноручно підстригла трояндовікущі, щоб очистити ранкове повітря від гидкого духу прокажених, сліпих тапаралітиків, яких відіслали вмирати в забуті притулки; він показав нам колишнійбарак наложниць, заіржавілі швацькі машинки, казармені ліжка, на яких рабині згарему спали часом і по троє, - ці осквернені келії незабаром мали знести, а наїхньому місці збудувати сімейну каплицю; він показав нам крізь вікно священнийкуточок президентського палацу - навіс із живих квітів, золотавих від сонячногопроміння, де на зеленій дерев’яній веранді вінсаме кінчав снідати з Летісією Насарено та сином - єдиними людьми, які малиправо сідати з ним за стіл; вінпоказав нам легендарну сейбу, в затінку якої вішали полотняний гамак кольорівдержавного прапора, де він спочивавпо обіді, коли спека була найбільша; він показав нам корівню, сироварню,пасіку; ми вже верталися назад, - тією самою стежкою, кудою він ходив щоранку дивитися, як доїтимутькорів, - коли це наш провідник зненацька зупинився, вражений якимосьвідкриттям, і показав пальцем на слід чобота, відбитий у багні: “гляньте, це його слід!” - і ми заклякли над тимвідбитком здоровенної грубої підошви: велич і сила відчувалися в ньому і,здавалось, там іще зберігся запах звиклого до самотності тигра, - то був слідсамої влади, і, споглядаючи його, ми наблизилися тоді до її таємниці більше,аніж той, кого ми вибрали, щоб він побачив президента на власні очі, - бо натой час військове керівництво починало боротьбу проти вискочки, яка захопила всвої руки більшу владу, аніж її мали верховне командування, уряд, він сам, -Летісію Насарено так далеко завела її королівська пиха, що генеральний штабвирішив ризикнути й пропустити до ньогоодного з нас, - “тільки одного! хай спробує хоч натякнути генералові, щодіється в нього за спиною!..” - “отак мені й довелося побачити його, він бувсам у задушливім кабінеті, де на білосніжних стінах висіли гравюри ззображеннями англійських верхових коней, - сидів під вентилятором у зручномукріслі, відхилившись назад, на ньому був білий пом’ятий бавовняний мундир змідними ґудзиками, без ступеневих знаків, правицю в атласній рукавичці вінпоклав на письмовий стіл, де не було нічого, крім трьох пар однакових маленькихокулярів у золотій оправі; позад нього стояла шафа з запиленими книжками, якіскидалися на бухгалтерські гросбухи в палітурках із людської шкіри, а праворучбуло відчинене вікно, затягнуте дротяною сіткою, - звідси виднілося все місто,мов на долоні, і все небо, де не було ні хмаринки, ні пташинки - аж до того берегаморя; і мені стало зовсім легко, бо він здавався не таким владним, якперший-ліпший з його наближених, і вигляд у нього був якийсь домашній, нетакий, як на фотографіях, - на нього жаль було дивитися, здавалося, що все вньому - зістаріле та обважніле, що він украй виснажений якоюсь невиліковноюхворобою, - він не мав сили навіть сказати “сідайте”, а лише скорботно показавмені на крісло рукою в атласній рукавичці; він вислухав мене, ні разу неглянувши на мене, тільки важко, з присвистом дихав, сповнюючи кімнату духомкреозоту, а потім став уважно вивчати рахунки, - я пояснював йому справу,вдаючись до шкільних прикладів, бо він не сприймав абстрактних понять, - отож япочав з того, що Летісія Насарено заборгувала нам за стільки тафти, що якби тойкрам розстелити в довжину, то його вистачило б звідси до Санта-Марія-дель-Алтарі назад - себто нам повинні заплатити за сто дев’яносто морських ліг цієїтканини, - і він сказав, ніби сам до себе: “ага”; наприкінці я підсумував -мовляв, увесь борг, звісно, зі знижкою для його превосходительства, рівно вшість разів більший від головного виграшу в лотереї за десять років, - і вінзнову мовив: “ага”, - та нарешті поглянув на мене, - він був без окулярів, і япобачив, що очі в нього боязкі й співчутливі, і тоді він сказав якимось дивним,схожим на звуки фісгармонії голосом, що наші доводи - переконливі йсправедливі: “кожному своє, - сказав він, - рахунки можете надсилати урядові”.Таким він був у ту епоху, коли Летісія Насарено взялася переробити його на свійлад, всупереч дикунському вихованню Бендісьйон Альварадо: передусім вонавідучила його їсти на ходу, з тарілкою в одній руці і ложкою в другій, - тепервони їли втрьох за пляжним столиком під навісом із квітів, він сидів навпротисина, а Летісія Насарено - збоку, вона навчала їх, як треба поводитисявихованій людині, а також - як треба правильно їсти, щоб їжа пішла на користь:сидіти слід прямо, виделку тримати в лівій руці, а ніж - у правій, стараннопережовувати кожен шматок - п’ятнадцять разів за однією щокою, п’ятнадцятьразів - за другою, рота не розтуляти й голови не нагинати, - вона не зважала найого протести: “це якась казармена муштра!..” - а провадила своєї; вонапривчила його читати по обіді офіційну газету, патроном і почесним редакторомякої вважався він сам: тицяла йому ту газету в руки, тільки-но він лягавподрімати в гамаку під гігантською сейбою, яка