Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗
- Мабуть, Петро,- думає молодиця, - чи несе ж хоч що-небудь?…
Справдi Петро. Увiйшов мовчки, сiв на лавi, нiчого й не каже. Позирнула Горпина на його i вiдразу вгадала, що дурно вiн ходив.
- Петре, - каже,- нiчого не дали?
- Кажуть, що без панiв земських не можна…- понуро вiдказав Петро.
Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку i не пряде вже. Глянув на неї Петро, - така вона змучена, зовсiм змарнiла. Так жалко йому стало її. Пiдiйшов до неї, обняв, та й каже:
- Годi, голубко моя, годi! Не журись…
Пiдняла очi Горпина, а в очах сльози.
- Ми то перетерпимо, - каже, - а дитина як? Яково їй терпiти?
Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:
- Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жiнку хотiв Петро, а тепер чує, як у самого на серцi все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпiти треба, то й не вдержався:
- Та доки ж його терпiти? - аж скрикнув. - Уже ж i так, здається, дня не минає, щоб не терпiли!
- Та вже ж, мабуть, так бог дав! - знову каже Горпина.
Петро насупився.
- Та хiба ж ми вже такi грiшнi, хiба ж немає вже й грiшнiших од нас, що таке лихо ми терпимо?
Нiчого не сказала Горпина, замовк i Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в головi:
- Хiба ж то правда? За вiщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хiба не бере вiдтiля ж? Торiк же вкрав четверть ячменю…
Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай i дитина нехай умирає!
Та й обняла Петра злiсть; така злiсть у його в серцi заворушилася вiдразу на старосту, що й не сказати.
- Вiн у достатках, - Петро думає, - та ще й краде, а я голодний, то що менi робити?
И хтойзна-що зробив би вiн старостi, так запалилося. Схопився похмурий з мiсця, пiшов з хати. По двору блукає, а думка не кида:
- Не вмирати ж iз голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як менi їсти нiчого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас вiзьму!
I скiльки вiн не думав, то все одно в головi стоїть: "вiзьму!"
- Не чуже ж я вiзьму, а своє. Коли не дають самi, треба криткома брати.
I так вiн потроху до тiєї думки звик, що зовсiм не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як вiн про це думав, а тепер i дарма, - звик. I як звик, i не став цього зовсiм боятись, тодi наважився зробити так, як надумав.
- Пiду, дiрку в гамазеї продовбаю та й наточу! - думає Петро.
Тiльки як про це Горпинi сказати? Вiн знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не пiдмовиш. А що ж його бiльше робити? Вiн бачив округи себе лихо, а не мiг тому лиховi запобiгти. Бачив, що й люди не хотiли йому помочi дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!… I тепер йому не здавалося грiхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпинi, бо почувався, що й вiн не по правдi робить.
А Горпина стала помiчати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нiчого не каже, або: "Та так… Щось голова болить". Iнодi ж гляне понуро так на неї та й одмовить: "А з чого ж його веселому бути?"
Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобiгти лиховi не знала чим, тiльки журилася ще дужче.
А тим часом хлiба вже не було, картоплю всю поїли, затого вже зовсiм нiчого їсти буде. До батька не довелось Горпинi поїхати - коня нiхто не дав, а пiшки хiба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти, та ще й з дитиною. А покинути дома її не можна: i так ледве жива тiєю краплею молока, а як покинути, тодi й зовсiм хтойзна-що буде.
Бачить усе те Петро i знову сам собi каже: "Вiзьму! Не здихати ж, як собацi! Хай Горпина що хоче каже".
Одного разу лежить вiн уночi з жiнкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає вiн: "А що, як Горпинi зараз скажу?"
Але не сказав, тiльки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.
- Чого ти, Петре?
- Нiчого, - каже.
Стала вже дрiмати Горпина, коли чує, кличе Петро:
- Горпино!
- Га?
- Знаєш що…
- Ну?
Став Петро, знову боїться казати.
- Та я нiчого… Я хотiв спитати, чи є у нас вода в хатi? Пити хочу.
- Та в дiжцi ж…
Устав Петро, наче воду пiшов пити, а в самого думка: "Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся - чи тепер, чи тодi, а казати доведеться".
Прийшов, знову лiг бiля жiнки, вкрився.
- Горпино, що ж далi робитимем?
Нiчого не каже молодиця: вона вже всi думки передумала, та нiчого не вигадала. Тодi Петро почав, заникуючись:
- А я… я… Знаєш, що я думаю?
- Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далi вiдразу заговорив швидко, неначе поспiшається:
- Не здихати ж iз голоду!… Їм нiчого - он i староста: сам грошi громадськi краде, а нам хлiба шматка не дає. Хiба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хiба вони розумiють? Узяти та наточити з гамазеї!…
- Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
- А що ж, iз голоду, - каже, - вмирати?
- Грiх, Петре! На те божа воля!… Бог так дав… А чужого не руш!
- Грiх! А з голоду вмирати - як? Хiба я своєю волею йду?
- Дак Що, Петре, - перетерпiти треба… Не ходи!…
Страшно вiдразу стало Горпинi. Пригорнула вона чоловiка.
- Петре, годi! Бог поможе… Пiдеш сам до батька, вони дадуть… А те
покинь, зовсiм покинь! Грiх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову пiднялась у його на людей злiсть, так i клекоче у грудях.
- Пiду, говорить, - не кажи менi нiчого, - пiду!
День поминув, нiч насунула. Дiждався Петро пiвночi, одягся, узяв з собою три мiшки й свердел та й пiшов до гамазеїв.
Нiч була темна. Петро перейшов свiй город, вийшов на вигiн. На душi в його якось спокiйно було. Вiн уже раз наважився зробити це дiло i бiльше не думав про те, яке воно. "Пiду та й украду",- думав вiн, i йому не здавалося, що вiн погано робить, бо вiн просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого. Спокiйно та смiливо йшов, нiчого не лякаючись.
Ось вигiн кiнчається, щось зачорнiло здалека. "Гамазеї", - подумав Петро. - "У сторожа гамазинника вже не свiтиться, - будуть повнi три мiшки".
Легкою ходою пiшов далi. Уже недалеко! Тiльки, що це? Голосно, дзвiнко вiдгукнувсь у повiтрi крик. Мабуть, сич. Знову кричить, "нявка" - нi, це сова. I вiдразу страшно Петровi стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Вiн зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.
- Пiймають, пiймають! Злодiй!…
I знов одразу, наче снiгом обсипало. То смiливий був i спокiйний, а тепер усе те зникло. Вiн увесь тремтiв.
- Йти, чи не йти? - думав вiн. - А як пiймають?
Вiн знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що вiн мiг чути, як у його в грудях колотилося серце.